1. Знаходити у буднях сонце за творами Гр.Тютюнника

Співцем чудової української природи можна назвати Григора Тютюнника. У його творах чимало майстерних описів краєвидів рідної землі. Письменник тонко підмічає стан навколишнього світу. Через описи картин природи митець передає душевні переживання своїх героїв. Не є виключенням і оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Вже з перших рядків цього невеликого твору ми потрапляємо до зимового світу, в якому живе маленький школярик Олесь, за його вчинками і думками починаємо розуміти добрий, лагідний характер хлопчика, його мрійливість, художню уяву. Олесь любить малювати на снігу. Інші діти простують до школи і не помічають, що сніг, наче білий чистий аркуш паперу, на якому можна створити картину оточуючого світу. Олесь не просто йде собі в школу. На цій, ніби й недовгій дорозі, з ним трапляються різноманітні пригоди. Він відкриває для себе чимало цікавого, дослухається до ніжних струн природи. Для передачі почуттів свого героя автор знаходить лаконічні образи, точні слова, за якими розгортаються дивні картини. Для Олеся дятел, що порядкує в бору, не просто звичайна пташка. Він — дроворуб. Бо й справді, чимось схожі ритмічні дятлові поцокування на рухи чоловіка, що рубає дрова. І тріски летять від дерева так само, як від сокири дядька-дроворуба. Достатньо невеликого опису про те, як прислухається хлопчик до звуків, що линуть десь із самого стовбура сосни, коли він підгортає і натоптує чобітком сніг під коріння, щоб зрозуміти: Олесь не тільки милується природою, любить її, він прагне захистити навколишній світ, зберегти дерево, що вмирає. Природа йому віддячує за доброту. Вона розмовляє із хлопчиком, винагороджує його допитливість. Мало в кого з'явиться бажання лежати на холодному льоду та вдивлятися крізь нього у воду. Але тільки не в Олеся. Чи й справді так є, чи тільки йому ввижається підводне царство, але хлопчик бачить крізь товщу льоду дивовижний світ. У ньому карасик стає дядьком, з яким можна привітатися. Щука — це хижа чорна блискавка, яка нищить маленьку рибинку. Олесь не любить зла. Саме тому він з усієї своєї дитячої сили б'є по льоду, щоб врятувати пліточку. Навіть шкільний дзвоник не може відірвати хлопчину від уявного світу, в якому йому цікаво і затишно. Йому важко сприймати сувору шкільну дійсність, в якій треба малювати нудного перегнійного горщечка. Тому Олесь відстоює своє право на мрію і красу. З-під його олівця народжується зваблива частинка природи: дятел, якого бачив по дорозі до школи. Таке тонке відчуття дитиною ніжних струн природи передають в оповіданні й інші художні описи. Для Олесевого допитливого ока синички не літають, а пурхають, горобці — вовтузяться.

Хлопчика називають у селі диваком. Але це тому, що люди не розуміють яскравого неповторного світу, в якому він живе. їм ближчі земні прагматичні бажання. Для дядьків більше важить не стогін вільх, що тривожить душу, а те, що риба в ятір піде. Дідові Прокопові здається, що він вчить онука правильній житейській мудрості пробиватися вперед: того ліктем штовхнути, того «почтом». Але у хлопчини інший шлях. Він пізнає життя через природу, намагається зрозуміти її одвічні таємниці. Для нього це — найвища мудрість.

Новела «Три зозулі з поклоном». Усього на кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія нерозділеного кохання, власне, традиційний «любовний трикутник». Морфа Яркова одружена, але таємно кохає Михайла, батька оповідача. Невдовзі його за­силають до Сибіру, звідки він не повернеться. Однак автор оновлює, модернізує цей «вічний» сюжет не лише відсутністю морально-етичного конфлікту, українськими історичними реалі­ями, свіжою ідеєю, а й за допомогою оригінальної композиції. У творі тісно переплелися час теперіш­ній і минулий, реальність зі спогадами, розповіддю, листом «від тата». Послідовної дії в новелі немає: во­на «змонтована» з різних хронологічних фрагментів, тому непросту історію стосунків читач вибудовує сам. Студент довідується про давнє кохання Марфи з розповіді матері. У центрі — ця розповідь, «обрам­лена» його коментарем. Звернімо увагу, як Софія, дружина Михайла, характеризує Марфу, на яких де­талях акцентує, згадуючи спільне з нею минуле.Григір Тютюнник був справжнім «майстром художньої деталі». За її допомогою він досягав лаконічної, але інформативної «густоти» зображення.

Найголовніше в цій новелі навіть не трагічна історія нерозділеного кохання, а самі почуття, переживання героїв, які автор передає тонко, глибоко, переконливо. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просторові межі, тобто визначають художній час і простір, головну ідею. Головним персонажем тут на­справді є любов, а люди його лише уособлюють, матеріалі­зують. Життєву конкретику, історичні реалії відсунуто на задній план, читач задумується над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає міркувати над трагічними складнощами людського буття, неможли­вістю багато чого змінити в цьому житті. Доля вирішує все по-своєму: відбирає Михайла в обох. Однак чи жит­тєві обставини сильніші від людини? Чи смерть пере­могла любов?

Отже, саме любов єднає всіх трьох героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпереживання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник утілює свій ідеал, подає нам свою версію гармонійного, християнського налагодження найбільш заплутаних стосунків, аніж то є в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю, але всі вони лишаються на роздоріжжі, хоча й кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила дитину, Марфа продовжує чекати, удивляючись в очі дорослого сина свого коханого.

Новела несе печать притчовості — важливого прихованого висновку (чи ідеї), до якого приходить автор і якого непомітно пропонує читачеві. Цей висновок напрошується сам по собі, через усю образну тканину твору.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------