37. Психологія розірваної свідомості та психологічна і етична природа совісті за г. В. Ф. Гегелем

Одним із найбільш серйозних досвідів типологізації мотиваційних протиріч можна вважати ретроспективний огляд кризових форм пізнання, зроблений Гегелем у «Феноменології духу». Для Гегеля, який опирається на принцип історизму як вихідний методологічнийпринцип, становлення соціуму, цивілізації пов´язане щонайперше з генезисом і розвитком самосвідомості, спонукуване складними мотиваційними конфліктами.

Не претендуючи на вичерпну повноту історичного охоплення усіх форм самосвідомості, Гегель зупинився насамперед на тих, що відрізняються не випадковою, а необхідною, «субстанціальною» суперечливістю. Такими для нього виступили типи стоїчної, скептичної, нещасливої і розірваної свідомості.

Стоїчна свідомість характерна для епох деспотизму, загального страху і рабства. Індивід, який жадає свободи, але не спроможний задовольнити свою потребу в ній, віддаляється в «просту істотність думки».

Скептична свідомість робить нову спробу ступити назустріч свободі. Вона виходить із замкнутого стану і намагається довести собі й іншим суверенність власної думки.

Нещаслива свідомість. Її внутрішні конфлікти мають принципово інший характер. Роздвоєні усередині себе між тяжінням до безкінечного і власною одинокістю, між прагненням злитися з вічною божественною сутністю і неможливістю здійснити це, «нещаслива свідомість» являє собою втілену «скорботу духу».

Розірвана свідомість. Дане поняття, введене Г.В. Гегелем в "Феноменології духу" (1807) позначає кризовий стан індивідуального "Я", виявляли крайню суперечливість, імморалізм і правовий нігілізм світогляду, що проявляються у відповідних формах соціальної поведінки. Розірвана свідомість – феномен перехідних історичних епох, коли одна ціннісно-нормативна система змінюється іншою. В обстановці радикальної світоглядної метаморфози найбільш типовими виявляються три позиції – відстоювання традиційної системи цінностей, боротьба за новий світогляд і, нарешті, маргінальний стан непричетність до жодної зі сторін. Третій стан і є позицією розірваного свідомості. Її суб’єкт втрачає внутрішній духовний стрижень, втрачає точку опори, яка могла б одночасно служити йому і точкою відліку, критерієм оцінки драматичних подій кризової епохи. Його власна переоцінка цінностей здійснюється у формі хаотичного змішання всіх колишніх понять, і в першу чергу, морально-правових. Саме в етичній сфері активність розірваної свідомості знаходить найбільшу очевидність і визначеність.

Власне кажучи, положення гегелівської «розірваної свідомості»  – це позиція маргінального суб´єкта, який опинився в соціокультурному «розламі» між двома нормативно-ціннісними системами. Там, де в одному часовому інтервалі співіснують різні соціонормативні комплекси, неодмінно повинні існувати суб´єкти, які відходять від необхідності вибору, тимчасово або постійно, духовно або практично не належать до жодного з них, не ототожнюють себе з ними. Вони складають резерв соціокультурних мігрантів, які постачають суспільству як новаторів-подвижників, так і суб´єктів девіантної поведінки.

Маргінальне положення може сприяти набуттю особистістю внутрішньої свободи, виходові з-під влади жорстких ідеологічних стереотипів. Але воно ж може сприяти відлученню людини від вищих духовних цінностей, перешкоджати реалізації кращих задатків, підштовхувати на шлях кримінальної поведінки. Існує кілька видів маргінальності: саціальна, вікова, культурна та моральна.

 Уся сфера моральності виправдовує себе лише тоді та тою мірою, коли та якою мірою настанови моральної свідомості, етичні поняття та доведення переходять у внутрішні правила, орієнтири, характеристики людини. Саме внутрішнє відношення до будь-яких явищ життя відрізняє моральність від інших форм регулювання людської життєдіяльності. Серед таких моральних характеристик людини, що позначаються відповідними категоріями етики, на першому плані перебуває совість.

Совість – основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов’язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “совість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.

Феномен совісті з точки зору свого визначення і структури є одним із найскладніших для етики. Як тільки не трактували совість в історії етики.   Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів, серед яких першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні "до інших", здатність до співчуття, а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію.

Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості.