Дисципліна «Цивільно-правове регулювання медичних послуг»

Задача № 2 . У дитячу обласну лікарню було госпіталізовано 10-річного хлопчика, який впав з балкона 3-го поверху й отримав ушкодження, що викликали крововтрату. Лікарі, провівши обстеження, встановили, що необхідне термінове переливання крові, однак батьки згоду на таке втручання не дали, мотивуючи тим, що така процедура може бути небезпечною для дитини, оскільки може відбутись зараження ВІЛ-інфекцією, гепатитом В і С. Лікарі поінформували батьків про можливі наслідки для їхнього сина, але батьки наполягали на тому, аби кров не переливали. Оцінивши загальний стан хворого, комісійно (на чолі з заступником головного лікаря з лікувальної роботи) медичні працівники вирішили, що альтернативні методи будуть у цьому випадку недієвими, медикаментозно зупинити таку кровотечу не вдається, компенсувати крововтрату іншими засобами неможливо, а відтак, за життєвими показами було прийнято рішення здійснювати переливання крові.

Чи правомірні дії лікарів?

, оскільки на сьогодні не затверджено обов’язкової форми такої відмови. Тож медичні заклади та лікарі опинилися в ситуації, коли існують нормативні вимоги законодавства стосовно письмового оформлення відмови пацієнта, але немає визначених формальних процедур.

Право пацієнта відмовитися від медичної допомоги гарантоване йому Конституцією України та Цивільним кодексом України, у якому ідеться про те, що «пов­нолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування» (ч. 4 статті 284). Таку ж норму містять і Основи законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи): «Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування» (абз. 4 статті 43). Втім, там же прописано застереження: «Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти у нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — зас­відчити відмову відповідним актом у присутності свідків» (абз. 3 статті 43).

Дисципліна «Актуальні проблеми трудового права»

Задача № 2 З працівником, зайнятим роботою, пов’язаною із застосуванням у процесі виробництва дорогоцінних металів, укладено договір про повну матеріальну відповідальність. У процесі роботи він допустив брак.

Правила матеріальної відповідальності містяться у ст. 130- 138 КЗпП України. Матеріальна відповідальність за трудовим законодавством настає тільки за пряму дійсну шкоду, під якою потрібно розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства здійснити затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок по1рушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати . Приклади прямої шкоди: недостача і знищення цінностей; зіпсоване чи знищене майно роботодавця (обладнання, транспортні засоби тощо), недобір грошових сум, тобто неповне отримання роботодавцем грошових надходжень, які йому належали, внаслідок недбалого ставлення працівника до своїх обов'язків; знецінення документів внаслідок пропуску строку позовної давності і неможливості у зв'язку з цим стягнення за документами, які підтверджують наявність заборгованості.

Трудове законодавство передбачає обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника. Так, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони, правовідносини матеріальної відповідальності не виникають.

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям" від 29 грудня 1992 р.

Працівник може добровільно відшкодувати шкоду (повністю або частково) або за згодою роботодавця передати рівноцінне майно чи полагодити пошкоджене.

Повна матеріальна відповідальність працівника полягає у покладенні на нього обов'язку відшкодувати пряму дійсну шкоду в повному обсязі без будь-яких обмежень. Стаття 134 КЗпП встановлює вичерпний перелік підстав повної матеріальної відповідальності працівника. Наприклад:

- укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності;

- майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю;

- шкоди завдано працівником у нетверезому стані;

- шкоди завдано умисним знищенням матеріалів тощо.

Про затвердження Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації

Повна матеріальна відповідальність

10. Робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, в таких випадках:

1) коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 11 цього Положення укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

2) коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) коли шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; ( Статтю 10 доповнено пунктом згідно з Указом Президії ВР СРСР N 9814-X ( v9814400-83 ) від 12.08.83 )

5) коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) коли відповідно до законодавства Союзу РСР на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

7) коли шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків.

Дисципліна «Актуальні питання зобов’язального права»

Задача № 2 . Ковальчук прийшов ранком у свій гараж, побачив, що замки зламані, а автомобіль, який належить йому на праві власності, викрадено. Як з'ясувалося пізніше, згаданий автомобіль було викрадено Шимякіним, який, керуючи автомашиною в нетверезому стані, збив Ярового. Останній подав позов до суду про відшкодування заподіяних йому збитків. При цьому відповідачем по справі було вказано Ковальчука, як володільця джерела підвищеної небезпеки.

Ковальчук вважав, що він має бути звільнений від обов'язку по відшкодуванню збитків, тому що він своїми діями шкоду потерпілому не заподіював.

Яровий не погодився з цим твердженням і вказав, що володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності тільки, якщо шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого, а жоден з цих випадків не мав місця.

Вирішіть справу.

П О С Т А Н О В А № 4

ПЛЕНУМУ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ

З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

від 01 березня 2013 року

Про деякі питання застосування судами законодавства при

вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої

джерелом підвищеної небезпеки

Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, – незалежно від наявності вини.

Положення статті 625 ЦК не застосовуються до відносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов’язанням, яке виникає з договірних зобов’язань. Винятком є відповідальність страховика (стаття 992 ЦК).

З огляду на презумпцію вини завдавача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду (у тому числі і моральну шкоду), якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п’ята статті 1187 ЦК, пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК). Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов’язана відшкодувати шкоду.

Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. У зв’язку із цим у разі прийняття судом постанови про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, наприклад, через закінчення строків накладення адміністративного стягнення (стаття 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення), суд повинен звернути увагу на те, чи містить така постанова суду відповіді на питання про те, чи мала місце дорожньо-транспортна пригода та чи сталася вона з вини відповідача. Відсутність складу злочину, наприклад, у разі відмови у порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за правилами Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року чи закриття кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу України 2012 року не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова (ухвала) слідчого, прокурора, суду про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття, закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі у порядку, передбаченому ЦПК.

Керування транспортним засобом особою у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або передача управління транспортним засобом такій особі, що є підставою для регресної вимоги (стаття 38 Закону № 1961-IV), може бути підтверджено вироком суду, постановою про накладення адміністративного стягнення або іншими доказами, які з достовірністю встановлюють таку обставину, а при передачі транспортного засобу особі у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, про такий стан має бути відомо особі, яка передає транспортний засіб.