Називні речення

У називному реченні називається предмет, але нічого не мовиться про дію.

Головний член (підмет) у такому реченні виражений імен­ником у називному відмінку: Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах). При головному члені можуть бути означення й додатки: Курява, собачий ґвалт, ревіння верблюдів, скрипіння гарб. Цілий ярмарок стоїть біля майстерень (О. Гончар).

Але якщо в реченні є будь-яка обставина, то це речення не називне, а двоскладне з пропущеним присудком. Наприклад, у реченні Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикраше­ний (Остап Вишня) обставина серед лісу вказує на те, що тут пропущено присудок є, лежить, видніється. Отже, це речення двоскладне.

За значенням називні речення бувають:

буттєві (описові), за допомогою яких стверджується на­явність якихось предметів, явищ, змальовується обстанов­ка, картини природи тощо: Хата Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіжжя (М. Кропивницький). Пітьма. Дощ. Приглушений гамір табору. Пахне димом (Н. Рибак);

вказівні, за допомогою яких виділяються певні предмети, явища; вони починаються вказівними частками ось, он, онде, ото: Ось місяць, зорі, солов'ї (П. Тичина). І ось, нарешті, вершина (О. Гончар);

оцінні, які поєднують у собі ствердження наявності пред­мета з його емоційною оцінкою, чому слугують зокрема й частки: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичи­на). — О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!(Марко Вовчок).

Називні речення в тексті, як правило, виступають само­стійно. Але можуть як предикативні частини входити й до складу складних речень: Ставок, гребелька, і вітряк з-за гаю крилами махає (Т. Шевченко). Рух і рух, наближається місто (О. Гончар). Ото ж тая дівчинонька, що сонна блудила: отаку-то їй причину ворожка зробила! (Т. Шевченко).

Слова-речення

Речення, виражене неповнозначним словом (вигуком або часткою), яке виступає замінником цілого речення, назива­ють словом-реченням.

Слова-речення характерні для розмовного й художнього стилів. У мові вони можуть вживатися і як самостійні реплі­ки, і в складі простого речення, наприклад: — Чули, серце, скоро землю нам мають давати. — Аякже, Маласю, чула. Аяк­же (М. Коцюбинський). Що ж. Бої — так бої. Нам не впер­ше страждать (В. Сосюра). Ой, не плач, моє серце, ой цить!

У ролі слів-речень виступають слова:

стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге, еге ж, ага, добре, гаразд, точно, звичайно, ще б пак, та вже ж, отож бо й є,

заперечні: ні, навпаки, неправда,

питальні: ну, та ну, невже, хіба, га, справді,

спонукальні: годі, геть, цить, гайда, стоп, ура, караул,ґвалт, доволі, ша, тс-с-с, ну,

емоційно-оцінні: ого, ох, ах, ех, хм, тьху, овва, ат, пхе, он як, тож-то й ба,

слова мовного етикету: спасибі, дякую, вибачте, даруйте, будь ласка, прошу тощо. У словах-реченнях підмет і присудок не виділяються.

ЛЕКЦІЯ 3

Тема. ПОНЯТТЯ ПРО ОДНОРІДНІ та ВІДОКРЕМЛНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Питання:

1. Однорідні члени речення.

2. Розділові знаки між однорідними членами речення.

3. Відокремлені члени речення:

А) відокремлені додатки;

Б) відокремлені узгоджені означення;

В) відокремлені неузгоджені означення.

Г) Відокремлені обставини.

4. Внесення.

5. Звертання.

6. Вставні та вставлені слова і речення.

7. Слова-речення і вигуки в реченні.

Члени речення, які в одному плані стосуються того самого слова в реченні і відповідають на те саме питання, називають­ся однорідними.

Однорідні члени речення вимовляються з інтонацією пе­релічування або протиставлення. У реченні вони функціону­ють як сурядні словосполучення.

Однорідні члени можуть становити відкритий ряд (допус­кають продовження) і закритий ряд (не допускають продов­ження). Наприклад, у реченні Ніколи перше не думав, що світ такий гарний, що клапоть неба, дерево, сміх, голос людини — приносять глибоку радість і, як повітря, потрібні людині (М. Коцюбинський) перший ряд однорідних членів речення — відкритий, другий — закритий (його закриває одиничний спо­лучник).

У реченні може бути як один, так і більше рядів одно­рідних членів. Так, у реченні Для когось ліс — це гриби, для когось — суниці, чорниці чи ожина, для городян — переважно місце відпочинку з неодмінними шашликами і печеною в золі кар­топлею, хтось бере рушницю і йде в ліси полювати зайця, а то й кабана, а для них [лісників] гаї, діброви та березняки — це щоденна рутинна робота (З газети) є п'ять таких рядів.

Однорідні члени одного ряду виконують однакову синтак­сичну функцію, тобто є тими самими членами речення — або всі тільки підмети, або всі тільки прямі додатки, або всі тільки обставини способу дії і т. д. Наприклад, у реченні Наша дума, наша пісня не вмре, не загине (Т. Шевченко) однорідні підме­ти — дума, пісня; однорідні присудки — не вмре, не загине. Однорідні члени найчастіше мають і однакове морфологічне вираження: Голос її окликався гнівом, докорою, огидою (Панас Мирний); але не завжди: Машина старенька, зате дешево дісталась мені (В. Дрозд).

Не є однорідними слова, які хоч і поєднані сурядним зв'яз­ком (за допомогою сполучника і), проте є різними членами речення: Ніхто і ніде мене не чекає (М. Хвильовий). Це добре відчувається, якщо сполучник опустити: Ніхто ніде мене не чекає.

Однорідні члени речення бувають непоширені (виражені без залежних слів) і поширені (мають при собі залежні слова).

Якщо в одному простому реченні є два або більше під­метів, присудків чи однакових додатків (які стосуються того самого слова й відповідають на те саме питання), то вони однорідні: В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля (Т. Шев­ченко). Я живу, і борюсь, і творю для людей (В. Забаштан-ський). Ми маємо право на сум і любов, на щастя, на сонце і трави (В. Симоненко).

Але не є однорідними членами:

а) повторювані слова, які вживаються в реченні для під­креслення великої кількості предметів, тривалості дії, вираження емоційності, — це єдиний член речення: Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морю, рости, ро­сти, тополенько, все вгору та вгору (Т. Шевченко). Плив-плив, плив-плив, що аж обридло (І. Котляревський); між такими словами ставиться кома або дефіс;

б) дві власні або просторові, часові чи кількісні назви на зразок формула Остроградського—Гаусса, автобус Київ— Одеса, протягом березня—травня, вісім—десять днів тощо; між такими словами ставиться тире;

в) два однакові або подібні слова, між якими вжито запе­речну частку не, якщо вони становлять смислову єд­ність: Дивиться вона не надивиться на свого сина: вті­шається не навтішається своїм Івасем (І. Нечуй-Левицький);

г) два однакові за формою дієслова, що означають дію і її мету: Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі (П. Тичина);

ґ) два повторювані слова, з'єднані порівняльним сполуч­ником як: Тепер молодиця як молодиця, коси на все село (М. Стельмах); тут частина як молодиця є при­судком;

д) фразеологічні словосполучення з двічі повторюваним сполучником і або ні на зразок і сяк і так, і сміх і гріх, ні світ ні зоря, ні сіло ні впало тощо.

У чотирьох останніх випадках між повторюваними слова­ми кома не ставиться.

Якщо при означуваному слові є два або більше означень, то вони можуть бути однорідними й неоднорідними. Навіть ті самі означення в різному контексті виступають:

то як однорідні: Сіре, кошлате небо нависло над задимле­ним Петроградом (І. Цюпа);

то як неоднорідні: З Балтики дув холодний вітер, гнав сірі кошлаті хмари (І. Цюпа).

Означення однорідні, якщо:

а) вони являють собою перелік ознак: За шкільними пар­тами схилились чорняві, біляві, русяві голівки (І. Цюпа);

б) вони характеризують предмет в одному плані (їх можна замінити одним словом): У полі зацвітуть пахучі, ніжні, голубі фіалки (О. Гончар); тут однорідні означення мож­на замінити словом привабливі,

в) вони стоять після означуваного слова (тоді вони сприй­маються переважно як перелік ознак): Люблю я бистри­ну життя прозору, поривну, глибоку (Д. Павличко). Йому жаль стало Жука — здорового, чорного, мордатого (Па­нас Мирний); але не завжди такі означення однорідні: Минаючи убогі села понаддніпрянські невеселі, я думав... (Т. Шевченко);

г) першим стоїть непоширене означення, другим — по­ширене: Рівний, залитий сонцем степ одразу принишк (О. Гончар); але якщо навпаки, то такі означення бу­дуть неоднорідні: Залитий сонцем рівний степ одразу принишк.

Якщо означення в різних планах характеризують предмет (їх не можна замінити одним словом), то вони неоднорідні. Наприклад, у реченні В густім зеленім березовім гаю над Дні­стром весело щебетали пташки (І. Франко) кожне з означень по-різному пояснює предмет, причому перше з них (густий) стосується словосполучення зелений березовий гай, друге (зеле­ний) — словосполучення березовий гай.

Завжди неоднорідними є означення, виражені сполучен­ням займенника й прикметника (мій найкращий друг), якісно­го і відносного (високий дніпровський берег), якісного і при­свійного прикметників (улюблена мамина пісня).

Обставини однорідні лише тоді, коли вони являють собою перелік: Тепла липнева ніч пролітає садками, посадками, скир­тами в полях (О. Гончар).

Якщо обставини по-різному характеризують дію, то вони неоднорідні. Наприклад, у реченні І дід, і баба у неділю на призьбі вдвох собі сиділи (Т. Шевченко) обставина часу — у неділю, обставина місця — на призьбі, обставина способу дії - вдвох; отже, вони неоднорідні.

Неоднорідні також обставини, які хоч і відповідають на те саме питання, проте доповнюють одна одну, залежать одна від одної. Наприклад, у реченні Шумлять сади над берегами в моєї юності краю (В. Сосюра) обставини місця над берега­ми і в моєї юності краю хоч і відповідають на те саме питан­ня де?, проте неоднорідні: остання група слів, крім обста­винного значення має ще й означальний відтінок (над бе­регами (якими?) в моєї юності краю). Так само в реченні Гострим полиском хвилі спалахують після бурі у місячну ніч (Леся Українка) обставини часу після бурі і у місячну ніч не в одному плані стосуються присудка спалахують. Тут можна поставити питання у зворотному порядку: у місячну ніч (а коли саме?) після бурі. Можна слова після бурі розглядати і як додаток: спалахують (після чого?) після бурі (коли?) у місячну ніч.

Однорідні члени речення поєднуються між собою суряд­ним зв'язком:

а) без сполучників: Земля уляглася, перепріла, перемліла, спарилася, прагнула роботи (К. Гордієнко);

б) за допомогою одиничних сполучників і, та, а, але, про­те, зате, однак, все ж, або, чи: Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу чи ловити щучок ру­ками (О. Довженко); тут дві пари однорідних членів: бродити чи ловити, грому й дощу,

в) за допомогою повторюваних сполучників і... і, та... та, або... або, чи... чи, то... то, ні... ні (сполучник по­вторюється два або більше разів поспіль): Від Бать­ківщини — клич, і звага, і рання сила, й доля пізня (М. Сингаївський);

г) за допомогою парних сполучників не тільки... а й, не лише... але й, як... так і, хоч... але, як не... то, не стільки... скільки (перша частина сполучника ставить­ся перед першим однорідним членом чи групою їх, друга — перед наступним чи наступними): Митець думає не тільки розумом, а й серцем (О. Довженко). Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха (М. Ко­цюбинський).

Між однорідними членами речення бувають єднальні, протиставні та розділові відношення, які виражаються як за до­помогою сполучників, так і без них.

Єднальні відношення передаються звичайно за допомогою єднальних сполучників і, та (= і), та й, і... і, та... та, ні... ні, як... так і, не тільки... а й і под. Вони виражають, як правило, перелік чи зіставлення певних явищ: Буде ще після цього простір лиману, і вітер попутний, і біла заметіль чайок над головою (О. Гончар). Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні врай, ані в пекло (Леся Українка). Годилося б думати не тільки про роботу, а й про себе (Є. Гуцало). Цей зв'язок може передаватися й без сполучників: Привіз бджолиний мед, паляницю, яблука (В. Сухомлинський).

Протиставні відношення позначаються звичай­но протиставними сполучниками а, але, та (= але), зате, про­те, однак, все ж, так. Вони передають несумісність, проти­лежність певних явищ: О думи мої! О славо злая! За тебе марно я в чужому краю караюсь, мучуся... але не каюсь (Т. Шевчен­ко). Цей зв'язок може виражатися й без сполучників: Це була не звичайна — мінеральна вода (О. Гончар).

Розділові відношення виражаються за допомо­гою розділових сполучників або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то... не то, хоч... хоч і под. Вони передають роздільність, чергування або взаємовиключення певних явищ: Хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку чи деінде (М. Коцюбинський). Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір (Панас Мирний).