1. Зображення українського села у творах українських прозаїків (від «Миколи Джері» і.С.Нечуя-Левицькогодо творів сучасних авторів). Короткий огляд (Стельмах «Хліб і сіль», « в житах»

Михайло Стельмах. Роман "Хліб і сіль" про життя українського села напередодні та під час першої російської революції. Справжнім героєм твору є народ з його болями та стражданнями, радощами і сподіваннями, нескореністю і вірою в краще майбутнє. Твір відзначений Ленінською премією 1961 року.

Епоху революції 1905 року Стельмах художньо переконливо відтворює в романі «Хліб і сіль» (1959), Ідейно-естетичним ключем ліричної епопеї «Хліб і сіль став епіграф, взятий письменником з народної творчості «Уклоняємось вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині — хліб, сіль і честь».

Стельмах обробляє тему героїчної боротьби українського народу напередодні і під час революції 1905 року. Найвище художнє досягнення письменника — яскраво змальовані характери. «Хліб і сіль» — так чітко сформулював одну із провідних проблем роману В. Бєляєв — роман характерів».

Колоритні народні образи Івана Яроша (діда Дуная), Катерини Чай-чихи, Мар’яна Поляруша, Олександра Палійчука, Леся Якубенка, Романа Волошина й обумовлюють багатопланову організацію твору. Багато епізодів в романі «Хліб і сіль» виписані з разючою силою драматизму. Показовим у цьому плані є творення характеру Івана Яроша, якого люди прозвали Дунаєм. Коли вперше зустрічаємось з Ярошем, він ще вірить, що Бог його любить, цар жалує, а з панами йому не жити.

В образі цього трударя Стельмах втілив психологію хлібороба початку XX століття. Вперше ми зустрічаємось з ним на «чумацькому стоїщі». Ось до переселенця Івана Чайченка підійшов рослий дід Дунай. З густого коловороту сивини чітко витискається довгасте, в темно-жовтих рум’янцях, сухе, як волоський горіх, обличчя», Високий, сивий, довгообразий, худющий…

Дунай — правдолюб, людина непідкупної чесності. Вже минуло з чверть століття, як на Поділлі перевелося чумацтво, але дід Ярош і досі «звав чумаками усіх, хто хоч один раз міряв з ним старі запорізькі шляхи та густо-широкі степи», мандруючи до Криму чи на Дон. У чумака з діда-прадіда прив’ялі довгасті повіки, сиві задумливі очі. Портретно-психологічні деталі Стельмах додає в процесі духовного розкриття героя.

Найбільше Дунай вболіває за долю хлібороба: земля — то «Богом і людьми закручений, зав’язаний» на все життя «мужицький вузол». З образою, з болем старий говорив: «Отак і пустіє село. То перше нас ніби турок воював, а тепер свої дерилюди. Хіба не хватало б святої усім!» Споконвічну проблему землі і її господарів-трударів Стельмах пропускає через світосприймання «селянського пророка» Дуная. В його образі втілені найкращі риси трудового народу: мудрість, гуманізм, надзвичайно тонке відчуття краси, чуйність і доброта.

Старий Дунай і переселенцям до Сибіру радить жити з правдою і по правді. До портретних і психологічних деталей Стельмах додає: «на його сухому, як волоський горіх, обличчі», «з-під сивих, високих, як острішки, брів грають завзяті і уперті очі». Центральне ж місце у змалюванні цього образу відводиться внутрішньому портретові: «І навіть дивно, як у цьому кряжистому тілі вміщуються два протилежні світи: то лагідний і тихий, як рівна надвечірня година, то гострий, мов бунтарський ніж. То стоїть, бувало, дід Дунай у церкві до обідні, сивий і строгий, мов селянський пророк, то зразу ж після обідні він так може в’їсти словом якогось односельчанина, що той аж скрутиться». «Гострий, мов бунтарський ніж», Дунай-лірик кохається в пісні: «гомоніли, що прізвисько пішло від пісні.

Михайло Стельмах звертається до образу-символу, в якому втілилась душа, правда і краса народу. У романі характерів «Хліб і сіль» — це правдошукач Іван Ярош і стара Катерина Чайчиха, які назавжди залишаються в пам’яті в кожного з нас, хто прочитав роман. В них сконцентровані віковічна життєва мудрість і досвід народу.

Отже, людина для Стельмаха — цілий континент з своїми океанами, морями, невідомими землями. Інтелектуальність прози Михайла Стельмаха має не тільки письменницькі шукання змісту життя, але й віру в великі здібності народу, вміння огорнути його величезні розумові горизонти.

Григорій Косинка «В житах». Новела «В житах» з однойменної збірки засвідчує орієнта­цію письменника на стефанівський тип письма. Перед читачами постає лише один «щасливий» день із життя Корнія Дізіка, від особи якого ведеться розповідь. Він зі своєї волі опинився в банді отамана Гострого, тому став дезертиром і переховувся в житах. Звідси — назва новели. «В житах» — це не лише місце дії, це багатогранний символ, що уособлює в собі й життя селянина, і його ставлення до навколишнього світу, і становлення як людини на землі. Деморалізована ідеологія світлого більшовицького май­бутнього призвела до того, що молодий юнак ловить коротку мить і милується життям, але неспокій сидить у серці, бо при думці про розстріл комуніста Матвія Киянчука «до болю робиться сумно». Саме в житах випадково знаходить Корнія Уляна, вона йшла в сусідське село Чорносливку до матері. Уляна була виму­шена через свою бідність стати дружиною гнилищанського бага­тія Дзюби, але вона досі кохає Корнія Дізіка.

Закохані сп’яніли від щастя в житах, адже там загубилася їхня доля. Що станеться з ними далі — невідомо. Світовідчуття героя твору сконцентровані на одній миті, а тому мають такий контрастний характер.

Ідея твору— з’ясування сенсу людського існування, адже інколи все своє життя людина чекає на одну мить щастя, а ще наштовхує на думку, що життя кожної миті ставить нас перед вибором, як і героя твору.

Для нього в ту мить жита, «червона хустка Уляни» і він сам — єдине мірило буття на землі, усе інше — потім. Корнію не хочеться згадувати про те, що мучить його совість, а саме розстріл кому­ніста Матвія Киянчука, у якому він, напевно, брав участь. Він молодий, трохи іронічний («ми, дезертири,— народ бойовий», але спраглий до життя. «...Мені хочеться співати, як співають старі, коли згадають молодість, а я ще хочу співати!»).