Види земельної ренти

1. Диференційна рента утворюється незалежно від форм власності на землю і має дві форми: диференційна рента I та диференційна рента II.

Диференційна рента I утворюється за рахунок відмінностей у природній родючості ґрунтів і неоднакового місцезнаходження земельних ділянок. Це додатковий чистий дохід, що одержується в результаті більш продуктивної праці на землях, що кращі за природною родючістю та місцезнаходженням.

Диференційна рента II утворюється як за рахунок відмінностей у природній родючості ґрунтів, так і за рахунок додаткових капіталовкладень у земельну ділянку. Вона виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі через використання ефективних засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень в землю.

Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість природних ресурсів, відмінності у родючості землі, місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції.

2. Абсолютна рента утворюється як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток). Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю. Вона є даниною, яку отримує землевласник на основі права приватної власності (деякі економісти заперечують існування абсолютної ренти).

3. Монопольна рента утворюється на землях особливої якості чи в особливих кліматичних умовах. Умовами її формування є монопольні ціни. Джерело – частина прибутку, створена в інших галузях, що її отримує землевласник через перерозподіл.

Орендна плата – це платіж, що орендатор вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. В суму орендної плати входить насамперед сама земельна рента. На неї також впливають термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умови платежу.

В сучасній західній літературі використовують термін «економічна рента», який є більш широким поняттям ніж земельна рента.

Економічна рента – це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмежена, тобто пропозиція якого нееластична.

Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу і тою мінімальною ціною, яку необхідно сплатити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

Ринок земельних ресурсів.

Земля не тільки здається в оренду, вона купується та продається, отже має певну ціну, яка ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власнику - ренті.

Ціна землі – капіталізована земельна рента, яка при перетворенні в капітал може приносити доход у вигляді процентної ставки. Ціна землі (V) прямо пропорційна величині ренти (R ) і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка (S).

V= R/S 100 %

Тобто, власник погоджується продати земельну ділянку за таку суму, яка будучи покладеною до банку, принесе йому такий річний доход (у %), що не буде нижчим від того, який він одержував би у формі ренти.

Мета купівлі землі :

• виробництво сільськогосподарських продуктів;

• видобуток корисних копалин;

• забудова;

• спорудження автомотомагістралей, аеропортів тощо;

• інші цілі.

Пропозиція землі на ринку залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох:

1. якість або родючість землі;

2. місцезнаходження ділянки.

Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною. Тобто пропозиція землі не може бути збільшена навіть за умови підвищення ціни на землю.

Попит на землю еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

Формування в Україні повноцінного ринку земельних ресурсів зумовлює потребу якнайшвидшої реальної грошової оцінки кожної земельної ділянки.

Агропромислова інтеграція та її процес.

Процес агропромислової інтеграції – це встановлення сталих зв’язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції), а також обслуговування сільського господарства.

Інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв’язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в створенні різних агропромислових формувань – агропромислових підприємств, об’єднань і комбінатів, агрофірм тощо.

Агропромисловий комплекс – це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, що зайняті виробництвом, зберіганням, переробкою та доведенням до споживача сільськогосподарської продукції, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

В Україні склалася структура АПК, що характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях ресурсної та аграрно-сировинної сфери, в той час як у переробній зайнято непропорційно мало ресурсів, окрім цього, недостатньо розвинуті виробнича та соціальна інфраструктури - все це зумовлює низьку ефективність АПК.

У АПК України зосереджено 30% основного капіталу, працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві, виробляється третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообігу.

За оцінками експертів Україна належить до країн з найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є:

• концентрація найродючіших у світі чорноземів (понад 65% ґрунтового покриву країни);

• висока кваліфікація робітників;

• працелюбність селян.

Досвід розвинутих країн свідчить, що ефективність агробізнесу значною мірою зумовлена державним регулюванням.

Головні завдання держави у цьому напрямку:

1. підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;

2. попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;

3. обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.

Головні важелі державного регулювання АПК:

• законодавча діяльність і механізм санкцій;

• пряма державна підтримка (субсидії, дотації тощо);

• кредитна система;

• оподаткування і митне регулювання;

• цінове регулювання.

В України державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень.