35. Проблема об’єктивності в умовах постнекласичної науки

У постнекласичній науці знову особливої гостроти набуває проблема об’єктивності, що пов’язано з так званою суб’єктивізацією знання. Об’єктивність і правдивість знання в класичній парадигмі забезпечувалися відповідністю знання про предмет предмету як такому. Нове наукове знання вже не де термінується повністю предметом. У нього включаються суб’єктивні моменти. Воно повинно бути об’єктивним не тільки по відношенню до світу своєю фундаментальною парадигмою, але за допомогою логічниї зв’язків з іншими парадигмами, по відношенню також і до їх світів. Наукове знання як логічна структура спирається вже не на природу, а на історію, ситуацію, контекст. Про об’єктивність тут якщо і можна говорити, то не в сенсі відповідності дійсності, а в сенсі незалежності в рівній мірі і від суб’єктивного, і від предметного полюсу пізнавального процесу.

Об’єктивність не ототожнюється з об’єктністю, описом об’єкта самого по собі, без урахування умов пізнання. Об’єктивність означає адекватність теоретичної моделі дійсному стану справ. Об’єктивність знання в постнекласичній науці стає проблемою у зв’язку з особливістю об’єкта постнекласичної науки . Відзначається, що сучасна наука виходить на зовсім інший рівень пізнання людини. обговорюється проблема конструювання людини.

Особливо посилюється соціокультурна обумовленість наукового знання. Счасні погляди про людинувідрізняє технологічний підхід, побудований на системахдіагностики та на кількісних оцінках. Принциповою особливістю сучасного підходу є йогоконструктивізм.

Об’єктивно правдиве пояснення і опис стосовно до об’єктів, що пояснюють природу людини не тільки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу пояснюючих пропозицій.

Відбувається не тільки гуманізація природничих наук, існує і зустрічний рух, застосування в гуманітарному знанні методів природознавства. Епістемологічна практика пізнання людино розмірних об’єктів не може використовувати суб’єктно-об’єктну схему, в якої суб’єкт займає позицію зовнішнього спостерігача. У еволюційної епістемології пізнання розглядається не як уявлення світу в готовому вигляді, а як

безперервне створення світу через процес самого життя. Найбільш адекватною когнітивної практикою

для пізнання людино розмірних об’єктів є еволюційна епістемологія, що дозволяє «зрозуміти регулярності світу без будь-якої незалежної від нас точки відліку »(У. Матурана).

Розглядаючи специфіку пізнання в постнекласичній науці, нею є еволюційна епістемология. Розуміння реальності як процес-системи з такими характеристик, як складність, спонтанність, нелінійність, саморозвиток, формує онтологію, в якій переосмислюються основні параметри буття. Реальність розуміється як процес-система з нелінійною динамікою. Еволюція розуміється як коеволюція, спільна еволюція системи і середовища. еволюція – це формування нового.

Онтологія корелюється з гносеологією: пізнавальне ставлення до світу визнається тим, як розуміється світ, світоустрій. Онтологія і когнітивна практика є взаємопов’язаними елементами целісності.

Тож, об’єктивність знання, що розуміється як відповідність об’єкту, можлива тільки в суб’єктно-об’єктних епістемологічних схемах, таких, як споглядальна модель пізнання. У репрезентативної моделі пізнання, до якої належить діяльнісний підхід і проективно-конструктивна методологія класичної та некласичної науки, формуються нові концепції істини – когерентна, прагматична та інші. Проблема об’єктивно не виникає в контексті герменевтичної епістемології, вона не вписується в простір цієї епістемологічної схеми. Об’єктивність в постнекласичній науці, якій відповідає еволюційна епістемологія, слід розуміти як відповідність процесу. Ця відповідність виражається через трактування знання як адекватного дії, що сприяє розвитку системи як частини процесу.