3.Ринкова рівновага попиту та пропозиції

Тема 7. Механізм функціонування ринку. Досконала і недосконала конкуренція

1. Сутність конкуренції. Способи конкурентної боротьби

2. Види конкуренції

 3. Конкуренція і монополія. Антимонопольно-конкурентне законодавство України

У попередніх темах було підкреслено, що необхідною умовою функціонування ринкового механізму є наявність конкуренції в економічній системі. Водночас, слід пам’ятати про те, що нічим не обмежена конкуренція своїм логічним завершенням неодмінно буде мати виникнення монополії. Справді, у будь-якій боротьбі, врешті-решт, виявляються переможені та переможці : перші – покидають ринок; другі – стають його повновладними господарями, монополістами. Дослідженню сутності конкуренції та монополії в умовах ринкової економіки, їх діалектичного взаємозв’язку присвячена дана тема

1. Сутність конкуренції. Способи конкурентної боротьби

Конкуренція є необхідною умовою та характерною ознакою ринку. Тому, що в основу функціонування економіки ринкового типу покладено панування приватної власності, що, в свою чергу, виступає запорукою свободи вибору для підприємців у їхній діяльності, а отже неодмінно виникає й конкуренція між ними.

Самостійно вирішуючи, що їм виробляти чи в якій сфері запропонувати свої послуги підприємці постійно зіштовхуються між собою у боротьбі за потенційних клієнтів. Саме слово конкуренція походить від латинського та означає бігти разом, змагатись на якомусь поприщі з іншими. Таке змагання має вирішальне значення для встановлення ринкових цін, які є головною ознакою економіки ринкового типу.

Конкуренція (в економічному розумінні) – суперництво суб’єктів економічної діяльності за кращу реалізацію своїх господарчих інтересів.

Слід наголосити, що конкуренція – це не прерогатива лише виробників та постачальників товарів і послуг на ринок. В умовах ринкової економіки конкурують справді усі суб’єкти відносин, що виникають під час виробництва та реалізації будь-якої продукції. Мова йде про конкуренцію покупців.

Конкуренцію покупців розрізняють трьох видів:

• грошова, що має у своїй основі використання головного принципу розподілу благ в умовах ринку – хто заплатив більше грошей, той і отримав дане благо;

• на основі особистих даних, що дає перевагу тим, хто має кращі розумові та фізичні здібності, має кращу освіту чи більший досвід за допомогою яких має можливості отримати певне благо раніше за інших;

• на основі особистих зв’язків, що надає перевагу тим, хто має більш впливових та високо посадових родичів, друзів, знайомих.

Конкуренція покупців має величезне значення для функціонування ринкового механізму. Слід пам’ятати про те, що споживання може бути не тільки особистим, а й виробничим. Споживаються не лише ті блага, які являють собою їжу, одяг та інші предмети особистого споживання. Виробниче споживання означає використання в процесі виробництва товарів і послуг: машин та устаткування, сировини та природних ресурсів.

Тобто самі виробники виступають на ринку як покупці та споживачі обладнання та матеріалів. Зрозуміло, що ринок буде функціонувати дуже по-різному залежно від того, який вид конкуренції покупців домінуватиме на ньому: грошова, на основі особистих даних або на основі особистих зв’язків. Так, з точки зору темпів розвитку ринкової економіки домінування на ринку грошової конкуренції можна розглядати як нейтральний варіант, що є нормою. Домінування конкуренції покупців на основі особистих даних дало б можливість прискореного розвитку економіки, через першочергове отримання потрібних ресурсів найбільш талановитими підприємцями. Найгіршим варіантом для економічного розвитку країни є конкуренція покупців на основі особистих зв’язків. За таких умов відкривається простір для неефективного використання та прямого розбазарювання ресурсів, що потрапляють у руки людей наближених до владних структур, проте які не мають потрібних для підприємницької діяльності здібностей.

Ще більше значення для функціонування ринкового механізму має конкуренція продавців. Конкуренцію продавців розрізняють таких видів.

Цінова конкуренція. Її суть полягає у тому, що виробники та постачальники на ринок товарів і послуг намагаються запропонувати їх за цінами, нижчими за ціни конкурентів. З одного боку, виробники та продавці товарів повинні були б бути зацікавлені у високих цінах на свою продукцію для отримання більш високих прибутків (що, в принципі, відповідає дійсності), але в умовах конкуренції цей принцип дещо модифікується. Наявність на ринку конкурентів утримує продавців від встановлення надвисоких цін на свою продукцію. Загальне правило можна сформулювати так: чим більше на ринку конкуруючих між собою продавців, тим нижчі на ньому ціни (за інших рівних умов), і навпаки, чим менша на ринку конкуренція між продавцями певної продукції – тим вищою буде ціна на неї (за інших рівних умов). Підкреслимо, що в даному разі мова йде про найширші узагальнення. Більш докладно про цінову політику продавців ми поговоримо у наступному параграфі при розгляді основних типів конкурентних ринків.

Нецінова конкуренція. Це поняття включає у себе всі інші способи ведення конкурентної боротьби (за винятком цінової), що не суперечать діючому в країні законодавству, а саме:

1. Поліпшення якості продукції. Поліпшення якісних показників родукції (кращі технічні характеристики, більш якісне складання, поліпшений дизайн і т.інш.) дає змогу збільшувати обсяги її продажу без зниження ціни порівняно з конкурентами. Більше того, поліпшення якісних показників товару, часто дозволяє розширювати обсяги його продажу навіть при підвищенні ціни на нього.

2. Реклама продукції. Значного розширення обсягу реалізації продукції вдається досягати тим продавцям, які успішно використовують можливості рекламної діяльності. Вдало проведена рекламна кампанія дозволяє іноді збільшувати продаж товару навіть не витрачаючи зусилля на поліпшення його якісних характеристик. Не випадково значна кількість виробників у сучасній ринковій економіці віддає перевагу витратам на рекламу власної продукції порівняно з витратами на науково-дослідницьку роботу, пов’язану з реальним її вдосконаленням.

3. Кращі умови продажу товарів та послуг. Кращі порівняно із конкурентами умови продажу товарів та послуг можуть означати цілу низку заходів, до яких вдається продавець певної продукції для більш прихильного ставлення до нього потенційного покупця. Це може бути більший термін гарантії на проданий товар, безплатна його доставка покупцеві та монтаж і введення в експлуатацію співробітниками підприємства-виробника. Умови продажу включають у себе як рівень обслуговування клієнта у магазині під час здійснення ним покупки, так і обслуговування його у період після її здійснення (мається на увазі щільність мережі ремонтних майстерень та сервісних центрів, що здійснюють гарантійний ремонт та поточне обслуговування проданого товару). Потенційний покупець може заохочуватись додатковими призами та подарунками, що виступають обов’язковим додатком до зробленої покупки чи розігруються на умовах лотереї, іншими заходами, які можуть дати позитивний результат з точки зору збільшення обсягів продажу порівняно із конкурентами.

Усі вищеназвані способи нецінової конкуренції об’єднує єдина риса – можливість вести конкурентну боротьбу не знижуючи ціни на продукцію, що пропонується на продаж. Іноді це єдиний можливий спосіб конкуренції, якщо ціна товару перебуває на межі витрат підприємця на його виробництво. Хоча набагато частіше методи нецінової конкуренції застосовуються через небажання продавців знижувати ціни на свої товари, навіть якщо вони мають таку можливість.

Поєднання методів цінової та нецінової конкуренції дає найкращі результати в конкурентній боротьбі за завоювання певного споживчого ринку. Проте іноді конкуруючим між собою продавцям цих методів не вистачає, і тоді вони починають застосовувати прийоми, що об’єднуються поняттям нечесної конкуренції.

Нечесна конкуренція поєднує в собі всі способи конкурентної боротьби , що засуджуються суспільством та, відповідно, переслідуються згідно з чинним законодавством.

Серед найпоширеніших способів нечесної конкуренції можна навести такі:

1. Дезінформація про власний товар (нечесна реклама). Даний спосіб завоювання прихильності споживачів справедливо вважається забороненим, бо може бути небезпечним для суспільства. У разі, коли йдеться про завищення технічних даних продукції або наділення її в рекламі властивостями, яких вона насправді взагалі не має, її використання може призвести до важких наслідків як для безпосереднього користувача, так і для оточення.

2. Незаконне використання чужих товарних знаків. Фактично, це спосіб обдурювання покупця, що є модифікацією попереднього. Зазвичай чужі товарні знаки використовують виробники, які не можуть забезпечити високої якості власної продукції . Споживач купує неякісний товар, приймаючи його за високоякісну продукцію якогось відомого виробника, і це, знову-таки, може нести в собі певну небезпеку. Різновидом незаконного використання чужих товарних знаків є використання схожих товарних знаків. Іноді не обов’язково точно копіювати товарні знаки відомих виробників, щоб ввести в оману потенційних споживачів. Достатньо буває трохи змінити фірмовий знак чи одну букву у назві фірми, і не дуже досвідчений покупець придбає його як якісний.

3. Компрометація товарів конкурентів. Ще один спосіб незаконної конкуренції. В більшості розвинутих країн світу діють закони про рекламу, де окремо підкреслюється, що рекламування власної продукції не повинно відбуватись за допомогою поширення компрометуючих даних про продукцію конкурентів. Саме тому ми так часто можемо бачити на екранах телевізорів рекламні ролики, де власна продукція виробника порівнюється із «звичайним пральним порошком», «звичайним милом» та «звичайною зубною пастою» хоча в реальному житті таких не існує.

4. Тиск на постачальників ресурсів для конкурентів – один з найбільш витончених способів незаконної конкуренції. Перевагу над конкурентом можна отримати, позбавивши його потрібних йому ресурсів. Тому, якщо існує одне джерело отримання сировини чи обладнання для декількох конкуруючих між собою виробників, у них може виникнути бажання не змагатися на засадах цілком законної грошової конкуренції, а натиснути в той чи інший спосіб на постачальника ресурсів з метою позбавлення їх конкурентів. Такого роду тиск, як правило, здійснюється таємно, що значно ускладнює протидію даному виду незаконної конкуренції.

5. Промислове шпигунство. Теж є таємною, прихованою формою діяльності, що відноситься до способів незаконної конкуренції. Сучасні технології виготовлення високоякісної продукції іноді є секретом фірми, іноді продаються, але коштують надто дорого. Тоді застосовується промислове шпигунство як дешевший спосіб отримання потрібної інформації.

6. Демпінг. Демпінг – це збут продукції на ринку за ціною, що не покриває витрат на її виготовлення. Зрозуміло, що якщо один з продавців запропонує таку занижену ціну, то це може значно підірвати позиції його конкурентів на даному ринку. Але чи варто самому зазнавати збитків, витискуючи з ринку своїх конкурентів? До такого способу незаконної конкуренції вдаються, як правило ті, хто має диверсифіковану структуру виробництва, тобто продають свою продукцію на різних, не зв’язаних між собою ринках, отже, мають можливість дозволити собі тимчасові збитки на одному з них.

Розглянувши основні способи ведення конкурентної боротьби, ми можемо краще уявити собі її наслідки.

Найважливішим наслідком конкуренції для функціонування ринкового механізму в цілому є її вплив на формування середнього рівня цін на окремих ринках товарів та послуг. Як уже було сказано, чим вищою є конкуренція – тим нижче падають ціни на окремому ринку. Отже, на висококонкурентних ринках ціни наближаються до своєї мінімальної межі – вартості витрат на виробництво товару. Більше того, цінова конкуренція змушує виробників шукати шляхи зменшення цих витрат. Зменшення витрат можливе тільки за рахунок більш економного використання ресурсів, підвищення ефективності процесу виробництва. В результаті конкуренції зростає потреба у підвищенні продуктивності праці, мінімізації її витрат на одиницю продукції. Це завдання розв’язується на основі активного впровадження в процес виробництва досягнень науково-технічного прогресу, застосовування новітніх технологій. Нецінова конкуренція сприяє підвищенню якості товарів, поліпшує їх зовнішній вигляд, робить більш зручними у користуванні.

Отже, до позитивних наслідків конкуренції можна віднести: зниження витрат на виробництво (і, відповідно, зниження цін на товари), ефективне використання ресурсів, підвищення продуктивності праці, стимулювання науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції.

До негативних наслідків конкуренції можна віднести проблеми, що виникають через банкрутство підприємств, які програли у конкурентній боротьбі. Насамперед, це проблема постійно виникаючого безробіття. Люди, що втратили роботу, завжди є серйозною проблемою для суспільства. Проте з другого боку, банкрутство переможених у конкурентній боротьбі можна розглядати як санацію певної галузі і цілком об’єктивний процес, а проблема безробітних найчастіше розв’язується за рахунок переможців, які розширюють обсяги виробництва і відчувають потребу у додатковій робочій силі, або за рахунок виникнення нових підприємств.

Усе вищесказане відноситься до внутрішньогалузевої конкуренції, що має місце при боротьбі між собою продавців в одній, окремо взятій галузі. Крім цього, існує ще й міжгалузева конкуренція, що ведеться підприємцями різних галузей.

Міжгалузева конкуренція виникає внаслідок різної прибутковості виробництва і реалізації продукції в різних галузях. Вона набирає вигляд відтоку капіталу з менш прибуткових галузей і накопичення його у більш прибуткових галузях. Відтік капіталів з певної галузі має наслідком утворення дефіциту виготовлюваної тут продукції відносно існуючого попиту. Це дозволяє тим виробникам, що залишились у ній, піднімати ціни на свої товари і отримувати більші ніж раніше прибутки. Протилежна картина спостерігається у галузях, де капітал накопичується через високу прибутковість виробництва у них. Тут з часом прибутковість починає падати внаслідок надлишку продукції відносно існуючого попиту і відповідного падіння цін. Отже, перетікання капіталів з одних галузей в інші в пошуках більш вигідного їх застосування має наслідком вирівнювання прибутковості виробництва різних видів продукції. Інакше кажучи, міжгалузева конкуренція веде до утворення середньої норми прибутковості виробництва для усіх галузей господарства.

Описаний механізм дії міжгалузевої конкуренції не слід абсолютизувати і розуміти буквально. В реальній практиці можна зустрітись із ситуацією, коли в окремих галузях висока прибутковість застосування капіталу порівняно з іншими зберігається непохитною досить тривалі проміжки часу. Головною причиною такого явища є перешкоди на шляху проникнення у ці галузі нових капіталів. Ці перешкоди можуть мати як об’єктивну основу (обмеженість природних ресурсів, що видобуваються і переробляються виробниками певної галузі), так і виникати через штучні обмеження (необхідність отримання дозволу від державних органів на право займатись певною діяльністю). Відповідно, різні товарні ринки мають різні ступені конкурентності. Про це і піде мова у наступному параграфі.

2. Види конкуренції

За ступенем конкурентності розрізняють такі види ринків: ринок чистої конкуренції, ринок монополістичної конкуренції та олігополістичний ринок. Ринок чистої конкуренції називають ще досконалою конкуренцією, а два інших відносять до ринків із недосконалою конкуренцією.

Чиста конкуренція – ринкова ситуація, за якої численні, незалежно діючі виробники продають ідентичну (стандартизовану) продукцію і жоден з них не в змозі контролювати ринкову ціну.

Розглянемо основні ознаки ринку чистої конкуренції більш докладно.

Дуже велика чисельність виробників. Основною рисою ринку чистої конкуренції є наявність великої чисельності на ньому незалежно діючих продавців, що пропонують свою продукцію на високоорганізованому ринку. Як приклади можна навести ринки сільськогосподарських товарів, фондові біржі та ринки іноземних валют.

Стандартизована продукція. Конкуруючі виробники виробляють стандартизовану або однорідну продукцію. При існуючій ціні споживачеві байдуже, у кого з продавців купується продукт. На конкурентному ринку продукти фірм Б, В, Г, Д і так далі розглядаються покупцем як точні аналоги продукту фірми А. Внаслідок стандартизації продукції відсутня основа для нецінової конкуренції, тобто конкуренції через різницю в якості продукції, рекламу чи умови продажу.

Єдність цін. На ринках чистої конкуренції окремі виробники здійснюють незначний контроль над ціною продукції. Ця властивість випливає з двох попередніх. В умовах чистої конкуренції кожен виробник виробляє настільки незначну частину від загального обсягу виробництва, що збільшення або зменшення її випуску не буде відчутно впливати на загальну пропозицію і, відповідно, на ціну продукту. Інакше кажучи, окремий конкуруючий виробник погоджується з існуючою ціною. Конкурентна фірма не може встановлювати ринкову ціну, а може лише пристосовуватись до неї.

Отже, окремий конкуруючий виробник підкорюється владі ринку; ціна продукту є дана величина, на яку виробник не впливає. Фірма може отримати ту саму ціну за одиницю продукції як при більшому, так і при меншому обсязі виробництва. Встановлювати вищу ціну, ніж існуюча ринкова було б безглуздям. Покупці не придбають нічого у фірми А по ціні 2,05 грн., якщо її 9999 конкурентів продають ідентичний продукт по 2 грн. за штуку. і навпаки, внаслідок того, що фірма А може продати стільки, скільки вона вважає необхідним, по 2 грн. за штуку, для неї немає сенсу встановлювати будь-яку нижчу ціну, наприклад 1,95 грн. Це б викликало лише зменшення її прибутків.

Вільний вступ та вихід з галузі. Нові фірми мають можливість вільно входити, а існуючі фірми – вільно виходити з суто конкурентних галузей. Не існує жодних серйозних перешкод – законодавчих, технологічних, фінансових та інших, які могли б завадити виникненню нових фірм і збуту їх продукції на конкурентних ринках.

Ринки чистої конкуренції мають як позитивні, так і негативні риси. До переваг, що забезпечує чиста конкуренція, по-перше, можна віднести забезпечення на її основі найбільш ефективного використання економічних ресурсів. Досліджуючи ринкову економіку чистої конкуренції, що була притаманна Англії кінця XVIII ст., А.Сміт сформулював теорію «невидимої руки», згідно з якою дії підприємців за цих умов цілком відповідають інтересам суспільства.

Нічим не обмежена чиста конкуренція примушує підприємців ретельно стежити за витратами на виробництво продукції і, відповідно, забезпечувати найбільш економне, ефективне використання ресурсів.

Ще одним позитивним моментом ринків чистої конкуренції можна вважати те, що вони забезпечують можливість отримання споживачами товарів за найнижчими з можливих цін. Оскільки для даних ринків характерною є цінова конкуренція, ціни тут максимально наближаються до витрат на виробництво продукції.

Проте, як уже було сказано, чиста конкуренція має і певні недоліки. Головною проблемою чисто конкурентної ринкової економіки вважається дуже нерівномірний розподіл доходів у ній. Нерівномірний розподіл доходів, в свою чергу, веде до недоцільного з точки погляду суспільства використання ресурсів. Реагуючи на структуру попиту, яка є похідною від структури розподілу доходів, виробники починають більше уваги звертати на виробництво дрібниць для багатіїв, ніж на виробництво предметів споживання для задоволення основних потреб бідних прошарків населення.

Друга проблема ринків чистої конкуренції стосується побічних витрат та суспільних благ. В умовах чистої конкуренції кожен виробник буде йти тільки на ті витрати, які повинні окупитись. Це означає, що існують значні витрати, яких виробники можуть уникнути (і насправді уникають), які пов’язані з проблемами забруднення навколишнього середовища. З точки зору конкуруючих виробників, витрати на природозахисні споруди – марна трата грошей. Для них це так звані побічні (зовнішні) витрати.

З другого боку, ринки чистої конкуренції не виділяють ресурсів для забезпечення побічних (зовнішніх) благ. Мова йде про суспільні чи державні блага, такі як: національна оборона, безплатна всезагальна освіта, всезагальне безоплатне медичне обслуговування населення тощо.

Як уже зазначалося, крім чистої, досконалої конкуренції розрізняють два види недосконалої конкуренції: монополістичну конкуренцію та олігополію.

Монополістична конкуренція – ринкова ситуація, за якої численні продавці реалізують схожі товари, намагаючись надати їм реальних чи уявлених виняткових якостей.

Різниця між чистою та монополістичною конкуренцією досить вагома. Для монополістичної конкуренції не потрібно сотень або тисяч фірм, достатньо відносно великої їх чисельності, скажімо 25, 35, 60 чи 70.

Така кількість фірм, що діють на певному ринку, визначає кілька важливих ознак монополістичної конкуренції. По-перше, кожна фірма здійснює контроль над відносно невеликою часткою всього ринку, отже, вона має дуже обмежений вплив на ринкову ціну. Крім того, наявність відносно невеликої чисельності фірм до того ж гарантує, що таємні домовленості, узгоджені дії фірм з метою обмеження обсягу виробництва та штучного підвищення цін, майже неможливі. За такої чисельності фірм у галузі відсутнє відчуття взаємної залежності між ними; кожна фірма визначає свою політику, не враховуючи можливу реакцію з боку конкуруючих з нею фірм.

На противагу чистій конкуренції, однією з основних ознак монополістичної конкуренції є також диференціація продукту. Фірми в умовах чистої конкуренції виробляють стандартизовану, або однорідну продукцію; виробники в умовах монополістичної конкуренції випускають різновиди даного продукту. При цьому диференціація продукту може набувати різноманітних форм.

Якість продукту. Продукти можуть розрізнятися за своїми фізичними або якісними параметрами. «Реальні» розбіжності, включаючи функціональні особливості, матеріали, дизайн і якість роботи, є вкрай важливими складовими диференціації продукту. Персональні комп’ютери, наприклад, можуть розрізнятись з точки зору потужності апаратури, програмного забезпечення, графічного виводу та ступеня їх «орієнтованості на споживача». Існує багато підручників з курсу основ економічної теорії, що відрізняються з точки зору змісту, структури, доступності викладення матеріалу, методичних порад, графіків, малюнків і таке інше. Будь-яке місто достатньо великого розміру має певну кількість роздрібних магазинів, що торгують чоловічим та жіночим одягом, який значно відрізняється від аналогічного одягу з магазинів іншого міста за стилем, матеріалами та якістю роботи.

Послуги. Послуги та умови, пов’язані з виробництвом продукту, є важливими аспектами диференціації продукту. В одному магазині можуть надавати особливого значення обслуговуванню покупців. Його працівники упакують куплені вами товари та віднесуть їх до вашої автомашини. Конкурент у вигляді великого роздрібного магазину може пропонувати покупцям самим пакувати та переносити свої покупки, але продавати їх за нижчими цінами. Термінова чистка одягу часто виглядає більш привабливою, ніж аналогічна за якістю чистка, що виконується у триденний строк. Усе це приклади диференціації продукту, пов’язаної з послугами.

Розташування. Продукти також можуть бути диференційовані на основі розташування та доступності. Невевикі мінімаркети чи продовольчі магазини самообслуговування успішно конкурують з великими супермаркетами, незважаючи на те, що останні мають набагато більший асортимент продуктів та нижчі ціни. Володарі маленьких магазинів розташовують їх ближче до покупців, на найбільш пожвавлених вулицях, працюючи по 24 години на добу. Близьке сусідство бензозаправної станції з пожвавленою автомагістраллю дозволяє їй продавати бензин за ціною більш високою, ніж могла бути встановлена на бензоколонці, що розташована посеред міста до 2-3 км від такої магістралі.

Стимулювання збуту. Диференціація продукту може також бути результатом уявних розбіжностей, створених за допомогою реклами, упаковки та використання торгових знаків і торгових марок. Коли та чи інша марка джинсів або парфумів пов’язується з ім’ям якоїсь видатної особи, то це може вплинути на попит на ці продукти з боку споживачів.

Диференціація продукту є основою того, що незважаючи на наявність відносно великої чисельності фірм, виробники в умовах монополістичної конкуренції мають певний ступінь контролю над цінами на власну продукцію. Споживачі віддають перевагу продукції певних продавців та готові платити більш високу ціну за їх товари. Продавці та покупці більше не пов’язані між собою стихійно, як на ринку чистої конкуренції.

Як випливає з сказаного, в умовах монополістичної конкуренції економічне суперництво зосереджується не тільки на ціні, а й на таких нецінових чинниках, як якість продукту, реклама та умови, пов’язані з його продажем. Диференційованість дає можливість розраховувати на те, що з часом вони можуть бути видозмінені і що риси диференціації продукту кожної фірми будуть залежати від реклами та інших форм стимулювання збуту. Багато фірм робить сильний акцент на торгові знаки та фабричні клейма як засоби переконання споживачів у тому, що їхня продукція краща, ніж продукція конкурентів.

Слід звернути увагу на те, що вступати у галузі із монополістичною конкуренцією відносно легко. В умовах монополістичної конкуренції виробники представляють собою відносно невеликі за розміром фірми. Це означає, що необхідний для вступу у галузь капітал, є невеликим. З другого боку, порівняно з чистою конкуренцією можуть виникнути деякі додаткові фінансові бар’єри, зумовлені необхідністю отримання продукту, який відрізняється від продукції конкурентів, та обов’язком рекламувати цей продукт. Вже існуючі у галузі фірми можуть володіти патентами на свою продукцію та авторськими правами на власні фабричні клейма і торгові знаки, що збільшує труднощі та витрати фірм, які тільки вступають у галузь.

Коротше кажучи, під монополістичною конкуренцією маються на увазі галузі, де фірми виробляють диференційовані продукти, не вступаючи у таємні союзи між собою. Цінова конкуренція поєднується тут з неціновою конкуренцією. Легкість вступу у галузь сприяє появі конкуренції з боку нових фірм.

Ще одним видом недосконалої конкуренції є олігополія.

Олігополія – це панування на ринку декількох фірм, що виробляють ідентичні або схожі товари.

Визначальною рисою олігополії є нечисленність. Коли відносно мала кількість фірм займає пануюче становище на ринку товарів чи послуг, галузь є олігополістичною. Як правило, коли ми чуємо: Велика трійка, Велика четвірка чи Велика шістка, вочевидь, вказана галузь є олігополістичною.

Олігополії можуть бути однорідними або диференційованими, тобто в олігополістичній галузі можуть вироблятись стандартизовані чи диференційовані продукти. Багато промислових продуктів: сталь, цинк, мідь, алюміній, свинець, цегла, технічний спирт та ін. – є у фізичному розумінні стандартизованими продуктами. З другого боку, багато галузей, що виробляють споживчі товари: автомобілі, миючі засоби, листівки, тютюнові та горілчані вироби, побутові електроприлади, є диференційованими олігополіями.

Чому певні галузі складаються лише з кількох фірм? Відповідь міститься в економії витрат, існуванні перешкод для вступу у галузь та злитті фірм.

Ефект масштабу. Існують галузі, де ефективне виробництво можливе тільки при незначній кількості виробників; іншими словами, ефективність потребує, щоб виробничі потужності кожної фірми забезпечували більшу частку сукупного ринку. Збільшення деяких фірм обов’язково буде відбуватись за рахунок конкурентів. Реалізація ефекту масштабу деякими фірмами передбачає , що чисельність конкуруючих виробників одночасно скорочується внаслідок банкрутств та злиттів.

Перешкоди для вступу у галузь. Однією з причин виникнення олігополії є перешкоди до вступу інших фірм у дану галузь. Володіння патентами та контроль над стратегічною сировиною надзвичайно важливі в електроніці, хімічній та алюмінієвій промисловості. Додатковим фінансовим бар’єром для вступу у галузь можуть бути значні витрати на рекламу, що має місце у виробництві цигарок та горілчаних виробів.

Спонукаючі мотиви для злиття фірм. Приводом для злиття можуть виступати різні причини. Безпосередньою причиною є те, що з’єднання двох чи більше конкуруючих фірм може істотно збільшити їх ринкову частку і дати можливість новій, більшій виробничій одиниці досягнути більшого ефекту масштабу. Іншою важливою причиною,що спонукає фірми до злиття, є досягнення ринкової влади. Фірма, що має більшу здатність контролювати ринок та ціну своєї продукції, ніж дрібніший виробник, має безперечні переваги.

Конкуренція серед невеликої кількості фірм породжує новий ускладнюючий фактор: загальну взаємозалежність. Загальна взаємозалежність, що проявляє себе у необхідності для фірми враховувати можливі зворотні дії конкурентів у разі зміни її цінової політики є виключною властивістю олігополії. Велика кількість конкурентів, яка характеризує як чисту, так і монополістичну конкуренцію, виключає існування загальної залежності у цих ринкових структурах. Відповідно олігополію можна визначити як ситуацію, за якої чисельність фірм у галузі настільки мала, що кожна з них при формуванні власної цінової політики повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Висновок: олігополія існує, коли невелика кількість фірм панує на ринку однорідного чи диференційованого продукту. Олігополія виникає завдяки злиттям та різним перешкодам для вступу у галузь – таким, як ефект масштабу, патенти або володіння сировиною. 

3. Конкуренція і монополія. Антимонопольно-конкурентне законодавство України

Будь-яка конкуренція (за умови невтручання держави) своїм логічним завершенням має виникнення монополії. Справді, якщо конкуренція – це боротьба за завоювання якомога більшої частки ринку, то, врешті решт у ній повинен виявитись переможець, що витіснить з даного ринку своїх конкурентів і, відповідно, перетвориться на монополіста. Парадокс конкуренції полягає в тому, що вона перетворюється з часом на свою протилежність – монополію.

Чиста монополія – ринкова ситуація, за якої існує лише один продавець товару, що не має близьких замінників.

Розглянемо основні ознаки чистої монополії докладніше.

Одноосібний продавець. Чистий , або абсолютний, монополіст є галузь, що складається з однієї фірми. Одна фірма виступає єдиним виробником даного продукту чи єдиним постачальником послуги; відповідно, фірма та галузь – синоніми.

Відсутні близькі замінники. З першої ознаки випливає, що продукт монополії є унікальним у тому розумінні, що не існує якісних чи близьких замінників. З точки зору споживача, це означає, що відсутні прийнятні альтернативи даного товару. Споживач повинен купувати продукт у монополіста чи обходитись без нього.

Те, що не існує близьких замінників монополізованого продукту, має важливе значення з погляду реклами. Залежно від типу товару чи послуги, що пропонуються, монополіст може займатись або не займатись широкою рекламою та діяльністю щодо стимулювання збуту. Наприклад, чистий монополіст, що продає предмети розкоші, такі, як діаманти, міг би здійснювати широку рекламу, намагаючись збільшити попит на цей продукт. Можливо, що внаслідок цього більше людей буде заохочено до купівлі діамантів, навіть за рахунок скорочення їхніх витрат на власний відпочинок. Місцеві комунальні служби, з другого боку, не бачать сенсу у великих витратах на рекламу: місцеві жителі, які відчувають потребу у воді, газі, електричній енергії та телефонному зв’язку, вже самі знають, у кого вони повинні купувати ці предмети першої необхідності.

Контроль за ціною. Як уже було сказано, окрема фірма, що діє в умовах чистої конкуренції, не впливає на ціну продукту: вона «погоджується з ціною», що складається внаслідок існуючих попиту та пропозиції. Це пов’язано з тим, що вона виробляє незначну частку у складі сукупної пропозиції. Яскравим контрастом виступає чистий монополіст, що диктує свою ціну: фірма здійснює значний контроль над ціною. Причина очевидна: монополіст виробляє і, відповідно, контролює загальний обсяг пропозиції товару. Згідно з кривою попиту на свій продукт монополіст може викликати зміни його ціни, маніпулюючи кількістю запропонованого продукту.

Блокування вступу у галузь. Якщо, за визначенням, чистий монополіст не має прямих конкурентів, то повинні бути причини її відсутності. І вони є: існування монополії залежить від наявності перешкод для вступу у галузь. Будь вони економічними, технічними, юридичними чи іншими, певні перешкоди повинні існувати, щоб утримувати нових конкурентів від вступу у галузь, якщо монополія збирається продовжувати своє існування. Вступ у галузь в умовах чистої конкуренції буде заблоковано.

Головною небезпекою монополізації економіки є знищення нею конкуренції як однієї з основних умов функціонування механізму ринку. Проте існують й інші негативні риси монополії.

Неефективність розподілу ресурсів. Монополісти вважають можливим і доречним обмежувати випуск продукції та призначати більш високі ціни порівняно з тими, що існували б у даній галузі, якби вона була організована на конкурентних засадах.

Непрогресивність. У більшості галузей фірмам треба охопити тільки невелику частку (у багатьох випадках 2-3%) усього обсягу ринку, щоб досягти виробництва з низькими витратами: монополія не забезпечує необхідну умову виробничої ефективності. Факти не підтверджують думку про те, що великий розмір та ринкова влада перебувають у тісному взаємозв’язку з науково-технічним прогресом. В дійсності захищене становище підприємця-монополіста породжує неефективність та бездіяльність; у ньому відсутній конкурентний стимул для виробничої ефективності.

Нерівність доходів. Монополія також критикується як фактор, що сприяє нерівності доходів. Завдяки існуванню перешкод для вступу у галузь монополіст може назначати ціну, що перевищує середні витрати, і отримувати відповідні економічні прибутки. Ці прибутки привласнюються акціонерами та керівниками корпорацій, що належать, як правило, до груп осіб із найбільш високим рівнем доходів.

Політична небезпека. Останнє критичне зауваження базується на припущенні, що економічна влада і політичний вплив тісно пов’язані між собою. Вважається,що величезні корпорації здійснюють тиск на уряд, і це відбивається на законодавстві та державній політиці, які сприяють реалізації не суспільних інтересів, а скоріше збереженню та зміцненню цих промислових гігантів.

Перелічивши аргументи проти монополії, слід назвати й ті, що висуваються на її захист. Річ у тому, що в сучасній економічній літературі можна зустріти висловлювання на користь монополій, деякі з яких ми назвемо нижче.

Продукти кращої якості. Одним з виправдань підприємницької монополії є твердження про те, що представники монополій завоювали домінуюче становище на ринку, пропонуючи кращі за якістю продукти. Споживачі прийняли колективне рішення, що дані продукти є кращими за ті, що їх пропонують інші фірми. Відповідно, вважає дехто, монопольні прибутки та великі ринкові частки були «зароблені» завдяки кращому виконанню.

Недооцінка конкуренції. Інший аргумент на користь підприємницької монополії полягає у тому, що економісти розглядають конкуренцію надто вузько. Наприклад: хоча фірм, які виробляють даний продукт, може бути лише декілька, вони можуть стикатись із сильною міжгалузевою конкуренцією. Тобто вони можуть відчувати конкуренцію з боку виробників товарів, що відрізняються від продукції даних фірм, проте здатних її замінити. Також повинна бути взята до уваги іноземна конкуренція. Товари іноземців, що потрапляютьна внутрішній ринок внаслідок розвитку торгівлі, складають конкуренцію товарам вітчизняних виробників-монополістів. Окрім того, великі прибутки, які отримує монополіст внаслідок максимального використання своєї ринкової влади, виступають стимулом для потенційних конкурентів, що спонукає їх до вступу у дану галузь. Потенційна конкуренція діє на фірми, які мають уданий час ринкову владу, як стримуючий фактор при прийнятті ними рішень про ціни та обсяги виробництва.

Ефект масштабу. Там, де використовується високо прогресивна технологія, тільки значні виробники – значні і в абсолютному значенні і щодо розміру ринку фірми – можуть досягти низьких витрат на одиницю продукції і тому продавати її споживачам за відносно низькими цінами. Традиційний аргумент проти монополії – що монополія означає менший обсяг виробництва, більш високі ціни та неефективний розподіл ресурсів, передбачає, що економія на витратах була б однаково досяжною для фірм і у високо конкурентній і у повністю монополізованій галузі. Насправді ситуація часто складається зовсім інакше; ефект масштабу може бути досягнутий тільки у разі, коли конкуренція – у значенні великої чисельності фірм – відсутня.

Науково-технічний прогрес. Багато хто з економістів відстоює позицію, згідно з якою монополізовані галузі сприяють високим темпам науково-технічного прогресу. На їхню думку, монополії мають і фінансові ресурси, і стимули для проведення технологічних досліджень.

Окремо слід сказати про так звану природну монополію.

Природна монополія – це чиста монополія, існування якої визнається суспільством доцільною.

Природна монополія існує тоді, коли ефект масштабу настільки великий, що одна фірма може забезпечувати продукцією увесь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на одиницю продукту, ніж вони були б за наявності декількох конкуруючих фірм. Такі умови є характерними для так званих підприємств суспільного користування, до яких належать підприємства електро-, водо- та газозабезпечення та ін. У таких випадках конкуренція є просто нерентабельною. Якби такий ринок був поділений між багатьма виробниками, ефект масштабу не був би досягнутий, витрати на одиницю продукції були б високими і потрібні були б високі ціни для покриття цих витрат.

Як можливі засоби забезпечення суспільно задовільної поведінки з боку природної монополії виступають дві альтернативи. Однією є державна власність, а другого – державне регулювання. Суспільний транспорт, системи водозабезпечення та збирання сміття є типовими суспільними підприємствами на місцевому рівні. За умови, що природна монополія є приватною, застосовується державне регулювання. Монополії, що регулюються державою, створюються, щоб уникнути можливих зловживань з боку неконтрольованої монопольної влади. Регулювання повинно гарантувати,що споживачі отримають вигоду від економії, спричиненої масштабами виробництва, тобто зменшенням витрат на одиницю продукту. На практиці, ті хто здійснює регулювання, намагаються встановити тарифи, що будуть відшкодовувати витрати виробництва і приносити «справедливий» чи «обгрунтований» дохід підприємству.

Підбиваючи підсумок сказаному слід наголосити, що за винятком природної монополії тенденції до монополізації у більшості галузей економіки розглядаються як негативне і небезпечне явище, що зумовлює необхідність ведення антимонопольної діяльності з боку держави. Не винятком тут є і Україна.

Монополії в Україні мають певні особливості. Здебільшого вони успадковані від колишнього Радянського Союзу. Політика радянського керівництва була спрямована на забезпечення найвищого ступеня концентрації виробництва в усіх галузях народного господарства. Такий рівень концентрації великомасштабного виробництва автоматично перетворював підприємства на господарства монополістичного типу. Крім виробничих (господарських) монополій, була сформована система організаційно-галузевих (відомчих) монополій у вигляді різних міністерств, управлінь, комітетів, районних, обласних і республіканських агропромислових об’єднань тощо. Галузева форма організації управління збуту і виробництва ліквідувала всі умови для функціонування як внутрі, так і міжгалузевої конкуренції.

Важливо також зазначити, що в умовах колишнього СРСР держава була абсолютним монополістом, оскільки майже усі засоби виробництва в країні становили державну власність. На цьому ґрунті держава монополізувала всі сторони економічного життя: виробництво, управління, планування, збут, оплату праці, ціноутворення, розподіл засобів виробництва і предметів споживання. Внаслідок цього була сформована державно-монополістична економічна система, яка повністю виключала ринкову конкуренцію. Абсолютна і всебічна монополізація всіх галузей і сфер економіки породила тенденцію до технічного та економічного застою.

Становлення української державності поставило перед нею складне і копітке завдання – подолання монополізму. Одним із найважливіших напрямків у здійсненні цього завдання є рішуча деконцентрація виробництва, а її конкретна форма – розукрупнення більшості об’єднань і великих підприємств в усіх галузях.

Важливе значення для подолання державного монополізму, для усунення організаційно-галузевих монополій, має приватизація більшої частки державної власності. Це, безперечно, ключове питання з точки зору формування в Україні принципово нової господарської системи.

Початок антимонопольній діяльності в Україні було покладено прийняттям Законів «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.) та «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.). Згідно із цими законами монопольне становище підприємств на ринку для всіх видів товарів народного споживання, а також для всіх видів робіт і послуг визначається Антимонопольним комітетом України і його територіальними управліннями в межах адміністративної одиниці.

Слід підкреслити, що незважаючи на певні успіхи у справі подолання монополізму в економіці України та створенні у ній по-справжньому конкурентних ринків поля діяльності тут вистачить ще на багато років.

Нині зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» (втратив чинність), який визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.

Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон «Про Антимонопольний комітет України». Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначається нині Тимчасовими правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 6 травня 1994 р.).Правові засади захисту господарюючих суб’єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції».

ТЕМА 9 ДОМОГОСПОДАРСТВО В СИСТЕМІ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

9.1. Домогосподарство та його ознаки.

9.2. Домогосподарства як постачальники ресурсів і виробники товарів та послуг.

9.3. Домогосподарства як споживачі благ та заощадники доходів.

9.4. Родинний розподіл доходів.

Як відомо з моделі кругопотоку ресурсів, продуктів і доходів, первинними економічними одиницями в ринковій системі є домогосподарства та фірми. У цій темі з’ясуємо основні ознаки домогосподарств, їх економічні функції та особливості поведінки в країнах з ринковою економікою і в умовах економіки України.

9.1. ДОМОГОСПОДАРСТВО ТА ЙОГО ОЗНАКИ

Сутність домогосподарства та його ознаки. Згідно з аналізом моделі кругопотоку, домогосподарство можна визначити як економічну одиницю, що складається з однієї або більше осіб, постачає економіку ресурсами і використовує отримані кошти для купівлі товарів і послуг, які задовольняють потреби людини. Як синоніми до поняття домогосподарства також використовують терміни домашнє господарство та сімейне господарство.

Поняття сім’ї (родини) і домогосподарства близькі, але не тотожні. Сім’я здебільшого є соціальною основою домогосподарства, проте домогосподарство може складатися і лише з однієї особи. Сім’я – це двоє або більше людей, пов’язаних родинними зв’язками, які об’єднані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. Сім’я є первинною суспільною одиницею, натомість домогосподарство – одиниця економічна. Термінсімейне господарство власне наголошує і на тісній спорідненості понять сім ‘ я та домогосподарство, і на відмінності між ними.

Система національних рахунків використовує повніше визначення поняття домогосподарства: невелика група людей, що проживають в одному помешканні, повністю або частково об’єднують свої доходи і майно, спільно споживають певні види товарів та послуг. Це тлумачення акцентує увагу на таких важливих аспектах, як спільне житло, спільні бюджет і ведення господарства, узгоджене ухвалення економічних рішень.

Домогосподарства можна класифікувати за низкою демографічних та економічних ознак. Важливими демографічними характеристиками домогосподарств є їх чисельність, склад та місце проживання. Основним економічним критерієм, за яким поділяють домогосподарства, є рівень їхніх доходів та багатства. До аналізу диференціації домогосподарств за рівнем доходів повернемося дещо згодом, а спершу з’ясуймо демографічні відмінності.

В Україні налічується близько 17 млн. домогосподарств. З них понад дві третини (11772,4 тис.) проживає в містах, і лише 5,173 млн – у сільській місцевості. Цікаво зауважити, що попри тривалий процес скорочення чисельності населення в Україні кількість домашніх господарств збільшується. Ймовірно, це відображає тенденції до відокремлення молодих сімей, зростання кількості розлучень і, як наслідок, зменшення кількості осіб в одному домогосподарстві.

Процеси зменшення розмірів домогосподарств в Україні простежуються упродовж декількох сторіч. Якщо у XVII ст. пересічна сім’я в Україні налічувала майже 7 осіб, у XVIII ст. – 6 осіб, у XIX ст. – понад 5 осіб, то в середині XX ст. – лише 3,2 особи. Згідно з даними за 2014 рік в Україні налічувалось 16945,4 тис. домогосподарств, середній розмір домогосподарства становив 2,58 особи. До того ж, понад 78% домогосподарств складалися з однієї, двох або трьох осіб, і лише 22% – з чотирьох та більше осіб. Водночас частка домогосподарств з дітьми до 18 років – 37,9%.

Ці дані досить промовисто свідчать не лише про серйозні економічні проблеми у недалекому майбутньому, пов’язані з процесом старіння населення, але й про реальну загрозу самому існуванню українського етносу.

Внесок українських учених у теорію функціювання домогосподарств¹.

Домогосподарство, як одну з первинних економічних одиниць, сьогодні активно досліджують на макро- та мікроекономічному рівнях. З погляду системи національних рахунків, домогосподарства становлять один з п’яти інституційних секторів національної економіки. Сучасна макроекономічна наука володіє ефективним інструментарієм аналізу поведінки домогосподарств у сфері споживання та заощадження. Вагомий внесок у розвиток цієї теорії зробили відомі вчені минулого сторіччя Дж. М. Кейнс, І. Фішер, М. Фрідман, Ф. Модільяні.

На мікроекономічному рівні аналіз поведінки домогосподарств ґрунтується на концепції раціональності економічної поведінки людини і використовує теорію граничної корисності та інструментарій кривих байдужості. Водночас прихильники інституціоналізму вважають, що доцільно зважати передусім на структуру домогосподарств, соціальні норми і суспільні цінності, проблеми невизначеності та неповноти інформації тощо. Представ­ники нової економічної теорії домогосподарства на чолі з лауреатом Нобелівської премії Г. Бекером наголошують на важливості виробничої функції домогосподарств у сучасних умовах.

Різноманітні аспекти поведінки та функціювання домогосподарств активно досліджували вітчизняні вчені. Ще в XIX ст. Д. Журавський вважав, що потрібно аналізувати функціювання домогосподарств на основі вивчення цілої системи показників: природних умов, народного побуту (житло, одяг, харчування, звичаї), відносин власності (облік майна, податків, прибутків, праці, державного господарства та управління) тощо. Ці методичні підходи широко використовували в дослідженнях представниківЧернігівської школи земської статистики – О. Русова, П. Червінського та В. Варзара. Їхня програма досліджень передбачала аналіз економічних умов життя домогосподарств, соціальних та етнічних відносин, побуту населення, особливостей землеволодіння та землеробства. Новаторський підхід Чернігівської статистичної школи до обстеження сімейних господарств було згодом поширено в межах усієї Російської імперії.

Оскільки у XIX ст. більшість населення України проживала на селі, природно, що українські економісти зосереджували увагу на всебічному аналізі функціювання сільських домогосподарств. Наприклад, С. Подолинський досліджував господарське становище українського селянства, В. Навроцький з’ясовував причини майнової диференціації селянських домогосподарств Галичини, а В. Барвінський наголошував на ролі ощадливості та організації дешевого кредиту для зміцнення селянських господарств. Його економічна програма передбачала захист дрібних виробників і розвиток ремісництва та промислу. Дуже сучасно звучать міркування вченого щодо значення духу підприємництва та господарської ініціативи для повноцінного функцію­вання домогосподарства в ринкових умовах.

У багатющій науковій спадщині Івана Франка є й серйозні економічні дослідження. І. Франко аналізував становище селянських господарств після реформи 1 848 р. Він подав докладний аналіз факторів розвитку селянського господарства, активно використовуючи і статистичні методи. Важливою передумовою поліпшення ситуації на селі Франко вважав запровадження наукового підходу до процесу господарювання. Водночас учений досліджував також економічні умови життя робітничих родин, опублікував низку досліджень, присвячених бюджетові робітничих сімей.

Видатний український статистик Ф. Щербина присвятив свої дослідження аналізові бюджетів селянських господарств. Продовжуючи традиції української школи земської статистики, він розробив програму бюджетних досліджень, яка повністю охоплювала селянське господарство: його склад, річний обіг виробництва і споживання з чітким розмежуванням натуральних та грошових складників видатків і доходів, його грошовий баланс. Учений наголошував на важливості високої точності в бюджетних дослідженнях. Ф. Щербина вказував на тісну залежність між бюджетами селянських господарств та державним бюджетом, тобто на взаємозв’язки між мікро- та макроекономічним рівнями аналізу. Ще за життя українського вченого визнали засновником бюджетної статистики домогосподарств.

Відомий економіст початку XX ст., засновник економетричної науки П. Чомпа наголошував на ролі ощадливості в селянському господарстві. Праця видатного українського економіста Є. Слуцького «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915) започаткувала новий етап в аналізі бюджетів домогосподарств. Розроблені на основі теорії Є. Слуцького математичні моделі поведінки споживача мали вагомий вплив на розвиток сучасної мікроекономічної теорії.

Загалом, на думку визнаного фахівця в царині історії української економічної думки професора С. Злупка, дослідження українськими вченими проблем функціювання домогосподарств характеризувалися глибиною, масштабністю та усебічністю. За своїми принципами, теоретичними засадами та інструментарієм вони часто були новаторськими і сягали світового рівня.

9.2. ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК ПОСТАЧАЛЬНИКИ РЕСУРСІВ І ВИРОБНИКИ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

Домогосподарство, як одна з первинних економічних одиниць ринкової системи, виконує низку важливих функцій. З погляду сучасної економічної теорії,домогосподарства в ринковій системі є постачальниками ресурсів, виробниками товарів та послуг, споживачами благ і заощадниками доходів.

Домогосподарства як постачальники ресурсів

Згідно з простою схемою кругопотоку, домогосподарства в ринковій економіці є власниками усіх чотирьох видів ресурсів -землі, капіталу, праці та підприємницького хисту, і постачають ці ресурси фірмам. Водночас реальна картина складніша. Навіть у країнах із розвинутою ринковою економікою частина матеріальних ресурсів (землі й капіталу) перебуває у власності держави. З іншого боку, більшість фірм самі володіють капітальними благами, які використовують, а домогосподарства часто володіють капіталом лише опосередковано через власність на підприємства.

В умовах перехідної економіки України ситуація дещо інша, що зумовлено особливостями її історичного розвитку. За командно-адміністративної системи колишнього СРСР домогосподарства могли певною мірою розпоряджатися тільки людськими ресурсами. Усі матеріальні ресурси перебували в так званій загальнонародній власності.

За ринкової трансформації економіки в Україні було відновлено право приватної власності. Процеси роздержавлення і приватизації дали змогу домогосподарствам претендувати на частину колишньої загальнодержавної власності. Проте, наприклад, частка основних засобів виробництва, яка перебувала у приватній власності на кінець 2000 року, становила лише 4%, тоді як на державну, комунальну та колективну власність припадало відповідно 32,6, 21,9 та 41,3%.

Подібна ситуація складається і стосовно власності домо-господарств на природні ресурси. Згідно з Конституцією України, природні надра (корисні копалини), лісові та водні ресурси належать народові України. Значним кроком уперед стало реформування сільського господарства країни, яке уможливило приватну власність на землю. Орні землі колишніх колгоспів розпаювали і поділили між селянами. Проте досі зберігається мораторій на право купівлі-продажу сільськогосподарських земель. До того ж, ефективність використання нових сприятливих можливостей низька, оскільки культуру господарювання на землі, якою завжди славилася Україна, за понад сім десятиріч культивування соціалістичних методів ведення господарства значною мірою втрачено.

Отже, на сучасному етапі ринкової трансформації економіки України, масштаби власності домогосподарств на матеріальні ресурси значно нижчі, ніж у країнах з розвиненою економікою.

Низка серйозних проблем пов’язана і з використанням людських ресурсів домогосподарств. Пропозиція ресурсу праці істотно перевищує попит на нього в абсолютній більшості регіонів країни, за винятком, можливо, столиці. Натомість офіційно зареєстрований рівень безробіття не перевищує 4% (за даними Міжнародної організації праці – близько 9%). Відтак можна говорити про значні масштаби прихованого безробіття в Україні. За різними оцінками, цей показник може сягати третини працездатного населення. Унаслідок неможливості знайти роботу в Україні, мільйони українських громадян подаються на заробітки, передовсім до Росії, Італії, Португалії, Греції, Іспанії, Польщі, Чехії. А це, як не прикро, призводить до руйнації соціальних основ домогосподарств.

Уже впродовж багатьох десятиліть в Україні складається драматична ситуація з таким непересічним ресурсом домо­господарств, як підприємницький хист, що зазвичай притаманний незначній частині населення (за оцінками – лише близько 5%). Українське селянство, багато кращих представників якого володіли справжнім даром господарювання на землі, зазнало непоправних втрат у першій половині минулого сторіччя унаслідок двох світовихі громадянської воєн, селянських антибільшовицьких повстань 1920-х років, штучного голодомору 1933 року.

Водночас і в інших сферах економіки можливості для вияву і розвитку схильності до підприємництва були вкрай обмеженими. Адміністративно-командна система потребувала здебільшого не ініціативи чи нестандартних виробничих рішень, а мовчазного виконання строго визначених функцій та планових завдань. Люди, які намагалися ефективніше використати альтернативні підходи або здійснити звичайні (у загальноприйнятому розумінні) ринкові операції, часто опинялися поза законом.

І сьогодні, на етапі ринкових перетворень економіки України, створення сприятливого середовища для реалізації підприємницьких здібностей домашніх господарств ще далеко не завершено. Досі не усунуто серйозних перешкод до розвитку малого та середнього бізнесу. Підприємницький хист українських громадян загартовується у спартанських умовах човникової торгівлі, у боротьбі з недосконалістю законодавства та системи оподаткування і свавіллям чиновників різних рангів. Водночас успіхи багатьох українських підприємств, і на міжнародних ринках також, свідчать про високий потенціал вітчизняного людського капіталу.

Домогосподарства як одержувачі доходів. Функціональний розподіл доходів

Платежі за запропоновані на ринку ресурси становлять доходи домогосподарств. Функціональний розподіл доходів вказує, яка частина грошового доходу суспільства припадає на кожен з чотирьох видів ресурсів.

У країнах із розвиненою економікою, всупереч пропагованому за радянських часів уявленню про експлуататорську суть капіталіс­тичного ладу (тобто ринкової системи), найважливішим джерелом доходів є плата за працю – заробітна платня. Зокрема в економіці США на неї припадає майже три чверті сумарного доходу. Майже десяту частину доходу тут становлять доходи одноосібних власників (лікарів, правників, фермерів, власників невеликих фірм), які за своїм економічним змістом є фактично поєднанням заробітної плати, прибутку, ренти і процента. Доходи від володіння матеріальними ресурсами – рента (плата за землю) і процент (плата за капітал) разом із прибутками корпорацій становлять менше ніж п’яту частину сумарного доходу американських домогосподарств.

В Україні напередодні краху адміністративно-командної системи основна частка доходів, отриманих домогосподарствами (близько двох третин), також припадала на заробітну плату. Іншими важливими джерелами доходів населення були урядові трансферні платежі (пенсії, допомоги, стипендії) та, особливо в сільській місцевості, надходження від особистого підсобного господарства.

З початком ринкового реформування економіки України реальні доходи до м о господарств істотно знизилися, а їх структура помітно погіршилася. Різко зросла частка негрошових доходів -надходження від ведення особистого підсобного господарства становили у 1994 – 1995 роках понад 30% усіх доходів домогосподарств. Частка оплати праці у їх сукупному доході зменшилася в цей час до 40%. Водночас частка трансферних платежів не перевищувала 10%, тобто допомога держави в найскрутніші для населення часи була не надто вагомою.

Тільки з відновленням в Україні економічного зростання ситуація почала поліпшуватися. Постійно зростає частка оплати праці в доходах домогосподарств. Збільшується частка доходів, отриманих у грошовій формі. Зростає частка доходів від підприємницької діяльності та власності. На державні соціальні виплати упродовж останніх років припадає приблизно п’ята частина доходів домогосподарств. Водночас понад третина всіх доходів сільських домашніх господарств і далі пов’язана з веденням особистого підсобного господарства.

Окрім даних, які фіксує офіційна статистика, частину своїх людських ресурсів домогосподарства пропонують в тіньовій економіці. Масштаби тіньового сектору в країнах з розвиненою економікою становлять пересічно 5 – 15% валового внутрішнього продукту, залежно від специфіки конкретної країни. У країнах з перехідною економікою ситуація складніша. Тут частка тіньового сектору на певному етапі розвитку нерідко сягає половини офіційного обсягу виробництва товарів і послуг.

В Україні масштаби тіньової економіки були особливо значними в середині 1990-х років, коли вони, за різними оцінками, становили 40 – 60% від офіційного валового внутрішнього продукту країни. Водночас між різними видами доходів домогосподарств у межах тіньової економіки існують серйозні відмінності. З одного боку, частина цих доходів припадає на відверто кримінальні види діяльності – торгівлю наркотиками, зброєю, людьми. Натомість більша частина доходів пов’язана з приховуванням діяльності з виробництва товарів і надання послуг для уникнення сплати податків. Ймовірно, що з поліпшенням економічного становища в країні, створенням сприятливих умов для розвитку малого бізнесу, реформуванням системи оподаткування тощо ситуацію вдасться поліпшити.

Справді, в останні декілька років завдяки низці заходів держави, покликаних сприяти виходу економіки з тіні, масштаби тіньового сектору в Україні дещо зменшилися. Сьогодні серед фахівців і в суспільстві загалом триває дискусія щодо можливості та умов амністії некримінальних тіньових капіталів.

І, нарешті, вагомим джерелом доходів домогосподарств в Україні стали доходи від продажу праці та підприємницького хисту поза межами України. За різними оцінками, у трудовій міграції сьогодні перебуває до 7 млн. українських громадян, хоча більш обґрунтованими видаються цифри 4-5 млн. Якщо кожен із заробітчан передає на Батьківщину 1,0 – 1,5 тис. доларів США на рік, то в масштабі країни це може становити 4-7 млрд доларів.

Домогосподарства як виробники товарів та послуг

Домогосподарства можуть використовувати свої ресурси і самостійно виробляти товари та послуги. Залежно від його мети, таке виробництво у межах домогосподарств поділяють на ринкове і неринкове. У першому випадку домогосподарства постачають вироблені товари та послуги для продажу на ринку, у другому -використовують для власного споживання.

Виробництво товарів і послуг для продажу здійснюють некорпоративні підприємства, які перебувають у власності домогосподарств. Така організація процесу виробництва має низку вагомих переваг. Некорпоративні підприємства домогосподарств можуть гнучкіше реагувати на зміни попиту на ті чи інші товари і задовольняти потреби споживачів, швидше пристосовуватися до змін в умовах господарювання, оперативно приймати ефективні виробничі рішення.

Результати ринкового виробництва домогосподарств враховують в обчисленні валового внутрішнього продукту країни. Натомість абсолютної більшості неринкових виробничих операцій не додають до складу ВВП. Основними компонентами неринкової діяльності домогосподарств є робота в особистих підсобних господарствах та домашні послуги (приготування їжі, прибирання і дрібний ремонт житла, догляд за дітьми, хворими, інвалідами тощо).

Основними видами ринкової виробничої діяльності домо-господарств в Україні є ведення фермерського та особистого підсобного господарства, ремісництво (народні промисли), човниковий бізнес і дрібна роздрібна торгівля (ятки, крамнички), автотранспортні перевезення. За роки реформування економіки України масштаби ринкового виробництва домогосподарств суттєво зросли. Зокрема 2002 р. в домашніх господарствах вироблено приблизно три чверті усієї сільськогосподарської продукції. Загалом частка домогосподарств у новоствореній доданій вартості у сфері виробництва товарів зросла більш ніж удвічі й сягнула позначки 25%.

Значна частина ринкової виробничої діяльності домо­господарств в Україні припадає на неформальний сектор економіки. Сюди відносять частину обсягів продажу і перепродажу продукції сільського господарства та деяких інших товарів, будівельні й ремонтні роботи, автотранспортні перевезення, випадкові заробітки тощо.

Збільшення обсягу виробництва товарів і послуг у межах домогосподарств має об’єктивні передумови. Передовсім це дає змогу розширити коло учасників економічної діяльності та ефективніше використовувати людський капітал. Праця вдома дає змогу зекономити час на дорогу й уникнути витрат на транспорт, а також поєднати роботу з доглядом за дітьми. Очевидно, що останній з чинників особливо важливий для жінок, частка яких у робочій силі зростає.

Водночас бурхливий технологічний поступ істотно розширює можливості роботи вдома для представників багатьох професій. Завдяки персональним комп’ютерам та доступові до всесвітньої мережі Інтернет працювати вдома можуть тепер бухгалтери і дизайнери, конструктори та науковці.

9.3. ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК СПОЖИВАЧІ БЛАГ ТА ЗАОЩАДНИКИ ДОХОДІВ

Домогосподарства як споживачі товарів і послуг

Переважну частину коштів, отриманих від продажу ресурсів землі, капіталу, праці та підприємницького хисту, домогосподарства витрачають на споживання. У країнах із розвиненою економікою на споживчі видатки домогосподарств припадає часто до двох третин валового внутрішнього продукту. В Україні упродовж останніх років ця частка становить близько 55%.

Усі споживчі видатки домогосподарств поділяють на три основні категорії: видатки на товари щоденного вжитку, видатки на товари тривалого користування, видатки на послуги. Товари щоденного вжитку – це споживчі товари зі сподіваним терміном використання до трьох років (продукти харчування, переважна частина одягу, канцтовари, пальне для автомобілів тощо). Товари тривалого користування – товари, сподіваний термін використання яких перевищує три роки (наприклад, телевізори, холодильники, меблі, легкові автомобілі). Видатки на послуги – це оплата житла та інших комунальних послуг, освітніх послуг, послуг транспорту тощо.

Характерною особливістю структури споживчих видатків домогосподарств у країнах з розвиненою економікою є зростання частки на оплату послуг. Зокрема в економіці США 2000 р. видатки домашніх господарств на послуги становили 58% усіх споживчих видатків, тоді як видатки на товари поточного вжитку – 30%, а на товари тривалого користування – лише 12%.

Перш ніж говорити про споживчі видатки домогосподарств в умовах перехідної економіки України, варто згадати про особливості їхнього споживання за адміністративно-командної системи. Найхарактернішою рисою цього періоду було існування постійного дефіциту багатьох видів товарів. Нинішньому поколінню важко уявити собі щоденне вистоювання в чергах за найнеобхіднішими товарами, очікування упродовж місяців і років на можливість придбати телевізор, холодильник, не кажучи вже про автомобіль. У ситуації, коли рішення про те, що, як і для кого виробляти ухвалювались не ринком через механізм взаємодії попиту на товари та їх пропозиції, а централізованими плановими органами, більшості споживчих товарів завжди бракувало.

Прикрою, але закономірною особливістю динаміки споживчих видатків домогосподарств на перехідному етапі розвитку національ­ної економіки стало стрімке зростання частки на придбання продовольчих товарів. Сьогодні видатки сімейних господарств на харчування становлять приблизно дві третини їхнього використовуваного доходу (тобто доходу, зменшеного на величину особистих податків). Для порівняння, у країнах з розвиненою економікою ця частка не перевищує 15 – 20%.

В останні роки зросла частка видатків домогосподарств, що припадає на оплату послуг. Проте, на жаль, більшою мірою це Домогосподарство як суб’єкт ринкової економіки пов’язано не з поліпшенням якості та асортименту послуг, а з помітним підвищенням цін і тарифів на комунальні послуги, які були непропорційно низькими за адміністративно-командної системи.

Домогосподарства як заощадники доходів

Домогосподарства заощаджують, якщо вони не повністю витрачають свої поточні доходи на придбання товарів і послуг. Заощадження – це та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання. Заощадження домогосподарств відіграють дуже важливу роль, бо саме вони є основним джерелом інвестицій, які визначають розвиток економіки країни. Водночас зростання заощаджень, зокрема в країнах з перехідною економікою, має вагоме соціальне і політичне значення, оскільки сприяє підвищенню життєвого рівня населення та його соціальної захищеності, зміцненню середнього класу в суспільстві й посиленню його фінансової незалежності.

Якщо люди заощаджують частину свого поточного доходу, вони керуються різними мотивами. Це і прагнення забезпечити собі певний життєвий рівень після виходу на пенсію, потреба подбати про освіту дітей, бажання мати деякі резервні кошти на випадок непередбачених обставин (хвороби, нещасного випадку чи втрати роботи) або залишити спадок дітям чи онукам. Багато домогосподарств поступово нагромаджують кошти для придбання житла, автомобіля чи інших товарів тривалого користування. Ті, хто відчувають у собі схильність до підприємництва, заощаджують, щоб мати змогу відкрити власний бізнес.

Очевидно, що можливість заощаджувати визначається величиною доходу домогосподарства. У кожному суспільстві існує певна частина населення, чиїх доходів вистачає лише на поточне споживання. Навіть у країнах з розвиненою економікою ця частка становить декілька десятків відсотків, а в інших країнах може сягати і поза 80 – 90%. За низьких поточних доходів домогосподарство для підтримання певного життєвого рівня часто бере позику або використовує раніше заощаджені кошти (тобто витрачає більше, ніж заробляє). У цьому випадку кажуть, що воно має від’ємні заощадження.

Окрім величини використовуваного доходу на заощадження впливає ще ціла низка чинників. Загалом, що вищий рівень багатства домогосподарств, то більше вони споживають і менше заощаджують. Розвиток ринків капіталу дає змогу використовувати позики для фінансування освіти дітей та придбання житла, автомобіля тощо. Існування дієвої системи соціального забезпечення і володіння деяким стандартним набором товарів тривалого користування також знижує потребу в заощадженнях. На процес заощадження впливають сподівання домогосподарств щодо розвитку економічної ситуації в країні та власних перспектив, демографічні чинники (склад сімї, місце проживання, рівень освіти, сектор зайнятості), зміни в оподаткуванні, зміни процентних ставок тощо.

Залежно від вигляду, якого набувають заощадження домо­господарств, вирізняють організовані та. неорганізовані заощадження. До організованих відносять заощадження у межах фінансової системи (вклади в національній та іноземній валюті в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах, придбання цінних паперів (акцій та облігацій) і страхових полісів). Неорганізовані заощадження – це готівка в національній та іноземній валюті, що зберігається безпосередньо в домогосподарств. Неорганізовані заощадження можуть набувати також і натуральної форми (придбання товарів тривалого користування).

Для розуміння особливостей заощаджень домогосподарств в Україні знову ж таки треба згадати часи адміністративно-командної системи. Як вже зазначалося, домогосподарства тоді часто не мали змоги придбати багато потрібних їм товарів. Це зумовлювало зростання так званих вимушених заощаджень, коли люди відкладали гроші з надією, що економічна ситуація поліпшиться, і бажані товари та послуги стануть доступнішими. Після розпаду СРСР Україна взяла на себе зобов’язання щодо повернення цих знецінених заощаджень, загальна сума яких становить майже 132 млрд гривень.

Натомість у перші роки ринкових перетворень в Україні, як і в більшості країн з перехідною економікою, рівень заощаджень домогосподарств істотно знизився. Україна не стала винятком. У період гіперінфляції 1992 – 1994 років домогосподарства в Україні активно витрачали заощадження, намагаючись пом’якшити наслідки різкого зниження реальних доходів. Для найбідніших верств населення це часто означало втрату не лише фінансових активів, але й частини майна. Оскільки вклади в банківській системі катастрофічно знецінювалися, домогосподарства віддавали перевагу зберіганню готівки, зокрема в іноземній валюті.

Після помітного зниження темпів інфляції і запровадження восени 1996 р. повноцінної національної грошової одиниці – гривні, українські домогосподарства доволі швидко відновили довіру до банківської системи. Навіть фінансова криза 1998 р. лише дещо пригальмувала темпи зростання організованих заощаджень домогосподарств.

З відновленням в Україні економічного зростання чітко простежувалася ще одна важлива тенденція – збільшення схильності до заощадження в національній валюті. Темпи зростання вкладів у гривнях вищі, ніж темпи зростання валютних вкладів. Загалом частка вкладів населення як відсоток ВВП перевищувала 14%. Водночас, за різними оцінками, приблизно дві третини заощаджень домогосподарств зберігалися у вигляді готівки в національній та іноземній валюті.

Нині криза в економіці і війна на сході України з Росією призвели до падіння курсу гривні і значного відтоку заощаджень із банківської системи.

9.4. РОДИННИЙ РОЗПОДІЛ ДОХОДІВ

Вочевидь найважливішою ознакою, за якою можна класифікувати домогосподарства, є їхній рівень доходів та майновий рівень. У будь-якому суспільстві є дуже багаті і вкрай бідні домо­господарства. Особливості привласнення національного доходу в межах суспільства аналізують за допомогою родинного розподілу доходів. Родинний розподіл доходів – це розподіл у країні використовуваного доходу між різними домогосподарствами. Зазвичай родинний розподіл доходів виявляє значну майнову нерівність у суспільстві.

Для вивчення диференціації домогосподарств за рівнем доходів чи рівнем споживання їх поділяють на п’ять груп по 20% (квінтилі) або на десять груп по 10% (децилі) і з’ясовують, яку частку національного доходу привласнює кожна з цих груп. Загалом нерівномірність розподілу доходу в суспільстві характеризують за допомогою декількох інформативних показників.

Крива Лоренца графічно відображає відхилення від рівномірного розподілу доходів у суспільстві. Для її побудови по горизонтальній осі відкладають відсоток домогосподарств, а по вертикальній осі – сумарний відсоток доходу, який привласнюють ці родини. За рівномірного доходу 20, 40, 60, 80 та 100% усіх домогосподарств привласнювали б відповідно 20, 40, 60, 80, і 100% доходу. Графічно цю ситуацію ілюструє лінія 45° (див. рис. 9. 1). Реально ж, найбідніші 20% домогосподарств привласнюють значно менше, ніж 20% доходу, і крива Лоренца відхиляється від лінії 45°. Що вища нерівномірність розподілу доходу в суспільстві, то далі від цієї лінії лежить крива Лоренца.

Нерівномірність розподілу доходів різна в різних суспільствах. Серед країн з розвиненою економікою найрівномірніший розподіл доходів простежується в Японії, де доходи найбагатших 20% домогосподарств лише в чотири рази перевищують доходи 20% найбідніших сімей. У Сполучених Штатах та Великій Британії це відношення близьке до дев’яти. У країнах, що розвиваються ситуація значно драматичніша. Наприклад, у Бразилії найбагатші 20% родин отримують доходи більш ніж у 30 разів вищі за доходи найбідніших 20% домогосподарств.

В Україні за час ринкового реформування економіки ступінь майнового розшарування населен­ня значно зріс. Доходи найбагатших 20% домогосподарств у 6-7 разів перевищують доходи найбідніших 20Уо населення. В умовах перехідної економіки України диференціація домогосподарств дещо послаблюється завдяки на­туралізації споживання – вико-ристанню сільськогосподарських продуктів, отриманих з особистих підсобних господарств.

80Відсоток домогосподарств

Рис. 9.1. Крива Лоренца

Водночас доходи, одержані в тіньовій економіці, сприяють поглибленню розшарування населення, оскільки простежується чітка тенденція: тіньові доходи помітно зростають при переході до вищих децильних груп.

Іншим важливим показником нерівності доходів у суспільстві є коефіцієнт Джині. Коефіцієнт Джині обчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, обмеженої лінією 45° та кривою Лоренца, до площі трикутника, обмеженого лінією 45°, горизонтальною віссю та правою ординатою (див. рис. 9. 1). Легко бачити, що величина коефіцієнта Джині змінюється в межах від нуля до одиниці й зростає зі зростанням нерівномірності розподілу.

Пом’якшення нерівності розподілу доходів у суспільстві є одним з найважливіших завдань держави в ринковій економіці. Щоб розв’язати цю проблему, уряд використовує систему оподаткування та трансферні платежі. Дії уряду, спрямовані на досягнення більш рівномірного розподілу доходів у суспільстві, мають бути продуманими і виваженими, оскільки активний перерозподіл доходів може знижувати стимули до праці й негативно впливати на перспективи економічного зростання країни. Загалом проблема компромісу між рівністю та ефективністю є одним з ключових виборів, перед якими постає кожне суспільство.

Для пом’якшення гостроти проблеми нерівності доходів цивілізовані країни здійснюють політику соціального захисту населення. Ефективність і масштаби цієї політики визначаються головно рівнем розвитку економіки країни та системою суспільних цінностей. Особливо високого рівня соціальної захищеності досягнуто в скандинавських країнах та деяких інших державах Європи.

У країнах з перехідною економікою основними складниками соціального захисту є пільги окремим категоріям населення, соціальна допомога, тобто надання життєвих благ соціальне вразливим групам населення та соціальне страхування. Прискіп­ливий аналіз чинної системи пільг в Україні дає підстави зробити висновок про її недієвість та неефективність. Як свідчать результати досліджень, 10% найзаможніших домогосподарств отримують більші ніж удвічі вищі суми пільг та субсидій на оплату житлово-комунальних послуг і більш ніж у 13 (!) разів вищі суми пільг на санаторно-курортні послуги, транспорт і зв’язок, ніж 10% найбідніших домогосподарств. Ймовірно, вихід у цій ситуації полягає в переході до адресних грошових виплат найбіднішим домогосподарствам.

ВИСНОВКИ

1. Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, постачає економіку ресурсами і використовує отримані кошти для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби людини. Важливими рисами домогосподарства є спільне житло, спільні бюджет і ведення господарства, узгоджене прийняття економічних рішень. Як синоніми до поняття домогосподарства часто використовують терміни домашнє господарство та сімейне господарство.

2. Домогосподарства можна класифікувати за низкою демографічних та економічних ознак. Важливими демографічними характеристиками домогосподарств є їх чисельність, склад та місце проживання. Упродовж декількох сторіч в Україні простежується тенденція до зменшення розміру домогосподарств.

3. Домогосподарство, як одна з первинних економічних одиниць ринкової системи, виконує низку важливих функцій. У ринковій системі домогосподарства постають як постачальники ресурсів, виробники товарів та послуг, споживачі благ і заощадити доходів.

4. Домогосподарства в ринковій економіці є власниками усіх чотирьох видів ресурсів – землі, капіталу, праці та підприємницького хисту. В умовах перехідної економіки України масштаби власності домогосподарств на матеріальні ресурси істотно нижчі, ніж у країнах з розвиненою економікою. Водночас низка серйозних проблем пов’язана також з використанням людських ресурсів домогосподарств.

5. Функціональний розподіл доходів вказує, яка частина грошового

доходу суспільства припадає на кожен з чотирьох видів ресурсів. У країнах з розвиненою економікою найважливішим джерелом доходів домогосподарств є плата за працю – заробітна платня. В Україні з початком ринкового реформування економіки реальні доходи домогосподарств істотно знизилися, а їх структура помітно погіршилася. Значну частину доходів домогосподарства в Україні отримують в тіньовій економіці. З відновленням економічного зростання ситуація поступово поліпшується.

6. Домогосподарства можуть використовувати наявні в них ресурси і самостійно виробляти товари та послуги. Виробництво в межах домогосподарств поділяють на ринкове (товари і послуги пропонуються для продажу) та неринкове (їх використовують для власного споживання). Сьогодні існують об’єктивні передумови до посилення виробничої функції домогосподарств.

7. Переважну частину коштів, отриманих від продажу ресурсів, домогосподарства витрачають на споживання. У країнах з розвиненою економікою на споживчі видатки домогосподарств може припадати до двох третин валового внутрішнього продукту. В Україні упродовж останніх років цей показник становить приблизно 55%.

8. Домогосподарства заощаджують, якщо вони не повністю витрачають свої поточні доходи на придбання товарів і послуг. Заощадження – це та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання. У країнах з розвиненою економікою заощадження домогосподарств є основним джерелом інвестицій, які визначають розвиток економіки країни. В Україні й досі приблизно дві третини заощаджень населення зберігається у вигляді готівки в національній та іноземній валюті.

9. Родинний розподіл доходів – це розподіл використовуваного доходу між різними домогосподарствами. Зазвичай родинний розподіл доходів виявляє значну майнову нерівність у суспільстві. Нерівномірність розподілу доходів є різною в різних суспільствах. В Україні за час ринкового реформування економіки ступінь майнового розшарування населення істотно зріс.

10. Пом’якшення нерівності розподілу доходів у суспільстві є одним з найважливіших завдань держави у ринковій економіці Для розв’язання цієї проблеми уряди країн здійснюють політику соціального захисту населення. У країнах з перехідною економікою основними складниками системи соціального захисту є пільги окремим категоріям населення, соціальна допомога та соціальне страхування. Чинна система пільг в Україні недостатньо ефективна. Багато фахівців вважає, що доцільно замінити її системою адресної грошової допомоги.