3.2.8. Участь прокурора у судовому провадженні про застосування примусових заходів медичного характеру

Поняття інституту застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, є комплексним кримінально-правовим і кримінально-процесуальним інститутом права.

Поняття та мету примусових заходів медичного характеру визначено у кримінальному законодавстві. Зокрема, у ст. 92 КК України передбачено: «Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небезпечних діянь».

Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв’язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї цілі.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, а й усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань, впливу на неї з метою ресоціалізації. Таким чином, застосування зазначених вище заходів передбачає двоєдину мету. Вона полягає, по-перше, в захисті суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв’язку з хворобливим станом їх психіки і, по-друге, в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб та їх ресоціалізації.

Незважаючи на те, що у всіх цих випадках примусові заходи медичного характеру є заходами соціального захисту, що мають загальну мету – захистити суспільство від небезпечних діянь психічно хворих осіб і вилікувати їх, їх правова природа змінюється залежно від правового стану осіб, які підлягають лікуванню.

При застосуванні до осіб, які визнаються неосудними чи обмежено осудними, таких заходів – це реакція держави на встановлений судом факт вчинення протиправного діяння, у зв’язку з чим вони набувають зовнішньої подібності до покарання. Ця подібність полягає в тому, що так само, як покарання, примусове лікування – це захід державного примусу, який суд призначає особі, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

З урахуванням наукових розробок і практичного досвіду в Україні та міжнародного досвіду з цих питань Верховною Радою України 22 лютого 2000 року прийнято Закон України «Про психіатричну допомогу», який визначає основні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, обов’язки та повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо захисту прав осіб, які страждають на психічні захворювання, права та обов’язки фахівців, інших працівників у сфері надання психіатричної допомоги тощо. У цьому законі вперше визначено поняття презумпції осудності (здоров’я) і завдання держави щодо надання психіатричної допомоги на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань необхідності і достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями. Детально регламентовано порядок застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну і припинення.

Поняття «обмежена осудність» в українському законодавстві виникло у 2001 році. Зокрема, у ст. 20 КК України зазначено: «Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру».

Чинний КПК України, враховуючи, що неосудні особи вчинюють суспільно небезпечні діяння, а обмежено осудні – кримінальні правопорушення, встановив різний порядок провадження під час досудового слідства і судового розгляду цих категорій справ (ст.ст. 504, 512–516 КПК України).

Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове становище психічно хворих осіб та захист їхніх прав. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого згідно з законом може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Стосовно неосудності особи, то таке визначення закріплено у ст. 19 КК України, де зазначено: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

За наявності висновку судово-психіатричної експертизи до такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає також покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу. У такому випадку за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання може бути призначено покарання в порядку, передбаченому в ст. 515 КПК України.

Необхідно відрізняти поняття «неосудна особа» від «обмежена осудність».

Обмежено осудною визнається судом особа, яка під час вчинення злочину (через наявний у неї психічний розлад) не здатна була повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така особа підлягає кримінальній відповідальності, при призначенні покарання якій суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

Суб’єкти цих діянь визначені у ст. 93 КК України, де, зокрема, зазначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб:

– які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;

– які вчинили злочини у стані обмеженої осудності;

– які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Поняття осудності й неосудності, а також обмеженої осудності визначається за допомогою медичних критеріїв, адже, чи страждає особа на психічні захворювання може бути встановлено лише висококваліфікованими лікарями.

Правовий статус зазначених осіб визначається тільки судом і є юридичною категорією. Так, постановою Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 року № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» судам роз’яснено, що неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК України (2341-14) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК України) належить виключно до компетенції суду.

Для визначення психічного стану особи (осудною, обмежено осудною чи неосудною) призначення судово-психіатричної експертизи є обов’язковим, оскільки вирішення цього питання вимагає використання спеціальних знань. Експерти в такому разі не тільки мають право, а й зобов’язані дати оцінку психічному стану суб’єкта.

Висновок експертів є одним із доказів, який не має переваги перед іншими доказами та, як і всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до чинного законодавства всі громадяни є осудними, крім осіб, які у зв’язку з психічним захворюванням перебувають в особливому психічному стані.

Як і презумпція невинуватості, що проголошена в законодавстві, презумпція осудності законодавчо закріплена в ст. 3 Закону України від 22 лютого 2000 року «Про психіатричну допомогу», де зазначено: «Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України».

До винесення ухвали суду, якою громадянин визнається неосудним та таким, що не підлягає кримінальній відповідальності, ніхто не має права визнати його неосудним щодо вчиненого діяння. Висновок експерта про неосудність особи не спростовує презумпції осудності.

Питання правового статусу і захисту прав неосудних та обмежено осудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру регламентується також Законом України від 22 лютого 2000 року «Про психіатричну допомогу», який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з цих питань, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Дія зазначеного Закону поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про психіатричну допомогу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.

Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.

Державний контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, покладено на Міністерство охорони здоров’я України, інші відповідні центральні органи виконавчої влади.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, а також контроль за виконанням своїх обов’язків законними представниками.

Громадський контроль здійснюється об’єднаннями громадян у межах їх компетенції відповідно до законодавства України про об’єднання громадян.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів при наданні психіатричної допомоги здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

Види примусових заходів медичного характеру, підстави їх застосування. Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв’язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь, що містять ознаки злочину. Ці заходи не є формою кримінальної відповідальності, однак являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб кримінальне законодавство (ст. 94 КК України) передбачає такі примусові заходи медичного характеру:

– надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

– госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

– госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

– госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Щодо підстав для застосування примусових заходів медичного характеру, то вони передбачені в ст. 503 КПК України. Зокрема, зазначеною нормою визначено підстави для кримінального провадження щодо застосування цих заходів до осіб, визнаних неосудними.

Зокрема, це:

– вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

– вчинення кримінального правопорушення у стані осудності особою, яка захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку;

– суспільна небезпека особи.

Однак зауважимо, що зазначені підстави закон передбачає лише для здійснення кримінального провадження, тобто для проведення досудового розслідування в порядку, визначеному у ст.ст. 503–511 КПК України.

Щодо підстав для застосування судом примусових заходів медичного характеру, то вони не можуть визначатися КПК України, адже відповідно до ст. 1 зазначеного Кодексу він визначає лише порядок кримінального провадження.

Як підстави кримінальної відповідальності, передбачені в ст. 2 КК України, так і підстави для застосування примусових заходів медичного характеру мають визначатися кримінальним законом. Однак жодною нормою КК України ці підстави не передбачено, що є недосконалістю чинного законодавства.

Зважаючи на різні положення кримінального та кримінального процесуального законодавства, розробки вчених та практиків можна зробити висновок про те, що підставами для застосування примусових заходів медичного характеру є:

– вчинення особою суспільно небезпечного діяння, кримінального правопорушення, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність;

– встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи в порядку, визначеному законом;

– визнання особи суспільно небезпечною через її психічну хворобу.

Застосування примусових заходів медичного характеру судом можливо за наявності одночасно всіх трьох підстав у сукупності.

Необхідно відрізняти примусові заходи медичного характеру від примусового лікування.

Так, у ст. 96 КК України зазначено, що примусове лікування може бути застосоване судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Відрізняються примусові заходи медичного характеру від примусового лікування за суб’єктами (особами, до яких вони застосовуються), видами судових рішень, якими вони призначаються (вироками, ухвалами), і способами їх виконання тощо.

Зокрема, примусові заході медичного характеру призначаються до осіб, визнаних судом неосудними і обмежено осудними.

Примусове лікування призначається засудженим за вчинені злочини зазвичай особам, які страждають на венеричні хвороби, туберкульоз (ст.ст. 130, 133 КК України), інші інфекційні хвороби.

Першим (особам, визнаним неосудними) застосовуються примусові заходи медичного характеру у психіатричних закладах ухвалою, а примусове лікування призначається вироком суду разом з кримінальним покаранням, яке виконується за місцем відбування покарання.

За способами виконання примусові заходи медичного характеру виконуються спеціально визначеними психіатричними закладами, а примусове лікування – за місцем відбування покарання.

Як зазначено у Законі України «Про психіатричну допомогу», психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності і достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями.

Особливості судового провадження про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну та припинення. Після закінчення досудового розслідування стосовно особи, яка вчинила суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, складається клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, у якому викладаються всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Це клопотання затверджується прокурором та разом із реєстром матеріалів направляється до суду.

Судове провадження у зазначеній категорії кримінальних проваджень здійснюється відповідно до загальних правил, встановлених КПК України, з урахуванням Глави 39.

Суд, отримавши зазначені матеріали не пізніше 5-денного строку з дня їх надходження, призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового засідання.

Підготовче судове засідання відбувається за участю прокурора, захисника і законного представника особи, експерта і потерпілого. Участь самої особи можлива лише за умови, якщо це не зашкодить її стану здоров’я.

Головуючий з’ясовує думку учасників судового засідання щодо можливості призначення судового розгляду і постановляє ухвалу про призначення судового розгляду не пізніше десяти днів з дня винесення ухвали.

В ухвалі суд вирішує питання, що стосуються підготовки судового розгляду, зокрема:

1) визначає дату та місце проведення судового розгляду;

2) з’ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий розгляд;

3) з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді;

4) розглядає клопотання учасників судового провадження про:

• здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту;

• витребування певних речей чи документів;

5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.

Судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника, потерпілого, експерта, інших осіб. Участь особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, є не обов’язковою і можлива, якщо цьому не перешкоджає характер розладу психічної діяльності чи її психічного захворювання.

Розгляд проваджень про застосування примусових заходів медичного характеру проводиться у відкритому судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора та захисника. Відповідно до ст. 27, п. 2 ч. 2 ст. 315 КПК України суд може прийняти рішення про розгляд провадження у закритому судовому засіданні.

Участь особи, щодо якої розглядається кримінальне провадження, не є обов’язковою і може мати місце лише у тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер її хвороби. В іншому випадку в судове засідання викликається законний представник неосудної особи, який має право знайомитися з матеріалами провадження, подавати докази, заявляти клопотання, відводи тощо.

Особливості судового провадження щодо неосудних осіб полягають і в наступному:

– суд не повинен допускати ніякого спрощення під час розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру;

– особа, щодо якої розглядається справа, дає пояснення, а не показання, тому дані, що в них містяться, не є доказами. Суд не може посилатись на них в ухвалі;

– у судових дебатах суд заслуховує висновок прокурора і думку захисника;

– неосудній особі останнє слово не надається;

– суд виносить ухвалу, а не вирок;

– одним із доказів є висновок судово-психіатричної експертизи, який у справах щодо неосудних чи обмежено осудних є обов’язковим. Висновку експертизи суд дає оцінку в сукупності з іншими доказами у справі і може з ним погодитися або не погодитися.

У судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках у судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається провадження, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім – висновок експерта. Після закінчення судового слідства власну думку висловлюють прокурор, потім захисник.

Згідно з ч. 2 ст. 513 КПК України суд за результатами розгляду провадження постановляє одне з таких рішень:

1) визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) встановивши, що суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення не було вчинено або вчинено іншою особою, а також якщо не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, суд постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та закриває кримінальне провадження;

3) якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров’я немає потреби в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру;

4) кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не було встановлено, а також у разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу. У такому разі після закриття судом кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку.

Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд при цьому строк не визначає.

У статті 95 КК України зазначено: «Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів».

Особи, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру, для підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру. За необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад шість місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться щоразу на строк, який не може перевищувати шести місяців.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через зміну психічного стану особи на краще суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

Ухвала суду про застосування, продовження, зміну чи скасування примусового заходу медичного характеру може бути оскаржена у апеляційному та касаційному порядках.

Завдання і повноваження прокурора у судовому розгляді проваджень зазначеної категорії

Основним завданням прокурора у справах про застосування примусових заходів медичного характеру є забезпечення додержання кримінального та кримінального процесуального законодавства при здійсненні досудового та судового провадження стосовно неосудних і обмежено осудних осіб, захист їх прав і законних інтересів. З цією метою прокурор зобов’язаний перевірити наявність підстав для застосування примусових заходів медичного характеру, зокрема:

– чи мало місце суспільно небезпечне діяння, щодо якого проводиться кримінальне провадження;

– чи вчинено це діяння особою, щодо якої здійснюється досудове чи судове провадження;

– чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання.

Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися лише на відомостях, що характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального правопорушення, за яке особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусових заходів медичного характеру.

Дії прокурора у кримінальному провадженні щодо неосудних і обмежено осудних регламентовано у ст.ст. 36, 37, 283, 290–293 КПК України, тобто загальними положеннями кримінального процесуального законодавства, а також у Главі 39 КПК України, що регламентує порядок кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

У судовому засіданні прокурор бере участь у допиті свідків, дослідженні інших доказів, що доводять або спростовують вчинення зазначеною особою суспільно небезпечного діяння, інших обставин, що мають істотне значення для справи.

У справах стосовно неосудних осіб прокурор державного обвинувачення не підтримує, а висловлює власну думку щодо необхідності застосування примусових заходів медичного характеру, зокрема, їх виду, передбаченого у ст. 94 КК України.

У справах щодо обмежено осудних прокурор бере участь як державний обвинувач і виступає у судових дебатах з обвинувальною промовою.

Участь прокурора обов’язкова також у розгляді судом справ про продовження, зміну і скасування заходів медичного характеру.

Таким чином, усі судові рішення у справах стосовно осіб, визнаних неосудними, обмежено осудними або які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, приймаються винятково з участю прокурора.

Одним з важливих завдань прокурора у здійсненні кримінального судочинства, а у справах про застосування примусових заходів медичного характеру особливо, – це забезпечення постановлення законних, обґрунтованих і вмотивованих судових рішень.

Для виправлення судових помилок прокурор зобов’язаний використовувати надане законом право на апеляційне, а можливо, і касаційне оскарження.

Перегляд судових рішень можливий і у зв’язку з виявленням нових обставин (Глава 34 КПК України).

Згідно зі ст.ст. 35–37 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов’язаний своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення порушень закону, подавати апеляційні та касаційні скарги і брати участь у перегляді рішень вищими судовими інстанціями.

Право прокурора на оскарження ухвали суду про застосування чи незастосування примусових заходів медичного характеру визначено і в КПК України (ст.ст. 392–393, 424–425, 516), а також в Наказі № 4гн, який повною мірою стосується і зазначеної категорії кримінальних проваджень, а у п.п. 14, 16, зокрема, зобов’язано прокурорів забезпечувати участь у судовому провадженні з розгляду клопотань про застосування, продовження, зміну або припинення примусових заходів медичного характеру. У підготовчих судових засіданнях думка прокурора щодо можливості призначення судового розгляду кримінального провадження повинна бути об’єктивною, ґрунтуватися на матеріалах провадження та нормах закону.

Загалом процесуальне становище прокурора у кримінальному провадженні про застосування примусових заходів медичного характеру досить багатогранне.

У провадженнях на стадії досудового розслідування прокурор є процесуальним керівником і разом з тим здійснює нагляд за додержанням законодавства. Вказівки прокурора є обов’язковими і їх невиконання тягнуть за собою відповідальність, а за певних умов навіть кримінальну (ст. 381-1 КК України).

Стосовно участі прокурора у судовому засіданні, то він виконує завдання охорони прав і законних інтересів особи, щодо якої застосовуються ці заходи. Як представник держави у судовому розгляді справ зазначеної категорії прокурор охороняє публічні інтереси, які стосуються захисту суспільства від особи, яка за своїм психічним станом становить загрозу для нього. Якщо інші учасники судового кримінального провадження можуть реагувати на порушення закону, а можуть цього і не робити, то відповідно до п.п. 18, 18.2 наказу № 4гн прокурор зобов’язаний під час судового розгляду брати активну участь у з’ясуванні обставин кримінального правопорушення та перевірці їх доказами, об’єктивно і неупереджено оцінювати їх з точки зору належності, допустимості та достовірності. За потреби клопотати про виклик до суду свідків, експертів, спеціалістів, дослідження додаткових доказів, застосування заходів забезпечення кримінального провадження або проведення слідчих (розшукових) дій. При виконанні процесуальних функцій прокурор зобов’язаний реагувати на будь-які порушення закону, що обмежують права учасників судового провадження.

Разом з тим процесуальний закон не надає прокуророві в судовому засіданні будь-яких додаткових прав і тим самим переваг перед іншими учасниками судового провадження. Усі учасники наділені рівними правами.

Різні повноваження та функції прокурора і в кримінальних провадженнях щодо обмежено осудних і неосудних осіб, де він у першому випадку підтримує державне обвинувачення і вживає заходів щодо застосування примусових заходів медичного характеру, а щодо неосудних висловлює думку про застосування чи незастосування таких заходів.

Отже, у кримінальних провадженнях про застосування примусових заходів медичного характеру діяльність прокурора повинна бути спрямована на додержання вимог чинного законодавства при досудовому розслідуванні, розгляді справ судами та постановленні судових рішень.