45.Земельна рента, її сутність, види і механізми утворення.

Складовою аграрних відносин є рентні відносини.

З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу - земельна рента.

Рента (від фр. rendre - віддана) - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.

Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.

Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютний монопольна.

Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти наведено на рис. 12.6. Причиною її утворення є монополія на землю як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості господарського використання цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами.

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще Й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших. її причиною ємонополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві - понад середню норму.

Крім диференційної і абсолютної ренти існує монопольна рента. Вона утворюється на землях особливої якості чи в особливих кліматичних умовах. Тільки на певних землях і в певних природно-кліматичних умовах можливе обмежене виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими, унікальними якісними характеристиками (наприклад, особливих сортів винограду та вина із нього, чаю, прянощів, тютюну, трояндової олії тощо).

46. Ринок замельних ресерсів. Ціна землі.

В умовах ринкової економіки земля є об’єктом купівлі-продажу, отже, має ціну. Слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту природи – поняття ірраціональне, оскільки земля не є продуктом людської праці. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробку ґрунту та його покращення, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого – як результат функціонування таких чинників виробництва, як капітал і підприємницькі здібності. Ціна землі прямо пропорційна величині ренти та обернено пропорційна ставці позичкового відсотка.

Пропозиція на ринку землі залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною. Попит на землю еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю.

47. Державна політика регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва

Процес агропромислової інтеграції – це встановлення ста­лих прямих зв’язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства). У результаті поглиблення агропромислової інтеграції фор­мується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс – це сукупність галузей народного госпо­дарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до спо­живача, а також виробництвом відповідних засобів вироб­ництва. Структура АПК визначається особливостями сільськогос­подарського виробництва, в складі АПК виділяють такі сфери:

I – ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами вироб­ництва і виробничими послугами, включаючи будівництво та ре­монтні роботи;

II – аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господар­ство;

III – переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіган­ням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогос­подарської продукції;

IV – виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які за­безпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, – транспортне господарство, зв’язок, підготовка кадрів, житлові об’єкти, в т. ч. заклади охорони здоров’я та ін. 

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:

— підвищення прибутковості сільського господарства і роз­ширення експорту основних видів продовольчих товарів;

— попередження перевиробництва окремих видів сільсько­господарської продукції;

— обмеження монополізму в суміжних із сільським госпо­дарством галузях промисловості. 

Політика держави щодо аграрного сектору і його агентів не може бути однако­вою. Вона залежить від рівня економічного й соціального роз­витку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграр­них ринках. В Україні рівень відповідної державної фінансової підтрим­ки сільського господарства зростає, але залишається ще недо­статнім, що ускладнює конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках із зарубіжними.

ці ресурси від