Запитання для самоконтролю знань

1. Поясність характер походження потреб. Які фактори впливають на їхній зміст?

2. Що таке інтерес, як він виникає, на чому ґрунтується?

3. Охарактеризуйте систему економічних інтересів.

4. Яка відмінність між економічною потребою та інтересом?

5. Сформулюйте сутність закону зростання потреб.

6. Чому взаємодія інтересів та потреб є рушійною силою соціально-економічного розвитку?

7. Поясніть характер походження потреб. Які фактори впливають на їхній зміст?

8. Що таке первинні потреби, яке значення вони мають у житті людини?

9. Які ще види потреб вам відомі?

10. Для чого потрібні знання про тенденції і перспективи розвитку потреб та їхні структурні зміни?

11. Охарактеризуйте суб'єктів і об'єкти економічних інтересів.

12. На чому ґрунтуються суперечності економічних інтересів?

13. Як узгоджуються економічні інтереси в суспільстві?

Тема 3. Економічна система суспільства. Відносини власності

Економічна система: поняття, сутність. Продуктивні сили їх загальна характеристика. Сутність економічних відносин. Характеристика техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин. Господарський механізм як структурний елемент економічної системи. Типи економічних систем. Традиційна економічна система, її особливості. Ринкова економічна система як саморегулюючий господарський механізм. Командна економічна система та її характеристика. Сутність змішаної економічної системи. Національні моделі економічних систем. Поняття перехідної економіки. Розбудова інноваційної моделі розвитку національної економіки.

Власність як економічна категорія. Право власності. Основні типи власності. Характеристика приватної власності. Суспільна власність та її різновиди. Тенденції розвитку відносин власності в Україні.

Програмні запитання

1. Формаційний та цивілізаційний підходи до періодизації суспільного розвитку.

2. Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи. Типи економічних систем. Розбудова інноваційної моделі розвитку національної економіки.

3. Власність, її суть, форми і місце в економічній системі.

4. Місце і роль людини в економічній системі.

Тематичні тези

Формаційний та цивілізаційний підходи до періодизації суспільного розвитку.

Розпочинаючи вивчення, потрібно виявити, які підходи до періодизації історичного розвитку суспільства існують в науці. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи. Суть формаційного підходу полягає в тому, що розвиток сус­пільства відбувається як послідовна зміна однієї формації іншою: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний.

Сучасна економічна наука піддає справедливій критиці форма­ційний підхід за його звуженість та надмірно класовий підхід до аналізу розвитку суспільства і віддає перевагу цивілізаційному підходу. Саме тому студентам необхідно визначити сутність категорії "цивілізація", її структурні елементи, переваги та стадії розвитку.

Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства. П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему як таку, що має відповідати на три запитання: Що виробляти? Як(скільки)? Для кого? Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії.

Економічна система складається з:

1. продуктивних сил;

2. економічних відносин;

3. механізму господарювання.

Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.

Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин.

1. Техніко-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.

2. Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

3. Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Людству відомі різні економічні системи. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

• за формою власності на засоби виробництва;

• за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем.

Традиційна економічна система - панувала в минулому і тепер деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення.

Командна економічна система (командно-адміністративна, соціалістична) була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового реформування їх економіки. Вона базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення.

Ринкова економічна система характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі економічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи, їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економіч­ними законами ринку, а на макроекономічному — законами дер­жави. Економічними функціями держави при цьому є:

1. підтримка конкуренції і вільного підприємництва шля­хом створення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2. розподіл доходів на основі принципів ринкової економі­ки – за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одно­часному державному регулюванні нерівності розподілу еконо­мічними методами (через трансфертні виплати, систему опо­даткування, регулювання цін, контроль за доходами і т. ін.);

3. забезпечення повної зайнятості;

4. боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5. реалізація програм економічного зростання;

6. виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Проте змішані економічні системи окремих країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

Перехідна еконо­міка — це проміжний стан економіки, період перетворення, трансформації, наприклад, традиційної економічної систе­ми в ринкову (функціональний підхід до класифікації еко­номічних систем); індустріального суспільства в постіндустріальне (критерій класифікації — ступінь індустріально-еко­номічного розвитку); феодального способу виробництва в капіталістичний (формаційний підхід).

Зміст перехідної економіки виявляється в її основних рисах. Перша — несталість стану. Важливо знати, що вона може бути притаманною і зрілому станові економіки, але це неста­лість функціонування, коли зміни є засобом досягнення мети системи, забезпечення її врівноваженого стану. Несталість перехідної економіки — це несталість розвитку, коли зміни спрямовані на підвищення несталості системи, що існує, на її поступове перетворення на нову систему.

Друга — суперечливість. Елементами перехідної економі­ки можуть бути економічні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить пере­хідним формам, які є виявом трансформації систем. Саме перехідні форми, що в подальшому перетворюються на еле­менти нової системи, характеризують спрямованість пере­хідних процесів.

Третя — альтернативний характер розвитку. Несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів. Як приклад, досить вказати на численність моделей перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Внаслі­док альтернативності перехідної економіки правомірним є питання про ймовірність повернення до старого стану. Важ­ливо пам'ятати, що несталість та альтернативність — це риси певної стадії еволюційного економічного циклу, стадії транс­формації старої системи в нову, тому просте повернення до колишнього стану суперечило б змісту суспільної еволюції.

Четверта — історичність, яка виявляється у певній спе­цифіці перехідних процесів у різних країнах, що пов'язано з соціально-політичними, економічними, національними, культурними та іншими особливостями регіону, країни, особ­ливостями певного історичного періоду перетворень.

Основні риси перехідної економіки зумовлюють спе­цифічні закономірності її розвитку: з одного боку, інерційність — збереження у перехідній економіці старих економіч­них форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного про­цесу; з другого — інтенсивність розвитку нових форм як ви­явлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.

Розбудова інноваційної моделі розвитку національної економіки

Стрижень стратегії і тактики економічного зростання — орі­єнтація структурних трансформацій на розбудову ефективної та конкурентоспроможної економіки постіндустріального типу.

Структурна перебудова економіки України — процес фор­мування оптимальної структури економіки, адекватної со­ціально орієнтованій ринковій системі постіндустріально­го типу та стратегічним національним інтересам країни.

За перше десятиріччя незалежності України відбулися такі позитивні структурні зрушення:

• розширення сфери дії ринкових відносин;

• зменшення рівня монополізації економіки;

• становлення конкурентного середовища;

• зміцнення недержавного сектору.

Водночас усунення держави від ролі провідного суб'єкта структурних зрушень та захисту національних інтересів, зрос­тання впливу олігархічних структур, зрощених із державним апаратом, посилення ролі екзогенних чинників економічного зростання викликали суттєві структурні деформації транс­формаційної економіки України.

Основними завданнями структурної перебудови економі­ки на сучасній технологічній та ресурсній базі є:

• концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку з урахуванням національної специфіки;

• зміцнення технологічних порівняльних переваг вітчизняних товаровиробників відносно зарубіжних конкурентів;

• розвиток наукомістких виробництв;

• зменшення залежності національної економіки від імпорту товарів і ресурсів;

• збільшення частки ресурсозаощаджуючих виробництв;

• подальший розвиток галузей "високих технологій";

• підвищення рівня внутрішньої збалансованості економіки;

• створення розвиненого споживчого сектору економіки та сфери послуг.

Провідною складовою структурної політики є інвестиційна політика, спрямована на забезпечення умов для накопичення критичної маси інвестиційних ресурсів, регулювання структур­но-кількісних параметрів економічного зростання, формування нового екологічно безпечного соціально-орієнтованого інноваційно­го типу розширеного відтворення.

Перехід до постіндустріального інформаційного суспільства можливий лише за умов активного впровадження довгостроко­вої комплексної стратегії економічного розвитку, пріоритети та механізми реалізації якої знаходять своє втілення в інновацій­ній політиці, спрямованій на технологічне лідерство. Водночас вітчизняні та зарубіжні дослідники звертають увагу на існування суттєвих системних перешкод для формуван­ня інноваційної моделі розвитку України, в тому числі:

• недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок;

• недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;

• невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, головним вимогам інноваційного розвитку;

• відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери;

• повільне формування сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції;

• неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток суспільства.

Безальтернативність інноваційної парадигми струк­турної перебудови вітчизняної економіки зумовлена необ­хідністю підвищення конкурентоспроможності України в глобальному середовищі на основі подолання ресурсних об­межень та сировинної спрямованості економіки.

Власність як економічна категорія виражає систему виробничих відносин між суб'єктами власності (людьми, класами, соціальними групами і т. ін.) щодо привласнення різноманітних речей (об'єктів власності): засобів виробництва, предметів споживання, послуг, і т. ін. у всіх сферах суспільного відтворення. Економічний зміст власності реалізується через право власності.

Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження працею, природними ресурсами та майном. Кількість набору прав власності залежить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформлені в законодавстві цієї країни.

Конституція України визначає такі форми власності як приватна, державна та комунальна. Згідно зі ст. 40 Основного Закону кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної власності.

Головними напрямками розвитку власності в Україні є роздержавлення і приватизація.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств на такі, що засновані на інших формах власності, перехід від переважно державно-директивного управління виробництвом до його регулювання переважно на основі ринкових механізмів.

Шляхи роздержавлення:

• викуп майна державного підприємства, зданого в оренду;

• перетворення державного підприємства в акціонерне чи інше господарське товариство;

• викуп майна державного підприємства членами трудового колективу;

• продаж державних підприємств за курсом або через аукціон.

Існує два основних типи власності:

1. Приватна власність - такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Буває:

• Індивідуально-трудова (фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Буває одноосібна та сімейна (фермерське сімейне господарство).

• З найманою працею: індивідуальна, партнерська (об'єднання капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб), корпоративна (акціонерна).

2. Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Буває:

• Державна (система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади). Поділяється на загальнодержавну (спільна власність усіх громадян країни) і муніципальну (комунальну) - це власність, що перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

• Колективна: кооперативна власність (це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності), власність трудового колективу (спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), власність громадських та релігійних об'єднань (створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань).