71. Характеристика повної і неповної апеляції.-разом

Апеляційне провадження— це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності і обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Завдання апеляційного провадження визначені в ст.ЗОЗ ЦПК

шляхом встановлення меж дій суду по перегляду судових рішень. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами1.

Історично в правових системах різних країн склалися два види апеляції — повна і неповна.

При повній апеляції розгляд справи по суті остаточно переноситься до суду другої інстанції, який не має права повернути справу до суду першої інстанції і зобов'язаний сам ухвалити рішення. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати в апеляційний суд нові докази, що не були досліджені судом першої інстанції. Перевірка оскарженого рішення при Повній апеляції завжди ґрунтується на повторному розгляді справи по суті, при якому апеляційний суд у необхідних випадках виправляє недогляди суду першої інстанції і сторін у доказуванні фактичних обставин справи. Для цього він досліджує наявні в справі і знову подані докази, дає їм власну оцінку, на підставі якої ухвалює рішення.

При неповній апеляції можливе повернення справи у суд першої інстанції для її нового розгляду. Особи, які беруть участь у справі, за загальним правилом, при такому способі перегляду не мають права подавати в апеляційний суд нові докази; перегляд рішення здійснюється на підставі фактичних даних, поданих до суду першої інстанції. Однак за наявності певних умов із загального правила можуть бути зроблені винятки, коли в апеляційному провадженні допускаються посилання на нові факти та докази.

Апеляційне провадження, що має місце в Україні, по всіх ознаках — це вид неповної апеляції. По-друге, він має право змінити рішення або ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені на підставі наявних, а також додатково поданих доказів. Разом з тим можливість надання в апеляційний суд нових доказів обмежена (п.6 ч.2 ст.295, ч.2 ст.ЗОЗ ЦПК).

72. Проблемні питання щодо суб’єктів права апеляційного оскарження.

Проблемним питанням суб’єктного складу апеляційного прова­дження є надання права апеляційного оскарження особам, які не бра­ли участі у розгляді справи судом першої інстанції, з причини неодно­значності розуміння окремих аспектів реалізації такого права. Однією з особливостей правового статусу вказаних осіб є те, що законодавець надав можливість оскарження рішення в апеляційному порядку особам, які не набули статусу осіб, що беруть участь у справі й не були повідом­лені про час та місце судового розгляду за умови, якщо рішенням суду вирішено питання про їх права й обов’язки. Це відрізняє вказаних осіб від тих суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, які набули статусу осіб, що беруть участь у справі при її розгляді судом першої інстанції, але фактично не брали участі в розгляді справи через те, що належним чином вони не були повідомлені про час і місце судового розгляду.

У правовій літературі інколи з’являються сумніви відносно надан­ня у цивільному процесуальному законодавстві права апеляційного оскарження судового рішення особам, що не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов’язки. Протилежна точка зору обґрунтовується тим, що законодавець закріпив у ЦПК України норму, яка встановлює право осіб, які не беруть участі в розгляді справи, на оскарження рішень, які стосуються їх прав та обов’язків, в апеляцій­ному порядку.

Раніше діюче цивільне процесуальне законодавство не надавало права апеляційного оскарження особам, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їхні права й обов’язки. Стаття 290 ЦПК 1963 р. у редакції Закону України № 2540-III від 21. 06. 2001 р. право апеляційного оскарження судового рішення надавала сторонам, а також іншим особам і прокурору, які брали участь у розгляді справи в суді першої інстанції. На відміну від ЦПК 1963 р., у чинному цивільному процесуальному законодавстві право оскарження надається, по суті, невизначеному колу осіб. Це призводить до певних проблем тлумачен­ня даної норми. Труднощі виникають насамперед при визначенні тих критеріїв, якими слід керуватися при прийнятті апеляційних скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. Судам апеляційної інстан­ції часом важко визначити можливість давати оцінку судовому рішен­ню з позиції того, чи стосується воно прав та обов’язків таких осіб.

Оскільки ст. 292 ЦПК не обмежує кола суб’єктів апеляційного оскар­ження, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, що оскаржується. У даному ви­падку не виключена можливість зловживання процесуальними правами з метою затримання набрання рішенням законної сили з боку будь-якої особи, на думку якої судове рішення зачіпає її права чи інтереси.