3. Держава і ринок: досвід взаємодії в розвинутих країнах

Соціально орієнтована ринкова економіка, проголошена як ціль перетворень, що відбуваються в Україні, характеризується не тільки високим рівнем добробуту людей. Її відмінна риса – наявність набору соціально-економічних інститутів, що направляють функціонування всіх елементів цієї системи на реалізацію таких цілей як високий рівень і якість життя, соціальна справедливість. Основа соціально орієнтованої ринкової економіки – це органічна взаємодія між ринком і державою. У моделі соціально орієнтованої ринкової економіки знайдене вдале сполучення держави і ринку у формі активного втручання держави в економіку, насамперед у соціальну сферу, при безумовному дотриманні фундаментальних принципів ринкової економіки. Усі сучасні розвинуті економіки спираються на ринкові принципи, що поступово сприймаються іншим світом. Але ринок – це не незмінна внеісторична конструкція з однаковими передумовами і результатами функціонування в усі епохи; не існує економічної моделі найбільш процвітаючої на сьогоднішній день країни універсальної для всіх інших країн. Навпроти, найбільших успіхів у соціально-економічному розвитку досягли ті країни, де вдалося знайти специфічне поєднання вихідних ринкових принципів з історичними особливостями функціонування національних економік, з конструктивними елементами національних інститутів.

Соціально-економічним моделям, що існують у розвинутих країнах, властива виражена специфіка в залежності від досягнутого рівня розвитку, історичних і національних особливостей. Проте, можна виділити декілька моделей соціально орієнтованої ринкової економіки, які можна класифікувати за наступними критеріями:

• місце соціальної політики серед пріоритетів соціально-економічного розвитку, особливості реалізації соціальної політики (альтернатива між соціальним добробутом і економічним ростом);

• розподіл економічних і соціальних функцій між державою і підприємницьким сектором і суспільством;

• масштаби державного сектора, частка ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет і інші державні фонди.

Класифікація на основі цих критеріїв дозволяє виділити наступні моделі:

• Німецька (чи континентальна) модель. Крім Німеччини така модель існує в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Франції. Для цієї моделі характерні високі обсяги перерозподілу ВВП через державний бюджет (близько 50%), розвинута система соціального партнерства, прагнення до повної зайнятості.

• Англосаксонська модель використовується у Великобританії, Ірландії, Канаді. Вона передбачає більш низький рівень перерозподілу ВВП через держбюджет (40%), пасивну політику зайнятості (фінансування соціальних послуг у значній мірі здійснюють приватні компанії і громадські організації).

• Середземноморська модель реалізується в країнах Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія). Обсяг ВВП, що перерозподіляється через держбюджет тут істотно варіюється (від 60 % у Греції й Італії до 40 % в Іспанії). Держава в основному захищає соціально уразливі категорії громадян.

• Скандинавська модель застосовується у Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Для цієї моделі характерні активна державна соціальна політика, основна роль держави у фінансуванні соціальних витрат, розуміння соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, велика частка перерозподілу ВВП через державний бюджет (50–60 %).

Висновки

1. Держава виконує роль політичного центру, який забезпечує захист власності, охорону правопорядку та загальне управління країною. Водночас держава ніколи не стояла осторонь економіки, а завжди діяла і подеколи дуже активно. Однак у всі часи держава була зовнішнім середовищем для економічної системи, а не суб’єктом системи.

2. Характер економічної ролі держави докорінно змінився у XX ст. і особливо з 30-х років. Держава почала здійснювати ціле­спрямовану політику для досягнення певних економічних цілей. З цією метою вона розвивала свій виробничий сектор, привласню­вала вагому частку національного доходу і ставала могутньою економічною потугою. Держава стала власником і виробником, продавцем і покупцем, позичальником і кредитором, що перетворило її у повноправного суб’єкта господарського життя поряд з домогосподарствами і фірмами.

3. Погляди на роль держави в господарському житті зазнали помітної еволюції, що відображено в основних економічних теоріях. Перелом у поглядах на економічну роль держави відбувся у 30-х роках XX ст. і пов’язаний з іменем Дж. М. Кейнса та з його працею «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (кейнсіанськареволюція). «Велика депресія» 1929-1933 рр. практично довела недосконалість ринкового саморегулюван­ня і те, що орієнтація в економіці тільки на ринковий механізм є небезпечною і може загрожувати розвалом економічної системи. Дж. М. Кешіс теоретично обґрунтував потребу державного регулювання економіки, яке здатне урівноважити сукупні попит і пропозицію, вивести економіку з кризи й активізувати господарську діяльність. Державне втручання Дж. М. Кейнс розглядав як засіб порятунку ринкової системи, а не її альтернативу.

4. Спробу узгодити ліберальні погляди з кейнсіанством, поєднання двох протилежних доктрин щодо ролі держави в економіці, зробив лауреат Нобелівської премії П. Семюелсон, здійснивши так званий «неокласичний синтез». Результатом стала теорія «змішаної економіки», за якою економічний контроль (управ­ління) в економіці здійснюють і суспільство в особі держави, і приватні інститути (ринковий механізм). Неокласичний синтез поєднав кейнсіанський інструментарій державного регулювання із широким використанням ринкових інструментів.

5. Особливий підхід до участі держави в економіці має інсти­туціоналізм. Інституціоналісти є прихильниками концепції економічної еволюції, яка ґрунтується на розвиткові і поступовій зміні «правил гри». Вони вважають, що для розвитку недостатньо тільки економічних і технічних умов. Потрібне також фундаментальне інституційне середовище: правила і традиції, що визначають, як ці умови будуть використані. Фундаментальна роль в цьому середовищі належить державі, яка, на їхню думку, нині перетворилася в головний чинник економічного розвитку.

6. Від 70-х років XX ст. кейнсіанство (неокейнсіанство) втрачає свою популярність, оскільки державне регулювання не захистило економіки розвинених країн від економічних негараздів – спадів, інфляції, безробіття та ін. Водночас зростали видатки держави, марнотратство, розросталася бюрократія. Це дало підстави до розмов про «провали» держави. Надмірна зарегульованість економіки сковувала ринкові сили. Так був підготовлений ґрунт для ідеї дерегулювання – зменшення або й повного усунення державного регулювання в деяких сферах економіки.

7. Найчіткіше ідея дерегулювання втілена в ідеях монетаризму (М. Фрідмен), який категорично заперечує державне втручання в економіку. Держава неспроможна ефективно регулювати економіку, тому її втручання в господарські справи не тільки не бажане, але й шкідливе. Єдиний засіб державного втручання, за М. Фрідманом, це – гроші: жорстка грошово-кредитну політика. Монетаризм ілюструє наростання антидержавних настроїв наприкінці XX ст., що відображено й в економічній політиці (рейганоміка, тетчеризм). Суть її зводилась до зменшення державного контролю в економіці, скорочення державного сектору, скорочення соціальних програм уряду.

8. Еволюція поглядів на економічну роль держави засвідчує, західна економічна думка гнучко реагує на потреби практики і не розглядає держави в економіці як альтернативу ринку. Світ змінюється, і змінюється наші уявлення про роль держави економічному і соціальному розвитку. Стає очевидним, щ співвідношення ринкового і державного механізмів регулювання визначається конкретною економічною ситуацією в країні може змінюватися на користь тієї чи іншої компоненти. Можна констатувати: якщо здобутком економічної науки першої половини XX ст. було визнання потреби державного регулювання економіки, то друга половина XX ст. характерна пошуком оптимальних обсягів державного втручання, підвищенням його ефективності, а також нових методів і способів державного регулювання.

Отже, сучасне бачення держави таке: вона є центральним суб’єктом економічного і соціального розвитку, але не як безпосереднє джерело зростання, а як партнер, каталізатор і помічник.

9. Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, усі вони сходяться на тому, ще «невидиму руку» ринку має доповнювати «видима рука» держави. Потреба держави в економіці пов’язана насамперед з вадами та обмеженнями ринку. Для України участь держави в економіці зумовлена, ще й такими обставинами:

• орієнтацією на перехід до соціально-орієнтованої рин­кової економіки;

• перехід здійснюється від тотально одержавленої власності на ресурси, тому держава організовує процес роздержавлення й приватизації;

10. У ринковій економіці діяльність уряду багатогранна і складна.

Можна виділити такі функції держави:

• забезпечення ефективності економіки;

• забезпечення справедливості;

• забезпечення макроекономічної стабільності.

11. Держава, як суб’єкт господарського життя, розробляє господарські цілі, методи їх досягнення на всіх рівнях виконавчої влади, організовує їх виконання. Під державним регулюванням економіки розуміють сукупність форм, методів та інстру­ментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання (домогосподарства, фірми) і ринкову ситуацію, щоб забезпечити нормальні умови для його функціювання та розв’язання соціально-економічних проблем сус­пільства.

Методи впливу держави можна поділити на дві групи: 1) адміністративно-правові (прямі) і 2) економічні (непрямі).

До першої групи належать: розроблення нормативно-правової бази і контроль за її дотриманням; 2) державні закупівлі й трансферні платежі; 3) індикативне планування й напрацювання цільових програм; 4) державний контроль над цінами; 5) прямі адміністративні заходи державних органів (заборони, дозволи, примус, квоти, субсидії, субвенції, дотації, ліцензії та ін.)

До економічних заходів відносяться: 1) податки (прямі й непрямі) на фізичних і юридичних осіб, що формують бюджетні кошти; 2) бюджетні видатки; 3) монетарна політика та ін.

12. Важливим чинником державного регулювання економіки є дер­жавний сектор. Держава стала безпосереднім виробником і великим власником. У розвинених країнах вона володіє 70-40% відсотками основного капіталу і зосереджує у своїх руках стратегічні галузі економіки, прибуткові або й збиткові, але суспільна важливе виробництво, вагому частку ринкової інфраструктури. Тобто державні підприємства займають важливу нішу в змішаній економіці. Вони доповнюють або заміщують приватний бізнес і є суттєвим засобом регулювання економіки: збільшуючи або зменшуючи частку державного сектору, уряд має змогу впливати на ефективність національної економіки. У економіці України виділяють три типи державних підприємств:

- казенні (унітарні, бюджетні);

- корпоративні державні підприємства (частка держави в капіталі не менше ніж 50% акцій), їх повністю контролює держава;

- державні підприємства, де частка держави лише 25%. Держава тут представлена в наглядових радах.

13. Державне регулювання економіки мас свої межі, що й підтвер­дилося від 70-х років XX ст. Зростання бюджетних видатків на виконання державою економічних функцій і відповідно державного боргу, обюрокрачування державного управління, що призвело до уповільнення ухвалення економічних рішень, до обмеження підприємницької ініціативи та підриву конкуренції і супроводжувалося надмірними видатками держави на утри­мання державного апарату, а відповідно – зменшенням ділової активності та показників соціально-економічного розвитку довело, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку вичерпало себе. Під тиском цих тенденцій у розвинених країнах відбувся перехід до нової системи управління економіки – змішаного управління.

14. Основою змішаного управління став неолібералізм, «де ринок та держава почали відігравати важливу роль в регулюванні сучасної економіки» доповнюючи одне одного. Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам із розвиненою економікою. Вона має спільні риси і певні національні особливості. Виділяють два основні види регулювання – економічний лібералізм та економічний дирижизм. У першому випадку домінують ринкові регулятори; роль держави тут зводиться до мінімуму. Економічний дирижизм, навпаки, передбачає вагому роль держави в соціально-економічному розвитку країни. Серед моделей регулювання національної економіки виділяють: американську, японську, шведську і німецьку.