Тема 11: Виробниче підприємництво

1. Сутність та види виробничого підприємництва

2. Місце та роль виробничої діяльності у структурі підприємництва в Україні

3. Підприємницька діяльність на основі договору комерційної концесії (франчайзинг)

Література: І – 1,10

ІІ – 1,2-4,7,9-11,15

ІІІ – 4,5,14

Підприємництво — надзвичайно багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій, засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.

При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі критерії (фактори), зокрема:

• вид товару, який пропонується на ринок, його якість, асортимент;

• споживчий попит на товар або послугу;

• фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних, трудових ресурсів;

• існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;

• досвід роботи підприємця, його кваліфікацію;

• перспективність виду підприємницької діяльності, можливості одержання достатнього прибутку.

Пріоритетне значення з огляду на загальнодержавні (національні) інтереси має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний та інвестиційно привабливий шлях до справжнього успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва, характеризується більш тривалим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Результати дослідження зарубіжних економістів свідчать про те, що серед промислових видів бізнесу швидкозростаючими напрямками є: виробництво комп'ютерів, оргтехніки, упаковки, фармацевтичних товарів, засобів зв'язку.

Можливо, початківець не хоче займатися виробництвом. Існують й альтернативні рішення. Так, великою популярністю користуються такі види бізнесу: організація кафе, барів, магазинів роздрібної торгівлі, стоянок для автотранспорту, надання посередницьких послуг з нерухомістю, автосервіс, продаж і обслуговування комп'ютерів, підключення їх до мережі Інтернет, туристичне обслуговування, будівництво жилих будинків поліпшеного планування, ремонт офісів та квартир. Міжнародна практика підтверджує досить високий відсоток виживання цих видів бізнесу та наявність попиту з боку клієнтів.

Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо пов'язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подальшої реалізації покупцям, споживачам.

Мета — одержання прибутку в результаті продажу виробленої продукції, виконаних робіт, послуг. Виробнича підприємницька діяльність розрізняється за формами та видами.

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1. Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами використання. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.

Види виробничої підприємницької діяльності:

• основні;

• допоміжні.

До основних відносять види виробничої підприємницької діяльності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживання (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.

Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, інноваційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструкторська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробниче споживання товарів та послуг, збут продукції).

Підприємець-виробник має тісний зв’язок з покупцем (споживачем), для якого призначений вироблений товар. Успіх досягається за поєднанням інтересів двох сторін.

Здійснення виробничого підприємництва пов'язане з необхідністю придбання або використання факторів виробництва. Це основні та оборотні засоби, робоча сила, фінансові ресурси, інформація, природні ресурси, підприємливість.

Основними етапами виробничого підприємництва є: обгрунтування ідеї виробництва конкретного товару (послуги); маркетингове дослідження та проведення попередніх підприємницьких розрахунків (виявлення споживчого попиту, аналіз кон'юнктури ринку, визначення обсягу виробництва та асортиментної структури, потреби у фінан­сових ресурсах, точки беззбитковості виробництва); придбання або оренда устаткування; пошук постачальників та покупців, укладання з ними договорів; організація товаропостачання; реалізація виробленої продукції та маркетингова підтримка збуту; визначення результатив­ності виробничої діяльності.

У сучасних умовах підвищується значення інноваційного підприємництва як процесу створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Інновації слугують специфічним інструментом підприємництва.

Отже, інноваційне підприємництво — це особливий новаторський процес створення чогось нового, механізм господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації.

Сучасна економічна наука виділяє три основні види інноваційного підприємництва:

• Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенціалу підприємства, що забезпечує виживання фірми, підвищення обсягу прибутку, розширення частки на ринку, утримання клієнтури та ринкового становища, створення нових робочих місць, підвищення престижу.

• Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потенціалу, спрямований на зростання продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що у свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, провести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно використовувати інформаційні системи.

• Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращання гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновації такого роду розширює можливості на ринку робочої сили, мобілізує персонал підприємства для досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних-зобов'язань підприємства перед працівниками та суспільством в цілому.

Таким чином, інноваційне підприємництво передбачає створення і виробництво науково-технічної продукції, товарів, робіт, інформації, духовних (інтелектуальних) цінностей, що підлягають подальшій реалізації покупцям, споживачам.

Інноваційне підприємництво пов'язане з вкладом інвестицій у створення та використання нової науково-технічної продукції з метою отримання прибутку та соціального забезпечення. Ця форма підприємництва має підвищений ризик, обумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю отримання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву — венчурний (ризиковий) бізнес.

Інноваційне підприємництво як процес на шляху створення товару-новинки включає такі послідовні стадії:

1. формування інноваційних ідей;

2. відбір найбільш перспективних ідей;

3. детальна розробка задуму та його експертна оцінка;

4. розробка усіх деталей обраної найбільш перспективної ідеї (інноваційного проекту);

5. експертна оцінка інноваційного проекту;

6. експериментальне виробництво товару-новинки та випробування його в умовах ринку;

7. коректування процесу виробництва;

8. початок масового виробництва нового товару та його просування на ринок для задоволення потреб покупців.

У 80-90 рр. у країнах з розвинутими ринковими відносинами виникли нові тенденції розвитку інноваційного підприємництва, зокре­ма:

1. активізація малого бізнесу, венчурних фірм;

2. з'явився новий різновид фінансового капіталу — венчурний капітал;

3. виникла широка мережа технопаркових структур, що стали організаційними формами інноваційного підприємництва;

4. у розвинутих країнах поряд з проведенням державної науково-технічної політики створена державна система економічного стимулювання і підтримки венчурного бізнесу.

Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб'єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тим­часові організаційні структури, які створюються для розв'язання конкретної проблеми.

Ці підприємства характеризуються високою активністю, що пояс­нюється прямою особистою зацікавленістю робітників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розроб­леної ідеї, технології, винаходу. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.

Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення нових життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококвалі­фікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традицій­них галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удос­коналення механізму управління та організації праці; показує, що орі­єнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організацій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових дослі­джень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Нині на венчурний бізнес припадає чотири п'ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об'єднання, як правило, декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспіль­ної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перс­пективної ідеї організувати нову фірму; "ризикового" капіталу для фінансування.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес має такі характерні особливості:

• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвесто­ри йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втра­тити чимало коштів. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурного бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комер­ційної реалізації перспективної технології;

• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, частка не перевищує 50%), тобто "ризиковий" капітал розміщуєть­ся не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприє­мства, що фінансується;

• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладений капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху вен­чурного підприємства. У зв'язку з цим ризикові інвестори час­то не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні уп­равлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних фор­мах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного

середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Це пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об'єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту вен­чурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.

Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетво­рюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелекту­альні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихід­них послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інновацій­ною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реалізацію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці високої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за спри­янням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори нада­ють капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубато­ри, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвес­торів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.

Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По завершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і господарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвит­ком незалежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конк­ретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є науково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідниць­кий, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, про­мислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрям­ком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.

Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, функціонально об'єднаних навколо великого центру наукових, проектно-конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і се­редніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструк­тури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом. Світовий досвід свідчить, що рівень корисної дії технопарків із заснуванням молодих інноваційних фірм досить великий. Вони випускають з-під свого даху близько 80% міцних малих фірм від загальної кількості, що приймаються до технопарків.

Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі окремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економі­чних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збігаються з межами цілого адміністративного району.

В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково-виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що створюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові зак­лади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і по­бутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інсти­тути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність та­кого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.

Суть технопаркових структур — створення особливої інфра­структури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консалтингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв'я­зок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній пе­редачі інновацій на ринок за участю їх розробників.