2. Класифікація невербальних засобів спілкування

Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико- кінетичну систему, що складається з жестів, міміки, пантоміміки, рухів тіла (кінетики). Далі видокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи.

Паралінгвістична система – це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система – це темп паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, що доповнюють семантично значущу інформацію. Зауважимо, що різні спеціалісти в термін «паралінгвістична та екстралінгвістична комунікація» вкладають різний зміст.

Серед невербальних засобів особливою є система організації простору і часу спілкування – проксеміка. Йдеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу.

Нарешті специфічна знакова система в невербальній комунікації – контакт очей, який є основним засобом візуального спілкування.

Невербальна комунікація нерідко служить як для підсилення, так і для ослаблення семантичного значення слів. (Можна сказати: «Я прошу тебе йти у своїх справах» так, що голос і благальний вираз очей говоритимуть протилежне). Ці дані перебувають у руслі так званого лінгвоцентризму, що передбачає вивчення будь-яких видів комунікації на зразок людського мовлення. Вважається, що його основи заклав відомий лінгвіст Е.Бенвеніст. Вій пише: «... Усі інші системи комунікації – графічні, жестові, візуальні, і т. ін. – є похідними від мови і передбачають її існування».

Невербальна комунікація виокремилась у самостійний науковий напрям недавно – у 50-ті роки XX ст. Водночас слід зазначити, що позитивний практичний досвід, наукові спостереження й узагальнення з цієї проблеми описано в багатьох працях минулого (у риториці, хірології, антропології). Усім знайома фізіогноміка як учення про розпізнавання характеру людини за її зовнішністю.

2.3.3. Кінетика

Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербаліки є жест. Саме класифікації й характеристиці жестів присвячено чи не найбільше праць з проблеми цього виду комунікації. Встановлено, що жестикуляція збільшується при емоційному піднесенні. Вона підсилюється тоді, коли суб’єкти мають поганий зворотний зв’язок і певні труднощі при передаванні інформації один одному. Виокремлюються жести, якими користуються разом із мовою, й такі, що називаються самостимулюючими. Їхнє чергування робить спілкування цікавішим і емоційнішим. Щоб визначити, чи відвертий і чесний співрозмовник, варто подивитися на його долоні. Коли людині нічого приховувати, долоні найчастіше відкриті (повністю чи частково). Для досягнення успіху при спілкуванні важливо, щоб долоні були відкритими. Це стимулюватиме інших довіряти вам і бути щирим. Треба звертати увагу, зокрема чоловікам, на позицію долоні під час вітання. Якщо той, хто простягає руку, тримає її відкритою догори, він демонструє свою доброзичливість і довіру. Якщо долоня повернута донизу, у людини, якій її простягнуто, виникає відчуття залежності, можливо, навіть і ворожого ставлення. Через невербальні засоби вона отримала повідомлення, що нею хочуть керувати, хочуть, щоб вона підкорилася. Таке розшифрування сигналів здебільшого відповідає дійсності. Проте є винятки: хвороба, соціокультурні та індивідуальні відмінності. Тому завжди задопомогою якихось інших засобів потрібно перевіряти, чи адекватним є розшифрування отриманих сигналів. Відомо також, що не лише долоні, а й взагалі руки в певній позиції підтверджують наше ставлення до співрозмовника. Так, якщо руки схрещено на грудях – це знак захисту, бар’єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них. Дослідження показали, що той, хто слухає лекцію або промову зі схрещеними на грудях і міцно стисненими руками, засвоює на 35% менше інформації, ніж той, хто сидить розслаблено, вільно склавши руки, не закинувши ногу за ногу. Якщо ми хочемо позитивно вплинути на співрозмовника, треба подавати такі сигнали, які свідчили б про нашу відкритість. Для прикладу розглянемо жести, що свідчать про чесність, відкритість, доброзичливість. Вони дають змогу зафіксувати гуманістичну комунікативну установку суб’єкта, який спілкується.

Довірливому, емпатійному співпереживаючому спілкуванню сприяють експресія людського обличчя, міміка та пантоміміка. Під останньою розуміють виразні рухи всього тіла. Поза людини є сигналом упевненості або невпевненості в собі, свідченням настороженості чи спокою. Якщо людина всім тілом повернута до інших, нахилена до співрозмовника, голову тримає прямо, погляд відкритий, посадка активна (не на краєчку стільця), то вона уважно, зацікавлено сприймає того, з ким спілкується.

Експресивно-мімічні засоби спілкування також несуть багато інформації. Передусім, вони свідчать про емоційній стан людини і дають змогу поєднати передачу індивідуального переживання з прийнятою в даному суспільстві системою еталонів. Тому такі сигнали зрозумілі для більшості людей. І нарешті, експресивно-мімічні засоби є певним індикатором ставлення однієї людини до іншої.

Велику увагу серед усіх експресивних засобів приділяють усмішці.

Усмішки бувають жваві і мляві, сором’язливі й грайливі, хитрі й доброзичливі. Проте усмішка не завжди сигналізує про доброзичливе ставлення людини. Спектр усмішок, наприклад, у конкретної дитини залежить від її оточення. Позитивні експресії дітей, які виросли в дружних, повних сім’ях, за інтенсивністю й багатством відтінків значно перевищують відповідні характеристики тих дітей, які виховувалися без батьків, у притулках і дитячих будинках.