Теоретичні та методичні настанови

Суб’єкти займають центральне положення в міжнародному праві, головне завдання якого – регулювати їхні взаємовідносини та слугувати інтересам цих суб’єктів. Студенти мають засвоїти, що особливість статусу суб’єктів міжнародного права полягає в тому, що вони виступають не тільки носіями прав та обов’язків, але й головними дійовими особами у створенні та здійсненні міжнародно-правових норм.

У доктрині продовжуються дискусії щодо переліку суб’єктів міжнародного права. Загальновизнаними суб’єктами міжнародного права сьогодні є держави та міждержавні міжнародні організації. До кола суб’єктів міжнародного права відносять також народи, нації, що борються за створення незалежної держави і державоподібні утворення (Ватикан, вільне місто).

Студентам необхідно звернути увагу на те, що обсяг прав та обов’язків, згаданих суб’єктів, неоднаковий. Приміром, міжнародні права та обов’язки держав і міжнародних організацій відрізняються, так само як вони відрізняються в різних міжнародних організаціях.

Держава є основним, первісним та універсальним суб’єктом міжнародного права. Термін первісний означає, що інші суб’єкте набувають міжнародно-правового статусу саме завдяки волевиявленню держав, проте правосуб’єктність останніх породжується фактом їхнього створення. Ознака універсальності вказує на те, що держави можуть брати участь у будь-яких міжнародно-правових відносинах. Основою міжнародної правосуб’єктності держав виступає державний суверенітет.

Міжнародна правосуб’єктність міждержавних організацій є похідною, оскільки вона залежить від волевиявлення держав-членів. Компетенція міжнародної організації обмежена тими завданнями і цілями, що закріплені її засновниками у статуті (спеціальна правосуб’єктність).

Слід розглянути питання щодо наявності елементів наднаціональності в компетенції деяких міждержавних організацій (зокрема ЄС).

Доктринальне тлумачення міжнародної правосуб’єктності народів (націй), що борються за національне визволення, розвивалося досить суперечливо, особливо щодо обсягу їхньої правосуб’єктності. Проте успішний розвиток антиколоніального руху в шістдесяті роки XX століття, підтримка законних національних вимог міжнародним співтовариством, передусім ООН, включення народів (націй) в коло різноманітних міжнародних відносин, свідчать про те, що сформувався новий суб’єкт міжнародного права.

Студентам доцільно акцентувати увагу на такі положення: 1) народ (нація), що сформував політичну організацію, дійсно має право брати участь у міжнародних відносинах (такий підхід закріплено, перш за все, у Статуті ООН); 2) обмежений обсяг правосуб’єктності даного суб’єкта, що включає повноваження специфічного характеру: право на деколонізацію; право на державність тощо). У таких випадках йдеться про правосуб’єктність держави, що знаходиться у процесі формування. Особливою рисою є те, що правосуб’єктність у цьому випадку має перехідний і тимчасовий характер. Головною метою надання міжнародної правосуб’єктності народам (націям) або національно-визвольним рухам є забезпечення ефективного міжнародно-правового захисту їхніх учасників і створення необхідних передумов побудови незалежної держави.

У літературі з міжнародного права порушується питання щодо міжнародно-правової правосуб’єктності інших учасників міжнародного спілкування, зокрема транснаціональних корпорацій та фізичних осіб. Приміром, прихильники концепції міжнародно-правової правосуб’єктності індивіда виходять з того, що міжнародне право безпосередньо створює для нього права та обов’язки. Дійсно, існує значна кількість конвенцій про права людини. Проте положення цих конвенцій визначають зобов’язання для держав щодо забезпечення цих прав та не створюють їх безпосередньо для фізичних осіб.

Не викликає жодного сумніву в тому, що досягненням сучасного міжнародного права є закріплення прав людини на міжнародному рівні. Доцільно в теоретичному і практичному плані стосовно індивідів вживати поняття “учасник міжнародно-правових відносин”. Суб’єкт міжнародного права – це поняття більш широке, яке означає потенційну можливість “основних гравців” міжнародного права (передусім, держав і міждержавних міжнародних організацій) брати участь у міжнародно-правових відносинах і творити норми міжнародного права. Індивід лише може брати участь у певних міжнародно-правових відносинах, а не в процесі створення норм міжнародного права. Однак це не означає, що тема щодо обговорення питання про правосуб’єктність фізичної особи не викликає інтересу серед вчених-міжнародників і практиків, оскільки людина все тісніше контактує з міжнародними правом (наприклад, можливість фізичних осіб за певних обставин звернутися для захисту своїх прав до Європейського Суду з прав людини).