10. Історія конституційного розвитку України.

Історію конституційного розвитку України умовно можна поділити на два періоди:

1) До незалежності України, тобто до 16 липня 1990 року;

2) Після проголошення незалежності України, починаючи з 16 липня 1990 року.

Однією з найдавніших пам'яток української правничої думки є "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького", підписані гетьманом Пилипом Орликом 5 квітня 1710 року у місті Бендери, а санкціоновані шведським королем Карлом XII 10 травня 1710 року. Цей документ був своєрідним договором між козаками і новообраним після смерті Івана Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо майбутнього державного ладу в Україні. Конституція Пилипа Орлика відрізнялася від традиційних актів попередніх українських гетьманів. Останні укладали угоди про державотворення не з власним народом, а з російськими царями. Конституція гетьмана Пилипа Орлика - це двосторонній договір про державний та суспільний устрій України, укладений між главою держави - Гетьманом України і козацтвом, яке виступило від імені українського народу. Це робило даний документ подібним до європейських конституцій. Документ був написаний під впливом передових західноєвропейських теорій, які базувалися на ідеях природного права і поділу державної влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман), судову (Генеральний Суд).

Пакти Пилипа Орлика складалися зі вступу (преамбули) і 16 статей. У вступі містилося пояснення, чому Україна розриває зв'язки з московським царем і переходить під шведську корону. В тексті конституції закріплювалося панівне становище православ'я в державі, непорушність українських законів і кордонів, підтверджувався союз із Кримським ханством, встановлювалися принципи діяльності органів державної влади (для вирішення найважливіших справ тричі на рік мала збиратися Генеральна Рада), встановлювався збір податків, підтверджувалися права і привілеї козацтва. На жаль, конституційні положення Пилипа Орлика не знайшли практичного застосування на теренах України, проте на Правобережній Україні цей акт неофіційно діяв до 1714 року.

Наступний етап відродження Української національної державності (1917-1920 pp.) характеризується назвою Третього Універсалу Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертого Універсалу Української Центральної Ради від 7 (22) січня 1918 p., Конституції Української народної республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 p., Закону про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухваленого УНР на засіданні 13 листопада 1918 p.; Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 року. Проте значна частина зазначених конституційно-правових актів залишилася на папері і ніколи не була реалізована в процесі практичного національного державотворення.

Період радянської України

На території України за періоду радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР - 1919, 1929, 1937, 1978 років. Вони повністю копіювали союзні конституції і були формальними (декларативними), оскільки не відбивали реального стану справ тогочасного суспільства. Радянські конституції, з позицій теорії конституціоналізму, є "квазіконституціями", тому що:

1) заперечували принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ради підміняли діяльність законодавчого органу, не було створено самостійної державної виконавчої гілки влади;

2) повністю відтворювали структуру й основні положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови;

3) регулювали відносини між державою і людиною без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина .

Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України бере свій початок з 16 липня 1990 року - дати прийняття Декларації про державний суверенітет. У преамбулі Декларації зазначено: "Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах" .

Декларацію становлять десять розділів.

Розділ І "Самовизначення української нації" проголосив УРСР суверенною національною державою, яка розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Розділ ІІ "Народовладдя" визначив, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом влади в державі. Декларація регламентувала, що повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів України. Крім того, зазначалося, що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української PCP. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Розділ ІІІ "Державна влада" установив, що Українська PCP є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя. Державна влада в Республіці здійснювалася за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. У державі був проголошений принцип верховенства Конституції і законів України. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснювався Генеральним прокурором Української PCP, який призначався Верховною Радою Української PCP і був тільки перед нею відповідальний та тільки їй підзвітний.

Розділ IV "Громадянство Української PCP" визначив, що "Українська PCP має своє громадянство", проголосив рівність усіх громадян перед законом, незалежно від соціального і майнового стану, статі, освіти, походження, расової належності та ін.

Розділ V "Територіальне верховенство" проголосив, що територія Української PCP в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Порядок утворення національно-адміністративних одиниць встановлювався виключно Українською PCP.

Розділ VI "Економічна самостійність" - найбільший за обсягом з усіх розділів Декларації. Народ України визнавався власником землі, ЇЇ надр, повітряного простору, природних та інших ресурсів, які знаходилися в межах території Української PCP, а також власником економічного і науково-технічного потенціалу держави. Декларація визначила право Української PCP на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах, золотому запасі тощо. Вирішення питань загальносоюзної власності здійснювалося на договірній основі між республіками. Українська PCP проголосила створення власної банківської, цінової, фінансової, митної, податкової, бюджетної систем, а за необхідності могла впровадити свою грошову одиницю. Держава забезпечувала захист усіх форм власності.

Розділ VII "Екологічна безпека" встановив порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів.

Розділ VIII "Культурний розвиток" визначив принцип самостійності Української PCP у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, відродження національної культурної спадщини. Декларація гарантувала права і свободи всім національностям, які проживали в державі.

Розділ IX "Зовнішня і внутрішня безпека" визначив Українську PCP без'ядерною державою, яка дотримується трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація визнала, що Українська PCP в майбутньому має бути нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках. Проте держава визнала своє право на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки, які підпорядковувалися Верховній Раді Української PCP.

Розділ X "Міжнародні відносини" проголосив Українську PCP рівноправним учасником міжнародного спілкування, який здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими представництвами.

Таким чином, Декларація про державний суверенітет стала дієвим кроком України до здобуття нею власної державної самостійності і незалежності, основою для підписання міжнародних договорів, а також прийняття нової Конституції і законів України.

Конституційний процес в Україні, порівняно з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, був і найдовшим, і найскладнішим. Прийняття нової Конституції було детерміновано в часі, оскільки в перші роки незалежності України прийнято понад 200 поправок до Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року.

Загалом у науці конституційного права заведено виділяти відповідні етапи конституційного процесу в Україні: