34. Загальна характеристика конституційних прав і свобод людини і громадянина з України.

Жодна людина не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав, свобод та обов'язків. їх поділ на права, свободи та обов'язки людини і права, свободи та обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що за сучасного суспільного ладу характерний дуалізм правового статусу особи. Як невід'ємна частина громадянського суспільства, кожна людина рівноправна з усіма іншими людьми, а як частина політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належать до конкретної держави. Ця дуалістична концепція знайшла своє відображення в багатьох конституціях. Так, відмінність між правами, свободами та обов'язками людини і громадянина знаходяться вже у самих формулюваннях відповідних статей. Наприклад, коли в конституції йдеться про права людини, то зазвичай вживаються формулювання "кожний", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина", "усі" або "визнається право", "гарантується свобода" та подібні словосполучення безособового характеру. Якщо в конституції права громадян адресуються саме громадянам, то вживаються формулювання "громадяни мають право", "громадяни можуть" або "всі німці", "кожен іспанець" тощо.

При цьому, конституційні права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що мають природний характер і належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними. Згідно з конституційним принципом невідчужуваності прав і свобод людини держава не наділяє людину правами і свободами, вона може лише регулювати їх здійснення і встановлювати необхідні гарантії. Наприклад, у ст. 21 Конституції України 1996 р. передбачено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають між людиною і державою, а також між самими людьми, конституційні права і свободи людини можна класифікувати на:

1) особисті (громадянські);

2) політичні;

3) соціально-економічні;

4) культурні.

35. Соціально-економічні права та свободи.

Право на працю, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, право на захист від незаконного звільнення, право кожного хто працює – на відпочинок, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на приватну власність, використання примусової праці забороняється, право на страйк.

36. Культурні права та свободи.

Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають культурні права і свободи, які ще іноді визначають як духовні або ідеологічні права і свободи. Така множинна назва цієї групи прав і свобод є виправданою з огляду на те, що реалізація культурних прав сприяє духовному розвитку особи та формуванню національної ідеології як суспільного феномена.

Прийнято вважати, що культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності.

Одним з основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції). Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Держава також дбає про забезпечення права на освіту громадянам, які належать до національних меншин, і гарантує їм право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Іншим істотним культурним правом, що гарантується державою, є право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції). Тобто держава надає громадянам можливість займатися будь-яким видом творчості з метою самовираження особистості, вдосконалення індивідуальних духовних рис та задоволення власних моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Держава також покладає на себе обов'язок сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. З цією метою в Україні розробляються загальнодержавні програми розвитку вітчизняної науки. Провідні вітчизняні науковці також беруть активну участь у міжнародних науково-дослідних програмах і проектах. На жаль, підтримка розвитку науки на сьогодні вимагає покращення, оскільки все більш помітною стає тенденція до відтоку наукових кадрів за межі України.

Конституція також декларує охорону культурної спадщини; збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.

У вітчизняній конституційно-правовій науці залишається суперечливою оцінка права на результати власної інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції), яке більшість правознавців однозначно відносять до культурних прав і свобод людини і громадянина. Це право передбачає, що ніхто не може використовувати або поширювати без згоди автора результати інтелектуальної та творчої діяльності (літературні твори, наукові відкриття, технічні винаходи, художні вироби, твори мистецтва тощо), за винятками, встановленими законами. Тобто йдеться про авторське право, що захищається державою і є одним із видів приватної власності. За сутністю його слід відносити до економічних прав і свобод, оскільки Конституція гарантує право на результат (матеріальний і моральний). Водночас це право здійснюється в культурній сфері суспільних відносин, що дає підстави відносити його до змішаних, культурно-економічних прав і свобод людини і громадянина.

До культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію. Стаття 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання, використання і поширення інформації визначається Законом України "Про Інформацію" від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України.

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Утім у вітчизняній науковій і навчальній літературі існує й тенденція щодо виділення права на інформацію в самостійну групу інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, але вона потребує подальшого теоретичного обґрунтування.