Тема 14: Міжнародне підприємництво

1. Форми спільного міжнародного підприємництва.

2. Спільні підприємства: створення та особливості функціонування в Україні.

3. Сутність та структура вільних економічних зон.

Література: І – 1

ІІ – 1,2,4,7,10,11,13,11,14

ІІІ – 9,12

Спільне підприємство (СП) — підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірма­ми інших країн, а також на спільному управлінні вироб­ництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юн­ктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні то­вариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація зміни­лася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.

У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 2008 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяль­ністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укла­дених до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос­подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко­номічної діяльності.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют­но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо­нальних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме­тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по­ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви­робництво прогресивних технологій, збільшення вироб­ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин­ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці на­раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек­спортні, виробничі, зовнішньоекономічні, спільні підпри­ємства тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу — транзитні, митні, екс­портні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго­вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб­ки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі у 1817 р. Такі порти, як правило, перетворювалися на ВЕЗ.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо­вого торгового обороту.

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко­номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Дня інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу си­лу, сировину, енергоносії та ін.

У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». У цьому законі висвітлено процедуру створення ВЕЗ на території нашої держави, але питання управління, зміни податкового, митного, правового режиму тощо з'ясовані недостатньо. Тому необхідно насамперед вдосконалити законодавчу ба­зу, прийняти державну програму регіонального розвитку, а також розробити і прийняти методику техніко-еко-номічного обгрунтування доцільності створення таких зон. Доцільно створити в Україні кілька ВЕЗ усіх типів з метою вивчення механізму їх функціонування.

Найбільш сприятливі умови для створення ВЕЗ — у Закарпатті, Одесі, Львівській області, Криму, Донецьку, Харкові. Для цього необхідно сформувати стабільне і до­сконале законодавство, передусім забезпечити гарантії не­доторканності іноземного капіталу, ефективне страхуван­ня іноземних інвестицій, надати раціональні пільгові умо­ви вітчизняним та іноземним інвесторам. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Офшорний бізнес (англ. off-shore — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, ста­новить до 500 млрд дол. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

1) значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

2) можливість реєстрації нерезидентських компаній;

3) високий ступінь розвитку міжнародних телеко-мунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

4) мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

5) економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального по-дохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування. Ці причини та високий податковий прес на підприємства в Україні у 1991—2000 pp. стали найважливішим чинни­ком відтоку за кордон понад 35 млрд дол., зосереджених на рахунках іноземних банків.

Більшість країн з офшорними регіонами використову­ють при реєстрації юридичних осіб британське прецедент­не право, згідно з яким корпорація вважається резидент-ною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел до­ходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше то­го, в переважній більшості офшорних регіонів застосову­ють системи пільгового оподаткування навіть для рези­дентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма краї­нами світу про усунення подвійного оподаткування.

На початку XXI ст. у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпо­рацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен короно­ваних осіб; для корпорацій з незначним статутним капіта­лом — назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Ме­морандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії вида­ють сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідо­цтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорно-му регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уник­нути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.