9. Психоаналіз як психологічна школа вивчення особистості.

Одним із найповніших учень про людську індивіду­альність є психоаналіз, заснований на обґрунтованих австрійським невропатологом, психіатром, психологом Зигмундом Фройдом (1856-1939) у доктрині психічно­го детермінізму і теорії несвідомого. Згідно з доктри­ною психічного детермінізму в духовному житті немає нічого невмотивованого: кожна думка, спогад, почуття, дія мають свою причину. Якщо людина змогла побачи­ти причини, розібралася в них, то вона зрозуміла справ­жні мотиви вчинків. Згідно з теорією несвідомого у фор­муванні мислення і поведінки несвідомі процеси віді­грають значнішу роль, ніж свідомі, і взагалі, свідомість значною мірою є несвідомою. Саме у несвідомій частині свідомості, на думку З. Фройда, приховані основні де­термінанти особистості, вона є джерелом психічної енергії, спонукання й інстинктів.

Структуру особистості, за З. Фройдом, становлять три інстанції:

1.                  Воно - це первісна, основна, центральна частина структури особистості, яка містить усе успадковане при народженні, її зміст майже цілком несвідомий.

2.                  Его (Я) - психічна інстанція, яка підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у зв'язку із зовнішнім середовищем і виробляє ефективні способи спілкування із зовнішнім світом.

3.                  Супер-Его (Над-Я) - моральні принципи людини, що визначають прийнятність чи неприйнятність для неї певного способу поведінки. Ця психічна інстанція роз­вивається не з Воно, а з Я, вона є суддею і цензором осо­бистості. До функцій Над-Я належать совість, самоспос­тереження і формування ідеалів.

Незадоволеність собою, тривоги і турботи, які часто виникають у людини, є емоційним відтворенням у свідо­мості індивіда боротьби Воно і Над-Я. Намагаючись поз­бутися цих неприємних емоційних станів, людина за до­помогою Я виробляє в собі захисні механізми:

-            заперечення. Проявляється тоді, коли людина на­магається не помічати, заперечувати неприємну для неї дійсність, що часто заважає їй продуктивно працювати. Поширеною формою такої поведінки є заперечення кри­тики на свою адресу як психологічний самозахист;

-            придушення (стримування). На противагу запере­ченню воно проявляється у блокуванні внутрішніх ім­пульсів і погроз;

-            раціоналізація. Вона постає як спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать мораль­ним нормам;

-            формування реакції. Проявом його є приховуван­ня людиною від себе мотиву власної поведінки його при­душенням через особливо виражений і свідомо підтри­муваний мотив протилежного типу;

-            проекція. Цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує ін­шій особі;

-            інтелектуалізація. Воснові її - намагання уник­нути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абс­трактних термінах;

-            заміщення. Полягає в частковому задоволенні неприйнятного мотиву будь-яким морально допусти­мим способом.

Учень З. Фройда, засновник аналітичної психології швейцарський психіатр Карл-Густав Юнг (1875-1961) створив теорію про складну структуру особистості, за­пропонував типологію характерів відповідно до фун­кцій, які у них переважають (мислення, почуття, інту­їція), і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ. З цією метою обґрунтував поняття «екстраверсія» й «інтроверсія» (лат. extra - поза, int­ro - всередину, versio - обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. Екстравертив­ний тип особистості характеризується її зверненістю до навколишнього світу, інтровертивному типуособис­тості властива фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу. Головне, що відрізняє аналітичну психологію Юнга від фройдівського психоаналізу, - різне бачення природи лібідо. За К.-Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Саме колективне несвідоме віді­грає визначальну роль у структурі особистості.

Теорія психоаналізу не пропонує керівникові кон­кретних методів розв'язання практичних проблем, однак допомагає зрозуміти мотиви поведінки людей. Некоректну поведінку підлеглого чи керівника або завзятий їх опір чому-небудь можна пояснити, нап­риклад, захистом від чогось, великим прагненням до визнання чи гординею. Поведінка персоналу організа­ції не завжди логічна і раціональна, а самі люди не завжди можуть пояснити свої імпульси і бажання, то­му керівник повинен уміти бачити, розпізнавати при­ховані мотиви.