4.Поняття та значення кримінально-процесуальної форми.

Кримінально-процесуальна форма— особливий, установлений за­коном процесуальний порядок порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, який полягає у визначенні: а) послі­довності стадій кримінального процесу і умов переходу справи з од­нієї стадії в іншу; б) загальних умов провадження в конкретній ста­дії; в) підстав, умов і порядку провадження окремих процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадовці реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійсню­ють свої права і виконують обов'язки; г) видів, змісту і форми проце­суальних рішень, які можуть бути прийняті у кримінальній справі.

Порушення кримінально-процесуальної форми має результатом ви­знання процесуальних дій незаконними і скасування процесуальних рішень у кримінальній справі. У судовій практиці склався підхід, за яким не будь-яке порушення вимог кримінально-процесуального зако­ну (а відповідно — і процесуальної форми), а лише істотне, тягне скасу­вання процесуального рішення у справі. Так, відповідно до ст.ст. 366, 370 КПК підставою для скасування вироку, постанови суду є істотне по­рушення кримінально-процесуального закону, під яким розуміється таке порушення вимог закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, об­ґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

У кримінальному судочинстві застосовуються різні кримінально- процесуальні форми: загальна форма, що характерна для проваджен­ня у більшості кримінальних справ, ускладнена форма (для провадження у справах про злочини неповнолітніх та провадження у спра­вах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримі­нальної відповідальності; провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру), спрощена, пов'язана з провадженням у справах з протокольною формою досудової підготов­ки матеріалів або у справах приватного обвинувачення (у зв'язку з тим, що кримінальна справа не проходить у цих провадженнях окремі стадії). Спрощення або ускладнення процесуальної форми може від­буватися і на окремих стадіях або в окремих частинах стадії. Напри­клад, ст. 299 КПК України встановлює спрощену (скорочену) форму судового слідства. Ускладнена процесуальна форма має місце у спра­вах про злочини неповнолітніх, у справах про суспільно-небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру.

Диференціація кримінально-процесуальної форми дозволяє забез­печити потрібну ефективність кримінального судочинства за умови допустимої процесуальної економії та належної охорони прав і закон­них інтересів осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній ді­яльності.

5.Кримінально-процесуальні гарантії. Поняття, значення, види(наприклад, надання безкоштовної правової допомоги).

Кримінально-процесуальними гарантіями є передбачені кримі­нально-процесуальним правом правові засоби забезпечення реалізації прав та обов'язків суб'єктів кримінального процесу, засоби реалізації завдань кримінального процесу.

До процесуальних гарантій належать:

— процесуальна форма;

• система принципів кримінального процесу;

• процесуальні права і обов'язки суб'єктів кримінально-проце­суальної діяльності;

• заходи кримінально-процесуального примусу й інші.

У кримінально-процесуальній науці також є досить поширеними класифікації процесуальних гарантій; причому класифікуванню під­даються не лише гарантії прав і законних інтересів особистості, але й гарантії правосуддя, встановлення істини, досягнення мети й завдань по кримінальній справі. Класифікаційні підстави є різними й досить традиційними.

У теорії кримінально-процесуального права відомі також класифі­кації гарантій прав і законних інтересів особистості, розроблені за кількома підставами (Ю.О. Гурджі). Зокрема:

• залежно від органів і осіб, у діяльності яких реалізуються гаран­тії, останні поділяються на: перше — гарантії, реалізовані в діяльнос­ті державних органів і посадових осіб, що забезпечують права й закон­ні інтереси особи exofficio; друге — гарантії, реалізовані в діяльності інших суб'єктів кримінального судочинства;

• залежно від кола осіб, на яких поширюється дія процесуальних гарантій, виділяються: по-перше, загальні (універсальні) гарантії, що забезпечують права й законні інтереси всіх учасників кримінального судочинства. По-друге, — гарантії додаткового характеру, тобто пра­ва, що забезпечують, і інтереси окремих груп суб'єктів (зокрема: неповнолітніх; осіб, що здійснили суспільно небезпечне діяння, щодо

яких ведеться провадження про застосування примусових заходів ме­дичного характеру; німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої фізичні недоліки не можуть самостійно здійснювати захист власних інтересів; певних посадових осіб і представників влади; нарешті, осіб, що користуються певним імунітетом (С.Г. Волкотруб) та ін.);

-г відповідно до цільового призначення виділяються: превентивні кримінально-процесуальні гарантії, що слугують попередженню по­рушень процесуального статусу осіб і забезпеченню можливості реалі­зації прав і законних інтересів, а також відновлювальні кримінально- процесуальної гарантії, що забезпечують виявлення й усунення вже припущених порушень прав і інтересів осіб (С.М. Гробов).

Кримінально-процесуальні гарантії – це передбачені кримінальним процесуальним законом засоби забезпечення ефективного здійснення кримінального судочинства, виконання його завдань. Найважливішою рисою кримінально-процесуальних гарантій, їх забезпечувальної властивості є їх багаторівнева системність. Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять: 1) кримінально- процесуальна форма; 2) принципи кримінального процесу; 3) процесуальний статус учасників кримінального процесу; 4) можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження; 5) прокурорський нагляд; 6) судовий контроль; 7) відомчий контроль; 8) інститут оскарження дій, рішень і бездіяльності органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження; 9) юридична відповідальність учасників кримінального процесу та інші. Державним органам і посадовим особам кримінально-процесуальні гарантії забезпечують можливість виконання своїх обов’язків та використання своїх прав для виконання завдань кримінального судочинства, а іншим учасникам кримінального провадження – реально використовувати надані їм процесуальні засоби для охорони прав і законних інтересів. Права, надані державним органам і посадовим особам у кримінальному процесі, гарантовані обов’язком відповідних осіб виконувати звернені до них вимоги та встановленими законом санкціями за невиконання цих обов’язків. Зважаючи на те, що одним із суб’єктів (сторін) кримінально-процесуальних відносин є державний орган або посадова особа, наділені владними повноваженнями, особливе значення у кримінальному провадженні набувають процесуальні гарантії прав особи, охорона її прав і законних інтересів, забезпечення права на судовий захист. Реальне забезпечення прав особи, насамперед, потерпілого та обвинуваченого, є критерієм оцінки демократизму та гуманізму кримінального процесу. Процесуальними гарантіями прав особи є ті засоби, які забезпечують їх фактичну реалізацію. Наприклад, право підозрюваного, обвинуваченого мати захисника гарантується роз’ясненням йому цього права, наданням можливості обрати захисника та запросити його, наданням йому у передбачених законом випадках безоплатної допомоги захисника тощо. Обов’язок державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, забезпечувати його учасникам (потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому та ін.) можливість реалізації своїх прав обумовлена тим, що фактичне використання прав учасниками процесу – одна з найважливіших умов об’єктивного, неупередженого кримінального провадження, охорони законних інтересів особи у кримінальному процесі. Ці органи та посадові особи мають бути зацікавлені у тому, щоб учасники кримінального провадження знали свої права та використовували їх, оскільки тільки за такої умови може бути виключений «обвинувальний уклін», винесене законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення. 6.Кримінально-процесуальні акти(рішення та дії). Їх види. Процесуальні рішення. Механізм ухвалення процесс.рішень. 

У теорії кримінального процесу під процесуальними актами розу­міються як окремі процесуальні дії, так і процесуальні документи, що складаються під час провадження у справі.

Процесуальною дією є свідомий, вольовий акт суб'єкта криміналь­ного процесу, який є засобом реалізації його прав і обов'язків. Проце­суальні дії можуть вчиняти як особи, які ведуть кримінальний процес (у провадженні яких знаходиться кримінальна справа), так і інші суб'єкти кримінального процесу (наприклад, потерпілий, подаючи клопотання у кримінальній справі).

Процесуальні дії можуть бути класифіковані за правовим значен­ням (обов'язкові та факультативні), за суб'єктами здійснення, за фактичним змістом (активні або пасивні), за характером (владні або невладні), за стадіями тощо.

Кожна з процесуальних дій має бути належним чином оформле­на. Для владних процесуальних дій передбачено їх протоколювання (у протоколі слідчої дії, іншої процесуальної дії, у протоколі судово­го засідання), а також фіксація за допомогою додаткових засобів (звукозапису, відеозапису, кінозйомки).

Однією з вимог кримінально-процесуальної форми є письмове за­кріплення усіх процесуальних дій та прийнятих процесуальних рі­шень у певних процесуальних документах.

Всі процесуальні акти-документи поділяються на два види: прото­коли (інформаційно-посвідчувальні акти) та процесуальні рішення (акти владно-розпорядчого характеру).

Протоколи процесуальних дій посвідчують факт проведення, зміст та результати певних процесуальних дій, наприклад, слідчих дій. Протоколи слідчих та судових дій розглядаються законом як одне з джерел доказів у кримінальному процесі (ч. 2 ст. 65 КПК).

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Процесуальні рішення — це прийняті у встановленому порядку акти, викладені у встановленій законом формі, спрямовані на настан­ня певних юридичних наслідків.

Процесуальні рішення мають певні ознаки: рішення виносяться лише уповноваженими суб'єктами кримінального процесу, які реалі­зують свої владні повноваження в межах своєї компетенції; рішення виражають владний припис; рішення породжують, змінюють або при­пиняють кримінально-процесуальні відносини, рішення підтверджу­ють існування або відсутність матеріально-правових відносин; рішен­ня виражаються у встановленій законом формі постанови, ухвали, обвинувального висновку, подання, вироку, згоди, санкції тощо.

Процесуальні рішення можна класифікувати: за правовим значен­ням (основні та допоміжні); за суб'єктами прийняття; за юридичною силою; за змістом; за характером (обов'язкові, факультативні).

Властивостями кримінально-процесуальних рішень є їхня закон­ність (прийняття рішення відповідно до вимог процесуального та мате­ріального права, що підлягає застосуванню у конкретному випадку), об­ґрунтованість (відповідність висновків і приписів, що містяться у рі­шенні, фактичним обставинам справи, що встановлені за допомогою до­казів), мотивованість (приведення усієї сукупності доводів у систему, що підтверджує і переконує правильність процесуального рішення).

Етапи прийняття процесуального рішення: 1) встановлення фактич­ної основи справи (наприклад, у процесі доказування); 2) встановлення юридичної основи справи (кваліфікація); 3) винесення рішення.