Треба починати з організацій.

       Видатні вчені вже не мають сумніву щодо первинності в соціальних перетвореннях психосоціального фактора. Наприклад, Ф.Шумахер в своїй економічній філософії доводить, що вся економіка побудована на певній системі психосоціальних цінностей і на певному розумінні природи людини. Якщо це розуміння зміниться, зміняться всі економічні теорії. Він порівнює дві системи - американську ( робота, доход і максимальне споживання за рахунок  оптимальної моделі виробництва) и буддійську (засновану на принципах “розумного споживання” і “середнього шляху” , тобто максимальному рівні добробуту через оптимальну модель споживання) і доводить, що сучасні “західні чоловічі” технології  характеризуються фрагментарністю і відсутністю гомогенних цінностей; вони відсторонюють людей від  корисної роботы “за серцем”, пропонуючи массу фрагментарної і роз”єднуючої роботи, яка їм зовсім не до вподоби.

           Структура, яка не відповідає власному призначенню, створює дисгармонію в соціумі, зменшує кількість енергії, необхідної для трансформації нових і нових обсягів інформації, розвалює в кінцевому підсумку всю будову... Наприклад, майже всі сучасні державні організації в Україні, не дивлячись на величезний обсяг нових задач, невзмозі їх виконати з причин невідповідності вимогам системи, відсутності інформації щодо суттєвих онтологічних змін, необхідних для що реальних перетворень. Вони  опинилися сьогодні в забетонованому стані (стані динозавра),  і не можуть приймати сигнали від соціальної та екосистемы...Забетонована форма, невідповідність, неадекватність блокують ці сигнали так само, як і зворотні. Так, логічно, ми перейшли до короткої ілюстрації застосування методу фрактального архетипу щодо проблеми трансформації організацій як елементу соціальної структури соціуму.

         Одна річ, що всі  різновиди людей потрібні соціуму, а друга - що людям з різних “світів”  навіть за умови розвинутої психокультури досить важко зрозуміти одне одного, нестерпно спілкуватися навіть на рівні відчуттів або реакцій на те чи інше (реакції різних видів людей на одне й те саме настільки різні, що просто обурюють представників різних інформаційних популяцій, викликають відторгення, відмову від спілкування тощо), а тим більше -  майже неможливо об”єднатися для досягнення певної мети, оскільки засоби досягнення цієї мети в них абсолютно різні. Як правило, різним виявляється і результат.

         Існує, як і у тварин, внутришньовидова боротьба і конкуренція, яка найбільш гостра і беззастережна порівняно із міжвидовою боротьбою. Остання майже не існує, оскільки різні інфовиди  просто розлучаються, розходяться без боротьби, не розуміючи навіть - чому. А от люди одного виду, за соціобіологічними законами безпосереднього спілкування і виживання в реальній групі собі подібних, схвачуються іноді не на життя, а на смерть. Коли йдеться про реалізацію ролі однієї інфопопуляції  в соціумі, в більшій мірі мається на увазі механізм опосередкованого ефекту від автономної синхронної за напрямом (іноді несвідомим баченням бажаного соціального результату) діяльності представників одного виду на території певного соціуму.

          В конкретній же організації або будь-якій невипадковій групі з певними соціальними функціями (заводі, бригаді, фірмі, інституті, сім”ї тощо) важливо зробити вірну розстановку людей з різними інформаційними типами (з яких і складається інфовид) - так, щоб спрацьовували об”єктивні інформаційні механізми співробітництва, передачі соціального замовлення і коригування (ревізії), і, водночас, гальмувалася дія механізмів конфлікту, руйнування, стагнації, конфлікту тощо. Мається на увазі принцип фракталу: в будь-якій частці  спрацьовують ті ж самі механізми, що і в цілому. Якщо ціле (соціум як система, здатна до самоорганізації) має певні об”єктивні інформаційно-енергетичні механізми, їх має і частка соціуму - організація, група тощо. Якщо великі групи людей з різними інформаційними кодами за якимось закономірностями в тій чи тій формі відтворюють архетип психосоціальної еволюції, за цими ж закономірностями можлива розстановка інфотипів в конкретній соціальній групі. Саме ці речі розробляються в рамках теорії інформаційного обміну(35). Більше того, саме в групі спрощується процес коригування роботи цих закономірностей, а, значить, підвищується ступінь передбачуваності проявлення архетипу психосоціальності. Людина як в групі, так і в соціумі в принципі може змусити архетип працювати на задачу.

     Для цього необхідно впроваджувати соціально-адекватне управління як самоорганізаційний компонент традиційних форм і методів управління. Мається на увазі те, що різні за своєю функцією організації  повинні керуватися різними методами, враховувати різні мотиваційні і стимульні механізми, мати відповідну внутрішню структуру - і все це разом повинно працювати на загальну суспільну потребу. Необхідність в такому управлінні зростає на етапах структурних змін і глобальних соціально-політичних криз. Вихід з хаосу починається, за теорією самоорганізації, в локальних точках.

     А.О.Овчаров  розробив типологію організацій і стилю керівництва, застосувавши  шкали фрактального архетипу: нормативність - креативність і інтегративність - диференційність. Шлях до демократичного життєустрою повинен супроводжуватися насамперед якісною зміною властивостей організаційних структур: від властивої тоталітарному суспільству ієрархічної організації через конкуруючу (в авторитарному соціумі) і індивідуалістську (в ліберальному) до організацій консолідуючого типу (в демократичному соціумі). А це можливо тільки за умови кадрової і управлінської реформи: адекватний стиль керівництва вирішує все. Ієрархічну організацію створює директивний стиль керівництва, конкуруючу - координуючий стиль, індивідуалістську - консультативний, а консолідуючу - колегіальний стиль управлінської діяльності. Додамо, що консолідуюча організація - це лише універсальна назва для означення її приналежності до демократичного життєустрою, бо в ньому функціонують цілісні архетипи і цілісний архетип організації  в тому рахунку. Він об”єднує всі типи організацій, які в цьому суспільстві розподіляються адекватно своїм функціям, а не функціям влади. В цьому і полягає колегіальний стиль керівництва: забезпечити розстановку сил (структур) в суспільстві і в окремій організації відповідно до  стратегічних задач.

           Сьогодні, на десятий рік перебудови або трансформації соціально-економічних процесів в Україні, ніхто не замислився над тим, що найпрогресивніші  декларації не зрушать з місця  суспільство без якісних змін в організаціях. Розквітає архаїзм у розумінні Тойнбі: політика, мета якої - “пливти проти течії життя, проти традицій, закона, смаку, совісті, проти громадської думки...”. В сфері людської діяльності архаїзм проявляється в формальних інститутах, в поклонінні ефемерним ідолам міжструктурних стосунків(38;317,416).  Трансформації в ситуації, що склалася, треба починати “знизу”,  з формальних інститутів, підвладних структур, всіх організацій, але цей процес не такий простий, як це здається на перший погляд. Не всі організації сьогодні  повинні перетворитися на конкуруючі або індивідуалістські. Все залежить від того, які соціальні функції повинна виконувати та чи інша організація. Управлінська реформа, на наш погляд, повинна починатися саме з вирішення цих питань. Втім, ця реформа пішла шляхом самоорганізації, а простіше - шляхом проб і помилок, не маючи перед собою ніякої соціальної програми, мети. Що ж керівникові треба робити, аби утриматися в такій хаотичній ситуації? На що орієнтуватися?

Орієнтуватися на системне замовлення неможливо, бо Україна як система сама не організувалася як певне ціле, здатне ставити цілі власним структурним компонентам. Кожній певній організації залишається з усіх можливих соцієтальних стратегій (конформізм, компроміс, інновація) обирати ту, яка вимагає для своєї реалізації найменше зусиль (згадаємо закони синергетики). Але існують різноманітні внутрішні організаційні стратегії і обрати найоптимальнішу серед них - теж проблема, яку треба вирішувати зі спеціалістом.

Частіше відбувається так: керівник як представник певного психосоціального виду “під себе” набирає команду і працює з нею у відповідності із власними уявленнями та універсальними (для даного середовища) стереотипами. Якщо керівник авторитарного типу, вся організація вцілому стає або  монархією, або олігархією, або бюрократією. Якщо керівник - ліберал, організація перетворюється на парламентаристсько - федералістську  структуру або взагалі на “офшорну”  соціальну зону. В будь-якому випадку комфортно себе почувають в такій організації тільки представники спільного з керівником психосоціального виду. Інші працівники (або студенти, школярі тощо)  відчувають незатребуваність і “обійденість”.

Витяг з організаційних технологій: будь-якому керівникові можна рекомендувати створити якнайменше чотири зони організаційного  життєустрою: 1)“державну” зону, яку б займали люди першого типу, здатні підтримувати належний діалог із державними органами суспільства, забезпечуючи фізичне виживання організації;  2) зону формування внутрішньої організаційної структури;  3)  зону автономного життя організації як однієї з багатьох тисяч горизонтальних соціальних утворень, яке б могло давати людям відчуття суб”єктності; 4) психокультурна зона  з явно вираженою спрямованістю на людину та реалізацію її потреб тощо.

         Людиною рухає пагано усвідомлювана потреба в ліквідації розриву між власним внутрішнім і зовнішнім статусами в малих та великих групах, в які він реально включений. Чим більше ці статуси співпадають, тим в кращій фізічній і психологічній формі він знаходиться. Організація буде працювати тим ефективніше, чим більше таких співпадінь відбудеться. Для цього може знадобитися психологічна служба і володіння необхідними технологіями, які б могли з”ясувати архетиповий статус людини і запропонувати йому відповідний соціальний статус.  На наш погляд, це одне з головних призначень організації на перехідному етапі розвитку українського суспільства.

         Необхідні інформаційно-енергетичні зміни, вдосконалений соціальний інтелект. Існує думка, що для такого підходу необхідним є створення нової науки - психонетики і нового обособленого шару людей на зразок магів або жреців, які б володіли  її таємними технологіями. Серед головних технологій психонетики має бути вміння створювати “локальні психологічні середовища” штучного характеру на базі природньої культурно- психологічної  спадщини, на базі індивідуальних особливостей організмічної цілісності (28).

         Думається, такі спроби  в історії людства відбувалися  не один раз (найсвіжишими були спроба створити локальну гітлерівську  зону  на базі цілого німецького соціуму або чисельні приклади реальних “зомбі” з штучними середовищами на базі природньої психіки )  і, без сумнівів,  відбуваються нині в тих чи інших геополітичних чи місцевих проектах чи планах окремих груп людей, які мають на меті актуалізацію своїх приватних інтересів.  Але ідея створення локальних психосоціальних середовищ, наприклад, “модельних організацій” різного типу, з метою відтворення вдалих проб на всьому соціальному просторі суспільства, здається нам продуктивною. Не треба тільки робити з цього таємницю, це мають бути найпрозоріші соціальні експерименти, мета яких - залучення до розбудови “знизу” якомога більшої кількості ініціативних і розумних людей.

         Але йдеться про інше: про необхідність децентрації великої політики і її агентів, про переключення її енергії, її інтересу, її азарту із прагматичної сфери власних матеріальних стимулів в область не менш привабливу і азартну - оволодіння  соціумом з метою перетворення його в квітучий край, позитивно резонуючий із космічними енергіями, розкриваючий свої власні можливості від метакультурних до конкретно-людських, тобто в область соцієтальної психоекології. Нехай буде соціальна ієрархія, але ця ієрархія повинна відповідати здоровому глузду: політики на верхніх щабелях соціальної піраміди повинні бути найкультурнішими людьми в даному соціумі, які на базі  наукових  знань свого часу і власної інтуїції були б спроможні розуміти свій соціум і відкрито коригувати його розвиток в напрямі соціально-екологічного прогресу.  Культура політиків - це перш за все здатність не зруйнувати природню, відповідну даному соціуму душу народа, не зруйнувати зв”язки людини з історичною і психологічною реальністю, існуючою в архетипах, не дати хаосу індивідуальних прагнень тих, хто рветься у політику з метою власного захисту, перемогти здоровий глузд і чистоту життя.

         На жаль, сьогодні ми можемо говорити лише про перші спроби конструювання соцієтальних архетипів. К.Г.Юнг  ввів термін “архетип” з посиланнями на філософів-теологів і трактував його як універсальний факт колективного несвідомого, який не залежить від індивідуального досвіду, але впливає на нього.