1 Взаємодія суспільства і природи

В географії слід розрізняти поняття «природа» та «природне середовище». Під природою ми розуміємо увесь світ навколо нас. Ту частину природи, яка є об’єктом дослідження фізичної географії називають географічною оболонкою.

Під впливом господарської діяльності людини природа зазнала значних змін. Саме ту частину природи, яка взаємодіє з людським суспільством, називають географічним середовищем (рис. 1). Географічне середовище – це частина географічної оболонки, що була освоєна людиною та задіяна нею у процесах виробництва. На сьогоднішній день воно охоплює понад 60% площі суходолу.

Рис. 1. Взаємодія суспільства і природи (підручник "Географія" Кобернік, Коваленко 10 клас)

В географії слід розрізняти також поняття «природоресурсний потенціал», під яким розуміютьсукупність природних ресурсів певної території: світу, регіону, країни чи її частини. Природні ресурси розміщенні по території нашої планети дуже нерівномірно. Одні країни краще забезпечені природними ресурсами, інші – менше. Показник забезпеченості країни природними ресурсами залежить від їх запасів, обсягів та темпів їхнього використання. З метою визначення на скільки років вистачить тих чи інших природних ресурсів, в науковий обіг було введено поняття«ресурсозабезпеченість».  

За допомогою наведеної формули розраховують кількість років, на яку вистачить певного виду ресурсу. Даний показник може також обчислюватись у розрахунку на душу населення.

Ресурсозабезпеченість тісно пов’язана з особливостями природокористування.Природокористування – система заходів, спрямованих суспільством на вивчення, освоєння, охорону та перетворення географічного середовища, а також діяльність людини з експлуатації природно-ресурсного потенціалу з метою забезпечення своїх потреб.  Воно може бути раціональним та нераціональним.

Раціональне (розумне) природокористування – це вид природокористування, при якому обсяги залучення природних багатств компенсуються заходами щодо їх відтворення та охорони.

Нераціональне природокористування – це вид природокористування, при якому антропогенний вплив значно переважає над заходами відновлення та охорони природних ресурсів, що призводить до виникнення екологічної кризи.

1 Загальна характеристика господарства

Світове господарство — це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Сучасне світове господарство є глобальною системою, складовими якої є країни, регіони, національні господарства, а єднальними зв’язками між ними — різноманітні міжнародні економічні відносини. Останні проявляються в потужних регіональних і глобальних потоках товарів, капіталів, послуг, робочої сили, інформації.

Становлення світового господарства  відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти — капіталістичні держави — примусово втягнули в орбіту своїх зовнішніх економічних зв’язків весь світ. Весь процес зародження, формування і розвитку світового господарства  можна розділити на наступні періоди.

1. Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство пройшло шлях від привласнювальної економіки до відтворювальної (в результаті т. з. неолітичної революції — опанування культурою землеробства), а далі й до простого товарного виробництва (відокремлення від землеробства ремесла, поява міст, розвиток торгівлі). Багатовікова еволюція продуктивних сил і поділу праці відбувалася в окремих територіях світу, економічні зв’язки між якими були нерегулярні (наприклад, епізодичні зв’язки по «великому шовковому шляху» між Китаєм і Середземномор’ям у рабовласницький час). За феодалізму в обмежених частинах Старого світу утворилися загальнонаціональні ринки товарів і сформувалися замкнуті національні господарства. Міжнародна торгівля найбільше розвивалась у трьох регіонах: Східній і Південно-Східній Азії (Китай, Індія), Європі (Венеція, Генуя, Ганзейський союз), на Близькому Сході (Візантія і арабські держави як торгові посередники між Сходом і Заходом).

2. Капіталістичний (XVI ст. – друга половина XIX ст.). Поява мануфактур, технічний прогрес і промислові перевороти, перехід до фабричного виробництва в ряді країн Європи привели до швидкого розвитку промисловості, транспорту і торгівлі. Внаслідок Великих географічних відкриттів утворюються перші колоніальні імперії європейських країн, формується світова торгівля, в яку залучаються прибережні частини материків, починається міграція європейців у Новий світ. Подальший розвиток капіталізму вільної конкуренції в Європі (де виділились Англія, Голландія, Франція), а з кінця XVIII ст. і в США, сприяв інтернаціоналізації господарського життя, формуванню всеохоплюючого капіталістичного ринку (до 60-х рр. XIX ст.), поглибленню міжнародного поділу праці, який характеризувався нееквівалентними стосунками між метрополіями і їхніми колоніями, а то й відвертим пограбуванням першими других. Найбільшу колоніальну імперію створила Англія (Великобританія), яка з кінця XVII ст. і до кінця періоду володіла промисловою, торговою, фінансовою та військовою гегемонією у світі.

3. Період монополістичного капіталізму (1870-і рр. – 1914 р.). На рубежі XIX і XX століть світовий ринок переростає у світове капіталістичне господарство. Цьому сприяли: а) вивезення капіталів як нова форма міжнародних економічних зв’язків і поступове переважання її над вивозом товарів; б) поява національних і перших транснаціональних економічних об’єднань (монополій), які поряд з незалежними державами стають суб’єктами міжнародного поділу праці; в) розвиток великої машинної індустрії, запровадження парової тяги на залізничному і морському транспорті; г) закінчення територіального поділу світу між державами-метрополіями, формування світової колоніальної системи.

Поряд із господарським об’єднанням країн і народів, наростали гострі протиріччя між суб’єктами світового господарства. Лідером світової економіки стали США, частка яких в 1913 р. у промисловому виробництві світу (36%) зрівнялася з часткою Німеччини (вийшла на 2-е місце), Великобританії і Франції разом узятих.

4. Період протистояння і взаємодії двох світових господарських систем — капіталістичної і соціалістичної, кожна з яких розвивалася за своїми законами: відповідно вільного ринкового підприємництва і централізованого планового господарювання. Соціалістичне господарство започаткувалося в Росії (1917 р.), розвивалося в СРСР, а після Другої світової війни переросло у світову систему (в 1970 р. ним було охоплено 26% території і 34% населення земної кулі). В економічних і політичних відносинах між обома системами були і відверта конфронтація, і мирне співіснування, і діалектична взаємодія. Однак у цілому соціалістичні країни були на десятиліття «відрізані» від активних світових господарських процесів у зв’язку з політикою певної самоізоляції (опора на власні сили, створення замкнутої Ради економічної взаємодопомоги — РЕВ), «холодною війною» між Заходом і Сходом, що розпочалася після Другої світової війни. Досягнувши значних успіхів в індустріалізації економіки і реалізації певних соціальних програм, соціалістичні країни так і не змогли вийти на рівень розвинених капіталістичних країн і стати їх повноправними торгово-економічними партнерами. Намагання ж стримати загальну кризу соціалістичних суспільно-економічних відносин, що почала наростати в СРСР і в країнах РЕВ ще з початку 1980-х рр., шляхом їх (відносин) «перебудови» призвело до самоліквідації соціалістичної системи на початку 1990-х рр.

Натомість країни розвиненої ринкової економіки, переживши за цей період декілька загальних криз, довели свою життєздатність і вміння пристосовуватись до нових умов. Поступово втративши колоніальні володіння, вони активізували економічні відносини між собою (створення торгово-економічних блоків у Західній Європі, Північній Америці та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні), а також з країнами, що розвиваються. Цілий ряд останніх перестали бути «аграрно-сировинними придатками» розвинених країн, а стали їх індустріально-аграрними партнерами, у т. ч. завдяки вкладанню капіталів і діяльності ТНК (поява «нових індустріальних країн» в Азії і Латинській Америці).

З другої половини XX ст. світове господарство перебуває під впливом НТР, яка розпочалася у країнах Заходу і СРСР як військово-технічна революція і набула всеохоплюючого значення в галузевому і просторовому аспектах. На основі її досягнень багато економічно розвинених країн вступили в т. з. постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

5. Сучасний період. Починаючи з 1990-х рр. постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи та колишнього СРСР розпочали перехід від централізованої планової економіки до ринкової. Цей же процес відбувається в Китаї (розпочався ще на початку 1980-х рр.) і частково у В’єтнамі — країнах, які політично й ідеологічно залишаються соціалістичними. Отже, у наш час ринкова модель господарства знову отримала загальносвітовий, універсальний характер, причому не в результаті нав’язування ззовні (як це було в кінці XIX ст.), а внаслідок внутрішнього розвитку національних економік різних країн (централізовану економіку «сповідують» тепер лише соціалістичні Куба і КНДР). Це створює вагомі передумови до подальшого господарського зближення країн і народів, поступового перетворення зовнішньоекономічних зв’язків у світогосподарські зв’язки рівноправного співробітництва.