31. Природничонаукова і гуманітарна парадигма в психології

Всю історію розвитку психології можна охарактеризувати як відносини двох протилежних підходів – природничо-наукового і гуманітарного, причому в останні десятиліття спостерігається поступове витіснення першого другим.

Спочатку Аристотель стверджував, що вивчення душі є справа натураліста. Сучасний стан справ можна охарактеризувати як криза спроб побудови психології за зразком природничої науки. Наявність окремих розділів психології, які неможливо віднести до природничої лінії (психоаналіз, гуманістична психологія, логотерапія) лише посилює кризовий стан. 

Але у вітчизняній психології в даний час, на думку В. І. Слободчикова і Є. І. Ісаєва переважаючою все ще є орієнтація на природознавство, на об’єктивність, на вимірювання та експеримент як на ідеал науковості. Радянська психологія розвивалася як академічна дисципліна. В останні роки в рамках психологічної практики почала оформлюватися гуманістична психологія. Усвідомлена необхідність створення особливої ​​психотехнічної теорії та психологічної  практики. По суті, це означає створення гуманітарної психології як альтернативи природничо академічної психології. 

В. Н. Сурков зазначає, що спроби психологів відповідати природничим стандартам у галузі взаємодії теорії і експерименту привели до «позитивістського перенапруження» психології.

Основними причинами, що перешкоджають оформленню психології як природничої науки, виступають: 

- духовний характер походження людини, що не дозволяє розглядати її як об’єкт первинної природи чи механізм; 

- рефлексивність і активність людини;

- неможливість лише управління людиною;

- у відношенні людини органічні розуміюча позиція, любов, допомога, підтримка. 

Дані причини аналогічні специфічним характеристикам гуманітарного пізнання, тому що людина виступає як духовна цінність, а не тільки як «об’єкт дослідження». Рефлексивний характер психологічного знання проявляється у взаємовпливі суб’єкта та об’єкта пізнання; спрямованість психології передбачає не просто розуміння, а активний діалог дослідника і досліджуваного об’єкта. 

Таким чином, застосування вимог природничо стандарту в психології є обмеженим. На думку численних авторів, навіть психологічний експеримент, не кажучи вже про весь комплекс психологічного знання, повинен будуватися за гуманітарними канонами. 

32. Теоретична та практична психології епістемологічний контекст

Епістимологічний вімір психології полягає в описанні психологічних аспектів процесу пізнання. Вона підрозділяється на дві осні області дослідження область філософських інтересів, пов’язаних з встановленням норм або критеріїв для обґрунтування вимог до знань, і область інтересів психології, які полягають в точному описі когнітивних і інших процесів пізнання.

Внаслідок надзвичайно широкого діапазону і різнорідності досліджуваних питань, вклади учених і філософів в психологію пізнання носили по суті ізольований характер, без істотних спроб їх інтеграції. Епістимологія психології стала ареною зіставлення щодо розрізнених і неузгоджених індивідуальних зусиль. Найбільш серйозна і послідовна спроба створити концептуальну основу для цієї галузі знань була зроблена в Інституті Піаже в Женеві, хоча еволюційний підхід Дональда Кемпбелла і концепція епістемічних стилів Ройса також можуть претендувати на роль концептуальних засад, що забезпечують більш глибоке розуміння проблем епістемології психології.

Незважаючи на те що всі аспекти пізнання потенційно значущі, найбільшу увагу з боку фахівців отримали такі процеси, як сприйняття, мислення, інтуїція, символізація, а також закономірності вікового розвитку пізнавальної діяльності.

До важливих вкладів в область вивчення сприйняття можна віднести обгрунтування Джеймсом Гібсоном теорії наївного реалізму, аргументи Егона Брунсвіка на захист імовірнісного функціоналізму, доказ гештальтистів принципів перцептивної організації, критичний аналіз Вільямом О’Нейлл теорій сприйняття, і роботи Д. М. Армстронга і Д. Хемліна філософського аналізу перцепції. Важливий внесок у розуміння ролі мисленні в пізнанні стала дослідницька програма Герберта Саймона і Алана Ньюелла щодо вирішення завдань і дослідження мислення дітей, виконані під керівництвом Жана Піаже і Джерома Брунера.

Всебічні досліднження інтуїції були опубліковані Малькольмом Весткотт і Кеннетом Хеммонд, а найбільш глибокий сучасний філософський аналіз інтуїції дав Майкл Полані, який розглядає всю епістемологію як імпліцитне (не вираження словами) або інтуїтивне знання. Важливі відкриття, що стосуються функцій символізму, були зроблені в руслі психоаналітичної традиції, особливо Карлом Густавом Юнгом, проте найбільше значення для розуміння символізації має організмічна теорія Хайнца Вернера і Бернарда Каплана, а тж роботи Кассирера і Лангера, присвячені психолого-філософському аналізу цього питання.

Нарешті, свій внесок у розуміння людського пізнання вносить психологія розвитку, що вивчає, зокрема, розвиток когнітивних процесів. У цій області домінують пояснювальні принципи і моделі мислення, засновані на внесках Піаже, в першу чергу, на його теорії стадій в когнітивному розвитку і його гіпотезі про те, ці стадії мають паралелі з загальним розвитком людського пізнання.

Соціальний контекст психологічної науки полягає у