66. Державний сектор економіки й державне підприємництво як спосіб реалізації економічних функцій держави

Специфічним інструментом державного регулювання економіки є державний сектор економіки – це комплекс господарських суб’єктів, що повністю або частково належать центральним або місцевим органом влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних і політичних функцій.

Об’єкти державної власності виступають:

а) матеріальною основою функціонування держави як політичного інституту (майно держави, збройних сил, міліції, органів державного управління, монетний двір);

б) економічною основою для підприємницької діяльності (Центральний банк, залізниця, промислові та с/г державні підприємства).

За допомогою державного сектору економіки вирішуються такі проблеми:

- забезпечення національної безпеки і цілісності економіки;

- забезпечення збалансованого і стабільного розвитку національної економіки;

- підвищення її конкурентноздатності;

- соціалізація економіки, виробництво суспільних благ;

- створення умов для розвитку приватного сектору економіки;

- екологічні;

- розвитку регіонів.

Однією з форм прямого втручання держави в економіку є державне підприємництво. Воно утворює особливий вид підприємницької діяльності, що здійснюється в рамках держсектора і пов’язана з участю державних підприємств у виробництві та збуті товарів і послуг. При цьому держава виступає самостійним суб’єктом господарювання, реалізуючи певні загальнонаціональні цілі: структурну перебудову виробництва; пом’якшення галузевих і територіальних пропорцій, стимулювання науково-технічного прогресу, підвищення ефективності економіки.

Державне підприємництво — це господарська або інша підприємницька діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб'єктам економіки (приватним підприємствам і населенню)

Основна економічна функція державного сектору в перехідній економіці — реалізація цілей економічної політики держави стосовно ринкового реформування країни.

67. Соціальна політика держави

Соціальна політика— діяльність держави щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні;

Основні об’єкти соціальної політики:

1. Ринок праці та зайнятість населення;

2. Система соціального забезпечення населення;

3. Трудові відносини;

4. Елементи соціальної інфраструктури;

5. Громадяни як споживачі;

6. Оплата праці та доходи населення.

Соціальна політика держави включає:

— регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

— вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив­ної зайнятості;

— розподіл і перерозподіл доходів населення;

— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення;

— створення системи соціального захисту населення;

— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту­ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

— захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть­ся тим, що соціальна політика виступає елементом:

— життєздатності суспільства;

— стабілізації та розвитку суспільства;

— консолідації суспільства.

Завдання соціальної політики:

1. Довгострокові (перспективні) – обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності з економічним зростанням;

2. Короткострокові (поточні) – формуються залежно від вихідних позицій суспільства.

Принципи соціальної політики:

1. Раціональність – досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

2. Соціальна справедливість – визначення однакових можливостей для всіх членів суспільства

3. Соціальна безпека – передбачуваність певних життєвих ризиків.

Моделі соціальної політики держави:

• Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва;

• Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат.

• Шведська модель— найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства.

• Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та під­приємців.

• Японська модель соціальної політики передбачає проведен­ня політики вирівнювання доходів, особливу політику використан­ня робочої, домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирі­шенні соціально-економічних проблем.

• Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Кана­да) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієтованою шведською та німецькою моделями.

• Модель соціальної політики Української держави має пред­ставляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Пер­ший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабез­печення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає фор­мування раціональної системи соціального захисту населення.