33. Теоретичні проблеми психології в контексті зміни типу наукової раціональності

У загальному контексті наукознавства існують наступні етапи розвитку психології: 1) допарадигмальний стан, пов’язаний з розвитком психологічних знань в лоні філософії; 2) класична раціональність, яка заявила про себе претензією психології на статус самостійної науки і завершилася "відкритою кризою"; 3) некласична раціональність, представлена розквітом психологічних шкіл XX ст., що орієнтуються на різноманітні типи аналізу; 4) постнекласична раціональність – сучасний етап, до особливостей якого належать "критичне самоосмислення дисципліни" (К. Джерджен), міждисциплінарний дискурс, мережевий принцип організації знання і герменевтична орієнтація досліджень.

На допарадигмальному етапі свого розвитку психологія формулювала свій предмет, апробувала різні методи дослідження, шукала універсальний механізм пояснення психічних феноменів. Цей етап завершився становленням асоціативної психології як першої психологічної школи, яка зуміла об’єднати окремі "фрагменти" психологічного знання в єдину систему (виникла власне психологічна термінологія, був знайдений загальний пояснювальний принцип – асоціація).

Класична раціональність в психології була пов’язана з орієнтацією на природознавство, дискусіями про предмет і методи дослідження та з претензіями психологічного знання на самостійність. Однак прагнення до точності і строгості, властиве природничим наукам, привело психологію до виникнення комплексу неповноцінності і станом перманентної кризи. В якості методологічних установок класичної раціональності в психології він виділяє антропоцентризм, Європоцентризм, еволюціонізм, а також постулати "безпосередності" і "доцільності".

Психологія стала перетворюватися в некласичну науку в першій половині XX століття на основі робіт З. Фрейда і К. Левіна в зарубіжній культурі, а також Л. С. Виготського, А. Р. Лурія – у вітчизняній. Фізіологія активності Н. А. Бернштейна, психологія установки Д. Н. Узнадзе, міждисциплінарна концепція людини А. А. Ухтомського, діяльнісний підхід А. Н. Леонтьєва та суб’єктно-діяльнісний підхід С. Л. Рубінштейна визначили розквіт вітчизняної некласичної психології. До некласичних установкам психологічної науки зазвичай відносять різні спроби подолання "постулату безпосередності" шляхом пошуків "опосередковують ланки".

Перед психологією спочатку стояла дилема: як єдиною мовою опису поєднати непоєднуване – фізіологію і душу?

В історії психологічної науки можна виділити і інші "коани" (антиномії): 1) психологія – наука молода і одночасно древня; 2) психологія – наука природна і гуманітарна; 3) областей психології багато і психологія єдина; 4) предмет психології – об’єкт і в той же час суб’єкт; 5) психологія – наука теоретична і практична, і т.ін.

Один з названих коанів – антиномія тілесного і духовного – був обґрунтований С. Л. Рубінштейном, який сформулював методологічний принцип єдності свідомості і діяльності і тим самим відкрив можливість вивчати свідомість, "просвічуючи" її через діяльність. Рішення іншого коана – дилеми суб’єкта й об’єкта – з апропонувала гуманістична психологія, звернувши основну увагу на взаємодію терапевта і клієнта. Дилему природничо-наукового і гуманітарного в психології Ф. Е. Василюк запропонував подолати за допомогою психотехнічного підходу, оскільки об’єктивної і єдиною істини психотехнічна методологія протиставляє ціннісну позицію. В. С. Стьопіна відносить психотехничне пізнання з постнекласичним типом раціональності.

Криза некласичної психології носив більш м’який характер. Ознаками кризи стало як наявність множини не узгоджених між собою теорій, так і різне трактування психологічних термінів. Причому методологічна криза психології стала і кризою її філософського фундаменту. "Криза марксизму – це не тільки крах практики комуністичного експерименту, а й суттєве переосмислення його науково-методологічних постулатів, - зазначають В. А. Кольцова і А. М. Медведєв. - Соціально-політичні та ідеологічні зміни в нашому суспільстві збіглися з формуванням нового, постнекласичного типу наукової раціональності, з переглядом самих основ європейської традиції ".

Перехід до постнекласичної психології обумовлений тенденціями до інтеграції психологічного знання – розумінням його мережевої природи, прагненням до взаємоузгодження психологічних теорій. Це означає, що в насиченому інформаційними можливостями світі будь-яка психологічна теорія повинна враховувати зміст інших психологічних теорій (розвиток же інформаційних технологій значно спрощує цю задачу).

Постнекласична психологія – це такий стан знання, в якому різні наукові теорії (що розуміються як моделі, що описують окремі аспекти психічної реальності) складають взаємоузгоджену мережу.

У сучасній науці постнекласична методологія стає адекватною і для природничого, і для гуманітарного знання.

Таким чином, постнекласичний стан науки дозволив вирішити протистояння між "науками про природу" і "науками про дух". Виникла загальнонаукова метамова, міждисциплінарний дискурс, які зробили неактуальним для психології вибір єдиного і незмінного методологічного орієнтира.