2.4 Організація та проведення епіднагляду за влі

Розвиток системи організації медичної допомоги, перш за все в містах, сприяв створенню багатопрофільних лікарень (лікувально-профілактичні заклади ІІ та ІІІ рівнів медичного обслуговування) зі складною структурою, де пацієнти отримують численні діагностичні та лікувальні послуги. В таких умовах певні терапевтичні та хірургічні втручання збільшують ризик розвитку у пацієнтів додаткового захворювання інфекційної природи. Стало очевидним, що попередження інфікування, пов‘язаного із наданням медичних послуг, потребує спеціальних підходів. Це обумовило появу у 60-х роках минулого сторіччя та подальший розвиток, як окремого напрямку епідеміології, госпітальної епідеміології. Основним завданням госпітальної епідеміологієї є виявлення факторів ризику захворювання та причин виникнення інфекції з тим, щоби:

- встановити наявність ризику розвитку ВЛІ;

- зрозуміти механізми реалізації ризику;

- ліквідувати або максимально знизити ризик.

Спеціальні програми боротьби з ВЛІ в мажах розвитку госпітальної гігієни з’явились досить давно, наприклад, у США ще наприкінці 1950-х рр., У бувшому СРСР окремі елементи епідеміологічного нагляду та контролю за ВЛІ почали впроваджуватись з середини 70-х рр.

В основу програм боротьби з ВЛІ покладене важливе теоретичне положення щодо необхідності використання специфічної сукупності прийомів вивчення епідемічного процесу ВЛІ, адаптованих до клінічних умов. На підставі цього для забезпечення епідеміологічної безпеки встановлюються вимоги до лікувально-діагностичного процесу та умов, в яких він здійснюється. В цьому полягає стратегія підвищення якості медичної допомоги через впровадження в практику охорони здоров’я системи інфекційного контролю, успішність якої на сьогодні доведено досвідом багатьох країн світу. В різних країнах існують різні програми інфекційного контролю, спектр яких залежить від багатьох факторів, включаючи соціально-економічну ситуацію, медичні традиції, тощо. Світовий досвід свідчить, що впровадженням інфекційного контролю можна запобігти до третини випадків госпітальних інфекцій.

Стратегія боротьби з внутрішньолікарняними інфекціями передбачає:

1. Впровадження системи інфекційного контролю у всіх лікувально-профілактичних закладах.

2. Розробку нормативних документів щодо госпітальної епідеміології, що спираються на принципи доказової медицини.

Сам термін „інфекційний контроль” (ІК) визначається як комплекс ефективних організаційних, профілактичних та протиепідемічних заходів, спрямованих на попередження виникнення та розповсюдження внутрішньолікарняних інфекцій, що базується на результатах епідеміологічної діагностики. В цьому визначенні відображено принципову відмінність стратегії боротьби з внутрішньолікарняними інфекціями на основі визнаної у багатьох країнах системи інфекційного контролю від діючої дотепер в Україні стратегії регулюючих заходів, які передбачено у раніш розроблених нормативних документах.

Донедавна традиційні для нашої країни регулюючі заходи передбачали абсолютний диктат зовнішніх контролюючих організацій та нормативних документів, порівняння даних про випадки ВЛІ із зовнішніми стандартами, інспективний характер відношень з окремими ЛПЗ, покарання за недотримання зовнішніх стандартів. На відміну від них впровадження системи інфекційного контролю переносить головний напрямок боротьби із ВЛІ до кожного конкретного стаціонару, де за умов постійної спрямованості на поліпшення та навчання принципам інфекційного контролю, персонал сам ставить мету та визначає методи її досягнення, постійно збирає дані для внутрішньої оцінки стану відносно внутрішньолікарняних інфекцій, а недоліки розцінюються як вади впровадженої у даному стаціонарі системи інфекційного контролю, а не конкретної особи. Тільки такий підхід може сприяти пошуку шляхів поліпшення епідемічної ситуації в кожному конкретному стаціонарі і в країні в цілому.

В кожній країні, з урахуванням її економічних, соціальних, культурних особливостей розробляються свої базові національні програми інфекційного контролю, які можуть бути адаптовані до умов конкретного лікарняного закладу з урахуванням особливостей стаціонару і можливостей мікробіологічної лабораторії. В такому розумінні система, саме система, інфекційного контролю, не вміщує суворо обумовлених кроків (наказ, припис), а має клінічне спрямування і ставить за кінцеву мету поліпшення якості лікувального процесу. У цьому сенсі інфекційний контроль не ототожнюється із протиепідемічним режимом, який є хоч і необхідною, але лише складовою частиною системи. Річ у тому, що протиепідемічний режим забезпечує захист переважно від розповсюдження в стаціонарах класичних патогенних збудників, але на їх долю припадає лише незначна доля збудників ВЛІ. Левова частка в етіологічній структурі ВЛІ належить умовно патогенним мікроорганізмам, що обумовлено факторами лікувально-діагностичного процесу та специфікою контингенту хворих. З цього випливає надзвичайно важливе положення: певна частина ВЛІ є невідворотною, а зусилля мають бути спрямовані на випадки, які можна попередити. Таким чином, інфекційний контроль в лікувально-профілактичному закладі визначається як система постійного епідеміологічного спостереження з епідеміологічним аналізом результатів цього спостереження та проведення на підставі епідеміологічної діагностики цілеспрямованих заходів щодо підвищення якості медичної допомоги. Метою інфекційного контролю є зниження захворюваності, летальності та економічних збитків від госпітальних інфекцій. Окрім цього, в стаціонарах названа система повинна забезпечити покращення якості медичної допомоги та забезпечити захист здоров’я персоналу.

Ефективна профілактика та контроль ВЛІ потребують координації зусиль на національному та регіональному рівнях та на рівні лікувально-профілактичних закладів. Враховуючи вищенаведене, можна стверджувати, що в Україні назріла нагальна потреба у розробці національної програми ІК якою буде передбачено комплекс загальних правил та вимог до організації інфекційного контролю в стаціонарах різного профілю в межах всієї країни.

Програма інфекційного контролю будь-якого рівня повинна включати:

• організаційну структуру управління системою ІК;

• епідеміологічний нагляд;

• мікробіологічний моніторинг;

• комплекс профілактичних та протиепідемічних заходів;

• заходи, спрямовані на охорону здоров’я медичного персоналу;

• систему навчання медичного персоналу.

Національна програма інфекційного контролю передбачає зміни у організаційній структурі ЛПУ, зокрема впровадження посади госпітального епідеміолога, який має бути однією з центральних фігур у розробці і реалізації