49. Основні теорії демократії. Ознаки демократичної держави.

Пролетарська (соціалістична) теорія демократії

Пролетарська (соціалістична) теорія ґрунтувалася на марксистському класовому підході. Відповідно до пролетарської теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для «трудящих мас», насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставлена політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Проголошувалася диктатура одного класу — пролетаріату відносно іншого — буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спрямований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акцентувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класову конфронтацію.

Теорія «плюралістичної демократії»

Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.

Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску».

Теорія елітарної демократії

Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

Теорія партисипаторної демократії

Прихильники теорії партисипаторної демократії вважають, що можна уникнути обрання легальним шляхом тиранічного правління внаслідок некомпетентності більшості народу. Для цього не обов'язково виключати з політичного процесу народні маси. Дійовішим засобом є встановлення інституціональних перепон для появи тиранії. Мається на увазі добра інформованість громадськості, здатність здійснювати демократичний контроль за допомогою загальних виборів і представницького уряду.

Таким чином, теорія партисипаторної демократії обґрунтовує необхідність широкої безпосередньої участі громадян як у прийнятті життєво важливих рішень, так і в їхній підготовці та здійсненні, тобто в усьому політичному процесі.

Теорія корпоративної демократії

Демократія представляється як інституціональний механізм для виробітки політики, державних рішень за допомогою представників політичної еліти країни та лідерів обмеженого числа робітничих організацій, тобто еліти бізнесу І профспілок. Передбачається, що така взаємодія надає можливість корпоративним організаціям набувати монопольного права представляти інтереси всіх членів відповідних корпорацій в обмін на прийняття на себе деяких обмежень, визначених державою.

Ця теорія розглядає демократію як погоджувальне, неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників і підприємців, а також партій. При цьому корпорації мають право представляти всіх робітників тієї чи іншої галузі. Держава, у їх трактуванні, виступає в ролі арбітра.

Теорія «комп`ютерної демократії»

Теорія «комп'ютерної демократії» (родоначальник — Г.Краух, ФРН) виникла у результаті розвитку нових технічних розробок у галузі засобів зв'язку й електронно-обчислювальної техніки, які призвели до оформлення нового напрямку — телекомп'юні-кації (попарне об'єднання ЕОМ і телебачення, ЕОМ і телефону, телебачення і супутникового зв'язку). Генетичне пов'язана з попередніми теоріями демократії, теорія комп'ютерної демократії ґрунтується на дослідженні сутності змін у системі демократичних інститутів, які відбулися унаслідок «комунікаційно-комп'ютерної революції». На думку Г.Крауха, ця теорія «дозволяє вирішити проблеми демократії за допомогою електроніки» на вищому рівні, ніж інші теорії. Однакове ставлення людей до машин створює необмежені можливості для розвитку демократії за допомогою кібернетики.

Демократична держава - форма держави, що ґрунтується на конституційному визнанні народу джерелом влади та реальному здійсненні народної влади через рівноправну участь громадян в управлінні загальнодержавними і місцевими справами, у контролі за державною діяльністю; виборності та змінюваності вищих органів державної влади; існуванні багатопартійності; забезпеченні прав і свобод людини й меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Ознаки демократичної держави:

1) визнання народного суверенітету - влади народу як верховного носія і джерела державної влади;

2) рівноправна участь всього народу (а не тільки частини населення) в управлінні справами в суспільстві і державі безпосередньо (самоврядування) і через представницькі органи. Рівний доступ усіх до державної влади передбачає участь у формуванні органів держави, контролі за їх діяльністю, підтриманні постійного контакту з ними населення;

3) демократична процедура утворення органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів (загальне право голосу; рівність у виборах; таємне голосування; прямі (безпосередні) вибори, що передбачають змінюваність парламенту, президента, місцевих рад демократичним шляхом. У демократичній державі одні й ті ж люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів. Потрібні змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівна можливість кожного реалізувати свої виборчі права;

4) політична свобода і рівність громадян перед законом і судом. Політична свобода означає свободу вибору суспільного ладу, форми правління, право визначати і змінювати конституційний устрій; забезпечувати захист прав людини. Вона ґрунтується на свободі економічній, різних формах власності, рівному доступі до власності та на багатоманітності культурного життя. Свобода має первинне призначення - на її основі можуть виникнути рівність і нерівність, але вона передбачає рівноправ'я, рівність громадян перед законом і судом, незалежно від тих відмінностей, які властиві окремим індивідам, і незалежно від тих стартових можливостей і ресурсів, які кожен з них має;

5) проголошення і реальна гарантованість основоположних прав людини і громадянина, тобто налагодженість юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур дієвого захисту особи від свавілля і беззаконня;

6) наявність систем самоврядування - місцевого самоврядування як особливого виду суспільного управління на місцях, здійснюваного територіальними спільностями громадян і органів, що ними обираються; професійних організацій; виробничих, громадських об'єднань за їх інтересами та ін. Особливість систем самоврядування виявляється у поєднанні суб'єкта і об'єкта управління, у спільній участі у прийнятті і реалізації рішень, визнанні над собою влади тільки власного об'єднання;

7) багатопартійність та ідеологічний плюралізм - наявність кількох політичних (у тому числі опозиційних) партій, різноманіття політичних думок - партійних та інших ідеологічних підходів до вирішення загальнодержавних і регіональних (місцевих) завдань. Виключаються державна цензура й ідеологічний диктат. Проте політичне й ідеологічне різноманіття має свої межі - забороняється створення політичних партій, програмні цілі і дії яких спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, порушення цілісності держави, її незалежності та ін.;

8) ухвалення рішень волею більшості за обов'язкового додержання прав меншості, тобто поєднання волі більшості з гарантіями прав і свобод особи, котра перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність будь-якої дискримінації, що означає утвердження якісно нових принципів демократичного плюралізму - демократії консенсусного суспільства, тобто демократії "вирішальної меншості" (а не диктатури більшості, як-от: парламентської);

9) взаємна відповідальність держави і громадянина. Відповідальність держави виражається у недопущенні свавілля (з боку державних органів і їх посадовців) щодо громадянина, у вимозі утримуватися від вчинення дій, що порушують права і свободи людини, тобто у забезпеченні законності. У Конституції України підкреслено: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. 3). Людина відповідає перед людиною і державою за додержання законодавчо встановлених заборон і виконання обов'язків. Основним арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.