10. Біхевіоризм як психологічна школа вивчення особистості.

Засновник вчення біхевіоризму, американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958) вважав, що предметом нової психології має бути не свідомість, а по­ведінка людини. У своїх поглядах він застосував вчення російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936) про умовні рефлекси до теорії научіння, стверджуючи, що всю поведінку людини можна описати термінами «стимул» (зміна зовнішнього середовища) і «реакція» (відповідь організму на стимул).

 

Американський психолог Беррес-Фредерік Скіннер (1904-1990) значно розширив класичну теорію умов­них рефлексів, виокремивши серед них оперантні (від «операція») реакції, що виробляються організмом ми­мовільно. На його думку, конкретні реакції можна під­силити чи послабити, вдаючись до покарання чи заохо­чення.

Б.-Ф. Скіннер звертав увагу на асиметрію між пози­тивним і негативним підсиленням стимулів (особливо загрозою санкцій). За його твердженнями, негативне підсилення впливу часто викликає непередбачені, див­ні, небажані наслідки, а позитивне зумовлює здебільшо­го бажані зміни: формує поведінку, підвищує самооцін­ку індивіда. Однак більшість керівників, недостатньо обізнана з цінними якостями позитивного підсилення стимулів, вважає його недостатньо дієвим. Для досяг­нення мети підсилення стимулів повинно відповідати таким вимогам:

- конкретність. Це означає необхідність спиратися на максимально можливий інформаційний зміст;

-            невідкладність. Суть цієї вимоги полягає в тому, що будь-які дії, спрямовані на підсилення стимулів, слід здійснювати негайно (наприклад, керівник випи­сує чек безпосередньо біля верстата робітника);

-            наявність механізмів зворотного зв'язку. Вони потрібні для врахування можливостей і певних здобут­ків працівників, винагородження і малих перемог;

- всебічна увага до стимулів вищого керівництва. Це підсилює значущість справи і впливовість стимулів;

-            непередбаченість. Доведено, що несподівані зао­хочення спрацьовують краще, а малі винагороди часто є ефективнішими, ніж великі.

Ці положення, прийняті керівниками як засоби впливу на підлеглих, значно активніше, ніж відкриття психоаналітичної теорії, застосовують в управлінні. Та­кі чинники, як зарплата, прагнення людини зберегти своє місце, статус тощо, керівник піддає контролю і мо­же їх регулювати.

Концепція позитивного і негативного научіння дає змогу пояснити більшість поведінкових реакцій, допо­могти керівнику в контактах із людьми, налагодити систему заохочень і покарань.

11. Гуманістична психологія як психологічна школа вивчення особистості.

Згідно з теорією гуманістичної психології особис­тість є унікальною цілісною системою, здатною до самоактуалізації, що притаманне тільки людині. Це вчення ґрунтується на таких основних положеннях:

-            людину слід вивчати тільки в цілісності;

-            кожна людина є унікальною, саме тому аналіз ок­ремих випадків не менш важливий, ніж статистичні узагальнення;

-            головною психологічною реальністю є пережи­вання людиною світу і себе в ньому;

-            людське життя слід розглядати як єдиний процес становлення і буття людини;

-            людина є активною, творчою особистістю;

-            людина має потенції до безперервного розвитку і самореалізації;

-            людина наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки сенсу і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

При створенні цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902-1987) брав до уваги здат­ність кожної людини до особистісного самовдоскона­лення. Важливим компонентом її структури є Я-концепція, що формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем і є інтегральним механіз­мом саморегуляції поведінки людини.

Я-концепція - цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх супе­речностей, образ власного Я, який є установкою людини стосов­но себе.

Я-концепція може бути позитивною, негативною і амбівалентною (суперечливою). Задоволеність людини життям, відчуття нею щастя життя залежить від того, якою мірою її досвід, реальне Я та ідеальне Я співвідно­сяться між собою. Найважливіша характеристика пси­хологічно зрілої особистості - її відкритість для досві­ду, гнучкість, вдосконалення людського Я.

Американський психолог Абрахам Маслоу (1908-1970) збагатив теорію зростання концепцією цілісного підходу до людини, згідно з якою основна потреба люди­ни полягає в самоактуалізації, реалізації її потенційних можливостей, здібностей і талантів. У запропонованій А. Маслоу класифікації потреб і взаємозв'язків між ними вищі запити не можуть бути задоволені, доки не задоволені нижчі, а всі вони утворюють ієрархічну структуру, що визначає поведінку людини. Від задово­лення первинних потреб нижчого рівня (фізіологічні, у безпеці) залежить задоволення вищих потреб (соціаль­них, в успіху, самовираженні, самоактуалізації) і моти­вація поведінки людини.

Концепція А. Маслоу дає змогу зрозуміти, яким ви­могам повинна відповідати у своїй поведінці та ставлен­ні до інших самоактуалізуюча особистість. Психологіч­ними характеристиками такої особистості вважають:

-            активне сприймання дійсності, здатність орієнту­ватися в ній;

-            прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

-            безпосередність у вчинках і спонтанність у вира­женні своїх думок і почуттів;

-            зосередження уваги на тому, що відбувається ззов­ні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ;

-            наявність почуття гумору;

-            розвинуті творчі здібності;

-            неприйняття умовностей без показного їх ігнору­вання;

-            стурбованість добробутом інших людей, а не тіль­ки забезпеченням особистого щастя;

-            здатність до глибокого розуміння життя;

-            налагодження з людьми (хоч і не з усіма) доволі доброзичливих особистісних взаємин;

-            здатність об'єктивно оцінювати життя;

-            безпосереднє і повне заглиблення в життя;

-            надання переваги у житті новим, ризикованим шляхам;

-            уміння покладатися на свої досвід, розум, почут­тя, а не на думку інших людей, традиції чи умовності;

-            відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

-            готовність стати непопулярним, бути засудженим більшістю людей за нетрадиційні погляди;

-            здатність брати на себе відповідальність, а не уни­кати її;

-            докладання максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей;

-            уміння бачити і, якщо це необхідно, долати опір інших людей.

Отже, за А. Маслоу, самоактуалізація як здібність притаманна більшості людей, однак не всі її реалізову­ють. Самоактуалізуюча особистість є прикладом нор­мального розвитку. Вона максимально повно втілює людську сутність.