3.Психологічні механізми формування девіантності.

Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань девіантної поведінки, з врахуванням того, що ми розглядаємо психологічний аспект проблеми, дозволяє запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин. Її показниками можна вважати частоту та інтенсивність девіантних проявів конкретної особистості стосовно існуючих соціокультурних норм.

Спробуємо проілюструвати зазначені положення, не вдаючись поки-що до аналізу соціальних відхилень та девіантної поведінки особи, зокрема. Так, вдарити людину – такий вчинок є соціально небажаним і традиційно вважається неморальним, непорядним. Між тим, вдарити по обличчю негідника є проявом, що у людських відносинах соціально схвалюється; у боксі удар по обличчю з позицій моралі не оцінюється взагалі. Інший приклад: не мати постійної оселі, місця проживання для слов’янських народів є свідченням, принаймні, непристосованості, відсутності ділових якостей людини; для кочівників це – традиційний спосіб життя. Інколи соціальна оцінка нейтральної щодо соціуму поведінки набуває навіть значимості кримінального караного діяння, як це було з тими, хто не працював за Радянської влади (ст. 214 КК СРСР – дармоїдство). Отже, одна й та ж дія набуває різних оцінок залежно від соціально-історичного контексту, в якому вона відбувається.

Узагальнення поглядів різних авторів дозволяє стверджувати, що існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості. Серед останніх називаються емоційно-вольові порушення (імпульсивність, дратівливість, конфліктність тощо), дефектність ціннісно-нормативної сфери (цілі і смисл життя), що, у свою чергу, ускладнює спілкування з оточуючими та призводить до виникнення емоціогенних зон із негативною забарвленістю. Іншими словами, девіація як форма поведінки, знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, що детермінує, направляє й забезпечує реалізацію девіантної поведінки.

Безсумнівно, що девіантна поведінка є лише зовнішнім проявом певних дезадаптивних чи деструктивних тенденцій у розвитку особистості. В іншому випадку ми маємо справу з одиничними проявами ненормативної поведінки, що не є системою і не може свідчити про інтеріоризацію особою відповідних переконань (уявлень, установок тощо). Така теза не потребує особливої аргументації, якщо брати до уваги основні принципи психологічної науки: детермінізму (причинної зумовленості), єдності свідомості і діяльності, розвитку. У найбільш загальному вигляді це виглядає наступним чином: наявність несприятливих чинників у соціальному середовищі (суспільстві) та мікросередовищі (найближчому оточенні) потребує адаптації до них – причинна зумовленість; соціальна активність призводить до перебудови свідомості та, відповідно, особистості – єдність свідомості й діяльності; новоутворення особистості не залишаються статичними, перебуваючи у безперервному розвитку.

Спробуємо проілюструвати зазначене положення на прикладі такої найбільш розповсюдженої у нашому соціокультурному середовищі девіації, як алкоголізація. Це тим важливо, що проведене нами опитування працівників міліції (597 осіб рядового, молодшого, середнього та старшого начальницького складу) свідчить, що саме вживання алкоголю для них є найбільш типовим. Це підтверджується також наявними узагальненнями щодо соціально-психологічного аналізу стану дисципліни (45,9% респондентів вказали на вживання спиртних напоїв у робочий час).

Найбільш відомою теорією впливу алкоголю на психічний та фізіологічний стан особи є модель фармакологічного розгальмовування, представлена двома основними своїми різновидами: фізіологічна і психодинамічна. У першому – основний акцент робиться на прямій фармакологічній дії на нервові процеси, насамперед, процеси гальмування. Алкоголь спочатку впливає на ділянки мозку, відповідальні за контроль над поведінкою. Як результат впливу на коркові процеси відбувається псевдостимуляція більш низьких, примітивних ділянок мозку. З позицій другого підходу – психодинамічного – алкоголь дає простір подавленій агресії шляхом ослаблення системи цензури. Як зазначають Р. Джеллес і М. Штраус, алкоголь і наркотики порушують гальмування в Super-ego і тим самим вивільняють вроджений чи придбаний потенціал до насильства.

Можна помітити, що в основі описаних механізмів лежать два основних припущення:

1) алкоголь безпосередньо впливає, має пряму дію на стримуючі нервові центри;

2) люди наділені деякою вродженою тенденцією заподіювати шкоду самим собі та собі подібним, і цей мотив буде обов’язково проявлятися в тому випадку, якщо порушені стримуючі нервові механізми; таким чином, алкоголь неминуче підсилює агресивність, стримувану в звичайних умовах.

Модель фармакологічного розгальмовування тісно пов’язана з популярними у свій час біологізаторскими теоріями, в основі яких лежить положення про те, що алкоголь звільняє примітивні, подавлені агресивні імпульси за допомогою ослаблення або кортикального контролю, або системи цензури. Головним аргументом недосконалості цієї схеми є її несумісність з очевидними фактами як у самій дійсності, так і в експериментально окреслених ситуаціях, коли в емоційно напружених умовах суб’єкти поводяться відносно пасивно.

Модель, запропонована Р. Боятжизом, як і попередня, заснована переважно на фармакологічному впливі. Однак, якщо в першому випадку акцентується розгальмовуючий вплив алкоголю, тут на перший план висувається його фізіологічно збуджуючий ефект. Алкоголь викликає стан підвищеної фізіологічної напруги, схожої на зовнішні вияви агресивної поведінки (зростання кров’яного тиску, збільшення вмісту цукру в крові, прилив крові до мускулатури тощо).

На відміну від попередніх авторів, В. Адессо, Б. Марлатт, Д. Розенау вважають, що головним чинником зростання ворожості внаслідок прийому алкоголю є сигнальна значимість самого акта цього вживання. Фармакологічна дія алкоголю, звичайно, має значення, але основне – це соціально-культурні чинники. Автори вважають, що сучасне суспільство привчає своїх громадян ставитися більш терпимо до деяких неприйнятних вчинків, коли вони відбуваються під впливом алкоголю. Прийом алкоголю немов би служить сигналом для нестандартної, часто агресивної поведінки, навіть у тому випадку, якщо вживаний напій – нешкідливі речовини, плацебо. Іншими словами, саме віра в той факт, що вживання алкоголю спричиняє певні асоціальні дії, дозволяє неадекватну, надмірну агресію. Вона не буде змінюватись в залежності від фармакологічної сили введеного напою, оскільки головне – віра в те, що алкоголь починає діяти та активізує заборонені суспільством моделі поведінки.

С. Тейлор та К. Леонард вважають, що агресія не є ні прямим наслідком фармакологічних властивостей алкоголю, ані опосередкованим результатом сигналів, пов’язаних з його вживанням. Результати проведених ними численних експериментів свідчать, що це спільна функція як фармакологічного стану, викликаного алкоголем, так і ситуативних чинників. Сам по собі фармакологічний стан сп’яніння не сприяє агресії при відсутності відповідних ситуативних сигналів. Агресія виникає при взаємодії зміненого стану психіки, викликаного алкоголем, з провокуючими сигналами оточуючого середовища.

Аналогічні результати одержані Дж. Карпентером та Н. Арменті, які дійшли висновку, що алкоголь спричиняє агресивну поведінку в тому випадку, коли він відповідає деякому набору стимулюючих чинників за умови наявності відповідної психологічної установки: «фармакологічна дія породжує стан пластичності, у якому організм відповідає більш інтенсивно, ніж звичайно, на вплив соціального оточення».

На думку С. Тейлора і К. Леонарда, агресія буде мати місце лише тоді, коли вплив провокуючих сигналів, одержаних індивідом, виявиться сильнішим, ніж опір стримуючих сигналів. При впливі алкоголю зменшується здатність особи здійснювати адекватну переробку сигналів середовища й одночасно з цим вчасно переключати увагу з одного джерела інформації на інше. Таке скорочення поля уваги спричиняє до того, що дії інших людей починають оцінюватися випадково, навмання, відповідно – збільшується й небезпека агресивної поведінки.

Основною причиною вживання алкоголю більшість працівників міліції називають його здатність подолати втому, зняти психологічне напруження. Між тим, загальновідомо, що потреба в алкоголі не входить до числа природних (тобто не має первісної спонукальної сили), хоча він сам є атрибутом багатьох життєвих подій (день народження, весілля, похорони та ін.). Вживання алкоголю тут спочатку є лише допоміжною дією, що підпорядковується загальному настрою (загальноприйняте уявлення про свято, наслідування). У такому стані підвищується настрій, з’являється почуття «звільнення від проблем», ейфорія. Звичайно, з часом певні особи свідомо чи підсвідомо починають прагнути до повторення такого привабливого стану, а потім – вбачати його джерело безпосередньо у вживанні алкоголю. І якщо раніше зміна настрою була лише засобом, щоб повніше відчути радість свята, то тепер сам стан сп’яніння стає більш бажаним, аніж подія. Переживання, яке дає алкоголь, із допоміжного засобу стає самоціллю, самостійною потребою.

Слід зазначити, що підвищення настрою не є прямим (механічним) наслідком впливу алкоголю на психіку. У виникненні ейфорії суттєве значення має самонавіювання, яке особою не усвідомлюється. Звичайно алкоголь вживається у зв’язку з якимись приємними подіями, яких чекають, до них готуються. Все це створює особливу атмосферу свята, здатну саму по собі зробити людину веселою. Вплив алкоголю просто змінює стан психіки, який особа починає певним чином трактувати, приписуючи йому те, що звичайно очікують від алкоголю. Таку точку зору можна аргументувати, якщо згадати про традицію вживати алкоголь у зв’язку з сумними подіями (похорони, поминки): п’ють не для створення веселого настрою і відчувають при цьому пригнічення, а не збудження. Але події трагічні трапляються відносно рідко, а приємні – частіше, досить регулярно, тому алкоголь і вважається джерелом гарного настрою.

З часом діапазон суб’єктивних причин вживання алкоголю стає ширшим («для сміливості», «через образу», «через втому», при зустрічі, при прощанні тощо). Саме невизначеність дії алкоголю на психіку робить його «універсальним» засобом «вирішення всіх проблем», хоча насправді цього не відбувається. Це добре помітно, якщо спостерігати за спілкуванням п’яних людей: вони не слухають один одного і не відповідають, хоча й називається це «бесідою».

Таким чином, спочатку потреба в алкоголі ніяк не виділяється серед інших другорядних потреб і не відіграє суттєвої ролі у житті людини. Вона проявляється в певних ситуаціях і підпорядкована іншим, більш значимим потребам (наприклад, особа не стане пити перед відповідальною подією у житті, перед далекою дорогою тощо). Окрім того, для задоволення потреби в алкоголі обов’язково потрібна низка супутніх умов: наявність певного кола людей та достатнього приводу, відповідна обстановка, якість напою та ін.

Наступним кроком у динаміці вживання алкоголю стає перебудова мотиваційної сфери внаслідок докорінних змін психологічних особливостей потреби в алкоголі. Передусім, змінюється сам зміст потреби. Це вже не просто потреба у приємному проведенні часу, але потреба будь-що досягнути стану сп’яніння, який дає все менший ефект підйому настрою, навпаки, злостивості, агресивності. Змінюються також динамічні характеристики сили такої потреби: вона стає все більш безпосередньою, такою, що не можна відставити. Отже, вживання алкоголю стає самостійним видом діяльності, а сам алкоголь – мотивом поведінки; все більше дій відбувається лише для задоволення такої потреби.

Це не означає, що інші мотиви зникають: вони поступово втрачають свою спонукальну силу. Руйнується притаманна людині ієрархія мотивів, на її місці формується ієрархія. Користуючись термінологією О.М. Леонтьєва, можна сказати, що мотиви попереднього життя із «реально діючих» стають такими, що лише усвідомлюються («мотивы знаемые»). Звичайно, у житті все відбувається не так просто і схематично. Навпаки, боротьба мотивів може набувати навіть драматичного характеру, але спроби «реабілітуватися» стають все рідшими та менш тривалими у часі.

Означений процес по-різному реалізується у різних людей, однак у ньому можна виділити певні закономірності. Перша з них полягає у тому, що наявність сильних, сформованих інтересів та цілей (безвідносно – професійних чи особистісних) може стати абсолютною противагою вживанню алкоголю. Наявність «опорних точок» особистості стає тут надійним бар’єром. І навпаки, коли основних, домінуючих цілей немає, а наявні рівнозначні чи слабко виражені, особистість нездатна чинити опір.

Другу закономірність можна визначити як порушення опосередкованості поведінки. Зростання потреби в алкоголі призводить до того, що її вже не можна задовольнити у рамках загальноприйнятих ситуацій, актуальним стає придумування приводів, підстроювання до подій у житті інших людей задля самовиправдання. Причому, пояснення спочатку досить різноманітні, а потім стають все більше і більше стереотипними, неадекватними. Аналогічна ситуація і з засобами задоволення потреби: відбувається редукція (спрощення) ритуалу вживання алкоголю. У наркологічній літературі з цього приводу вживається поняття «симптом випередження», тобто особу вже не влаштовує загальний темп, вона починає ініціювати все нові тости та прагне випити більше за інших.

Третя закономірність є похідною від другої і має соціально-психологічний характер. Людину вже не задовольняє звичне раніше коло друзів, вона знаходить собі «компанію», де почувається більш комфортно. У таких групах відбувається активне та інтенсивне засвоєння відповідного досвіду (як нейтралізувати стан похмілля, «боротися» з антиалкогольним лікуванням тощо). У певному смислі групу п’яниць можна порівняти зі злочинною групою, учасники якої також надають один одному психологічну підтримку та допомогу у набутті злочинного «професіоналізму». Це те безпосереднє мікросоціальне оточення, на яке орієнтується особа, її референтна група, чия система поглядів починає використовуватися як своєрідна система еталонів.

Таким чином, дії, що входять у структуру діяльності по задоволенню потреби в алкоголі, все більше редуціюються, внаслідок чого поведінка втрачає складноопосердковану побудову, спрощується, примітивізується. Зникають перспективні мотиви, діяльність спонукається лише мотивами безпосередніми. Потреба в алкоголі не просто змінює ієрархію мотивів, вона створює і надзвичайно актуалізує нові мотиви, внаслідок чого виникає інша особистість, з якісно новими потребами і мотивами, та новою їх організацією. Тому апеляція до загальноприйнятих цінностей все більше втрачає реальні психологічні засади.

Зазначене можна розповсюдити на всі різновиди адиктивної поведінки (алкоголізація, вживання наркотиків чи інших токсичних речовин). У всіх своїх різноманітних проявах вона в основному є способом адаптації, нехай і неналежної, знаходження свого «Я», подолання тривожності, непевності, соціальної невизначеності і, навіть, самоствердження, а в цілому повинна вважатися реакцією на несприятливі умови життя. П’яніючи (за допомогою алкоголю, наркотичних чи токсичних речовин), особа знімає тривожність, відгороджується від травматичної, внутрішньо неприйнятної для себе дійсності. Вона намагається таким шляхом зменшити напруженість соціального контролю (стосовно працівників правоохоронних органів – вимог професійної діяльності), відключаючи за допомогою алкоголю свою свідомість, у якій ці вимоги зберігаються. Заперечення, що соціальне середовище об’єктивно не є ворожим, таким, що викликає тривогу та страх, тут нічого не варте: основне, що конкретною людиною воно відчувається так, а не інакше. Ситуація ускладнюється тим, що мотиви адиктивної поведінки звичайно мають несвідомий характер, вони не стають предметом інтелектуальної діяльності, особистісний зміст конкретних вчинків свідомістю не охоплюється.

Як відомо, найбільш типовими наслідками девіантного розвитку особистості працівників міліції є вчинення правопорушень та вживання алкоголю (інших психотропних речовин). Але властивості особистості самі по собі, навіть взяті системно, у комплексі, не можуть виступати безпосереднім механізмом девіантної поведінки, потрібне встановлення певної опосередковуючої ланки. У першому випадку такий механізм відомий і достатньо описаний у спеціальній літературі – це виникнення та усталення антисуспільної спрямованості особистості, що дозволяє нам на зазначеній проблемі не зупинятися. Наведемо лише найбільш загальну схему:

особистісна схильність – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – девіантний розвиток особистості – формування антисуспільної спрямованості – вчинення правопорушень (злочинів).

Можна припустити, що за умови алкоголізації (наркотизації) особистості ця схема залишиться, але одержить певні якісні відмінності, а саме:

особистісна схильність – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – трансформація ієрархії мотивів – девіантний розвиток особистості – формування професійної деформації – адиктивна поведінка.

Базуючись на вищесказаному, можна запропонувати певні моделі девіантної поведінки, що набувають самостійного значення на індивідуально-психологічному та соціально-психологічному рівнях.

Особистісна модель дає можливість типізації тих чи інших особливостей особи девіанта за допомогою її аналізу через життєдіяльність, спосіб організації життя, здатність вирішувати психологічні протиріччя.

За способом вирішення особистістю психологічних протиріч можна виділити наступні типологічні ознаки:

- готовність до соціальних і психологічних труднощів чи їх уникнення, відхід від них;

- продуктивність, принциповість у вирішенні протиріч, здатність загострити їх для досягнення наступного продуктивного результату;

- здатність тривалий час витримувати протиріччя, пов’язані з соціальною позицією;

- здатність і готовність особистості реагувати на те чи інше протиріччя, виявляючи адекватність (неадекватність) реакції;

- поверховість у вирішенні протиріч, ілюзорні рішення (неспівпадіння слова і діла, цінностей і вчинків, тощо).

Виділення цих ознак дозволяє зрозуміти, що найбільш важливим елементом формування девіантної поведінки є прагнення до задоволення потреби у самоствердженні через діяльність (вчинки), причому невірно було б вважати, що таке самоствердження обов’язково повинне мати соціально-позитивний зміст. Це може бути, як вже зазначено вище, прагнення змінити існуюче, перетворити своє життя, життя інших, соціальне оточення в цілому; пристосуватися до життя, вимог, правил і норм соціальної чи дійсності, виявити властивості соціальної мімікрії (наслідування); вистояти перед спокусами життя; нарешті, це може бути просто прагненням до ризику чи. навпаки — відчуження, віддалення тощо.

Отже, проблема особистісної моделі девіантної поведінки є суть самовираження особистості через об’єктивацію: особистість відображає соціальну дійсність, індивідуально її переосмислює і перетворює, певним чином ставиться до зовнішнього світу на основі цього перетворення. При цьому особистість може виражати себе подвійно: адекватно чи неадекватно самій собі.

Характеризуючи особистісну модель девіантної поведінки, слід мати на увазі, що первісно девіації виявляються, головним чином, у нетипових, екстремальних соціальних ситуаціях і є, як правило, емоційною реакцією особистості на психологічні колізії і протиріччя (соціальну несправедливість, кризу цінностей та ін.). З часом відбувається втрата особистісної ідентифікації з певними соціальними структурами, цінностями, нормами, людина починає діяти стереотипно, втрачається вибірковість і раціональність у її поведінці.

Таким чином, ми отримуємо наступну схему: протиріччя — психологічна напруженість – стрес, конфлікт – девіантна поведінка.

Девіантна поведінка на поведінковому рівні своїм джерелом має сукупність певних значимих для особистості і неодноразово повторюваних ситуацій, тобто комплексу обставин, подій, відносин реальної соціальної дійсності, але не будь-яких, а тих, що містять у собі соціальне чи психологічне протиріччя. Хоча соціальні властивості особистості є похідними від соціальної діяльності (мікросередовища), але його вплив на свідомість і поведінку конкретного індивіда здійснюється найчастіше не прямо і безпосередньо, а опосередковується більшою чи меншою мірою найближчим його оточенням, мікросередовищем.

Людина як соціальна істота має потребу в самовираженні та самореалізації, для чого визначає форми їх вираження: професійна кар’єра, творчість, тілесне та духовне самовдосконалення – з одного боку, правопорушення, алкоголізм, наркоманія – з іншого. Будь-яке негативне відхилення особою від норм фіксується іншими членами групи і впливає на ставлення до неї. Залежно від того, наскільки така група є референтною, визначається й сила її соціально-психологічного впливу.

Аналіз девіантної поведінки свідчить, що вона може «задаватися» чотирма основними чинниками: а) соціальним статусом людини; б) її роллю як суб’єкта діяльності; в) характером виконуваної діяльності; г) ціннісними критеріями. У зв’язку з цим можна визначати девіації як статусні, рольові, діяльнісні і ціннісні.

На підставі такої типології можна виділити наступні типи ситуацій девіантної поведінки.

Перший тип ситуацій – ситуації соціально-статусних взаємин. Тут взаємини складаються на основі соціального статусу суб’єктів, соціально-психологічні якості особистості виявляються у відповідності зі структурою найближчого соціального оточення (середовище). Реалізуючи ці взаємини, суб’єкти виступають як представники вікових груп, територіальних спільнот (земляк, сусід), соціальних прошарків, етнічних громад тощо.

Другий тип ситуацій – ситуації рольових взаємин. До цього типу можна віднести взаємини, що виникають при виконанні: а) внутрігрупових ролей (лідер – підпорядкований, старожил – новачок і т.ін.); б) ролей, що складаються в процесі формального і неформального спілкування (організатор, шеф, ерудит, критик). У неформальних відносинах ролі співвідносяться зі значимими цінностями групи і носять особистісний, інтимний характер.

Відносини суб’єктів, органічно вплетені в предметно-орієнтовану діяльність, можуть мати характер залежності, координації, субординації, підтримки, солідарності, кооперації, створення перешкод, відкритого протидії, ігнорування тощо, тобто протікати як у формі здорового суперництва, так і загострюватися до ворожої конкуренції і конфронтації та переростати в девіантну поведінку. Дані взаємини лежать в основі третього типу ситуацій.

Усі взаємини людей створюють інтегративну єдність, вони взаємодіють, взаємо зумовлюються, набувають певної цінності – четвертий тип ситуацій.

Таким чином, мікросередовище є не просто об’єктивною реальністю, воно суб’єктно переживається людиною, приймається як референтне або вороже – це своєрідний показник інтеріоризації соціальних норм. Тут формується тло соціального відхилення. Навколишня соціально-психологічна обстановка впливає на девіантів за допомогою суспільної думки, закону, соціальних норм і санкцій, цінностей, прав і обов’язків. У свою чергу, сприйняття та розповсюдженість девіантної поведінки у мікросередовищі визначається залежить від рівня його розвитку, надаючи їй відповідної оцінки та визначаючи межі її поширення, оскільки вона є своєрідним викликом існуючому соціальному порядку.

Тому не випадково на особистісному рівні девіантна поведінка найчастіше пояснюється за рахунок психологічних механізмів самовиправдання і захисту. Процес формування механізмів самозахисту, на думку В.М. Кудрявцева, можна умовно поділити на три етапи:

1 етап – «доморальної свідомості»: власні моральні позиції відсутні, соціальні норми дотримуються через острах покарання, а також для того, щоб одержати якусь користь. Позиція суб’єкта може бути оцінена як суто утилітарна й егоїстична. Порушення правових норм тут найчастіше виправдовується посиланням на зовнішні обставини та неправильною поведінкою інших (винні батьки, сім’я, вчителі, погана компанія). Аналогічна ситуація у алкоголіків і наркоманів (Б. Братусь, Б. Зейгарнік, Н. Максимова та ін.) – їх не цікавить, що про них думають інші, нормальне прагнення до визнання, престижу і любові стає все менше вираженим і поступається місцем системі «алкогольних алібі», тобто запереченню очевидних фактів зловживання спиртними напоями.

2 етап – «формальне визнання норм», коли визнається необхідність дотримання соціальних норм, бо вони є обов’язковими для всіх. Ненормативна поведінка в цих випадках виправдується незвичайністю і складністю ситуації («був сильно п’яний», «ні на що було жити») або «благородними» мотивами («попросили друзі», «не я один так вчинив би», «захищав справедливість»). Зрозуміло, що в цих випадках уявлення про справедливість, про права інших громадян, про дружбу і товариство є перекрученими, деформованими; використання моральних понять специфічне і не збігається зі значенням цих понять у їхньому звичайному вжитку.

3 етап – формування автономної системи моральних уявлень, заперечення усіх або більшості існуючих норм. Власні норми починають оцінюватися як найбільш значимі, отже, ненормативна поведінка не викликає більше докорів совісті. Прикладами тут може слугувати, з одного боку, тероризм або релігійний фанатизм, з іншого – дії алкоголіка, що забирає з застосуванням сили останні гроші у матері-пенсіонерки. Ми спеціально обрати таку «полюсність» прикладів, аби підкреслити, що особистість девіанта – це особливий, специфічний результат викривленого процесу соціалізації, коли все розмаїття проявів особистості поступово набуває все більш вираженого односпрямованого руху у напрямі задоволення однієї домінуючої потреби.

Важливу роль у формуванні девіантної спрямованості відіграє ступінь стійкості адаптації особистості. Психологічні дослідження показують, що для прийняття рішення здійснити серйозний, життєво значимий акт, потрібен, як правило, збіг: а) певної структури особистості; б) «кризової крапки» у життєвому шляху особи і в) стресової (конфліктної) ситуації. Причому сплав особливостей особистості і середовища в деяких складних випадках може бути таким, що межа між нормальною і порушеною психікою стає мінливою, невизначеною. Не випадково, наприклад, В.М. Бехтерєв вважав крайньою точкою зору ототожнення самогубства з душевною хворобою й, у той же час, заперечував іншу крайність – віднесення його винятково до вчинків здорової особистості.

Сутність та основні різновиди девіантної поведінки неповнолітніх.

При характеристиці певних відхилень, поряд із терміном «девіантна поведінка», як синоніми використовують поняття делінквентної, аномальної, ненормативної, дезадаптивної, асоціальної, неадекватної, деструктивної, злочинної поведінки, соціальної патології. Єдиною спільною ознакою даних понять є відхилення різного ступеня інтенсивності в ту чи іншу сторону і в силу різноманітних причин від загальноприйнятої нормативної поведінки.

Девіантна поведінка завжди пов’язана з певною невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності, поширених в тій чи іншій групі, нормам, правилам поведінки, ідеям, стереотипам, установкам, цінностям. Засади дослідження девіантної поведінки започатковані Е. Дюркгеймом, Р. Мертоном, Т. Парсонсом та ін. При визначенні причин девіантної поведінки неповнолітніх думки вчених розходяться, і в психології обговорюються наступні аспекти: порушення в становленні, формуванні і розвитку особистості (А. Є. Личко, А. В. Петровський); порушення в діяльнісній стадії онтогенезу (Д. Б. Ельконін, М. Ю. Кондратьєв); вплив соціального середовища, способу життя близьких та рідних людей на характерологічні та особистісні зміни особистості (А. Бандура, Г. М. Миньковський, А. В. Петровський та ін.); вплив соціокультурних особливостей (Л. Б. Філонов); членство в неформальних групах, де панують антисоціальні норми (А. В. Петровський, М. В. Розін); наявність кризи підліткового віку (Е. Еріксон, Д. І. Фельдштейн, Л. Б. Філонов); вплив засобів масової інформації (кіно- та відеопродукції з елементами насильства та сексуальної розпусти) на особистість неповнолітнього (М. В. Цилуйко); вплив комп’ютерних ігор (О. Ю. Єрмолаєв, Т. М. Марютіна, М. Лук’яненков).

Як вже зазначалося, трактування причин девіантної поведінки тісно пов’язане з розумінням самої природи цього соціально-психологічного явища. Людська поведінка складається з біологічних, соціальних та психологічних компонентів. В залежності від того, якому з них в рамках тієї чи іншої теорії надається головне значення, визначаються і головні причини цієї поведінки (біологічні, соціологічні та психологічні концепції детермінації девіантної поведінки).

На нашу думку, особливої уваги заслуговує проблема девіантної поведінки неповнолітніх, оскільки саме в цей період відбувається формування та становлення людини як особистості, і від вибору життєвого шляху залежить майбутнє не лише окремого неповнолітнього, а й суспільства в цілому.

За даними вікової психології, до групи «неповнолітні» відносять осіб віком 11-18 років (11-15 – підлітки, 16-18 – юнацький вік). Період неповноліття характеризується важливими змінами в усіх проявах і в усіх сферах життя. Особливо яскраво це спостерігається у поведінкових реакціях. В період неповноліття, статевого дозрівання, поведінка в значній мірі визначається характерними для цього періоду життя реакціями емансипації, групування з ровесниками, захоплення (хобі), імітації, а також формуванням сексуального ваблення.

Анатомо-фізіологічні зміни обумовлені статевим дозріванням, тобто змінюються будова і пропорції тіла, зовнішність, фізіологічні процеси, причому така перебудова відбувається нерівномірно (гетерохронно), наприклад, може мати місце як акселерація, так і ретардація) і, в результаті, суттєво впливає на мотивацію, самооцінку, потреби, образ «Я», взаємостосунки з оточенням.

Період так званого «дорослішання» характеризується змінами в емоційно-почуттєвій сфері (підвищена чутливість, емоційність, імпульсивні прояви, неадекватна реакція на зовнішні події); завищеним рівнем домагань, переоцінкою власних можливостей; прагненням об’єднатися у групи (потреба у спілкуванні, комфорті, самоствердженні); наявністю певного уподобання, причому хобі може мати як позитивну (заняття спортом, музикою, наукою), так і негативну (захоплення комп’ютерними іграми, віртуальними знайомствами, шкідливими звичками) спрямованість; формуванням «мінімуму особистості» (14-16 років) та «мінімуму соціально зрілої особистості» (16-18 років); зміною таких важливих процесів, як мислення, відчуття, сприйняття, у повній мірі проявляються риси темпераменту, здібності, задатки. Формується адекватна чи деформована правосвідомість в залежності від того, якою мірою неповнолітній засвоїв соціальні норми, від чого й буде залежати вибір подальшого життєвого шляху.

Слід виокремити основні причини, які спонукають неповнолітніх до девіантної, а згодом і до неправомірної, злочинної поведінки.

1. Диспропорційна майнова і, як наслідок, психологічна стратифікація населення. В основі девіантної поведінки лежить, насамперед, соціальна нерівність. Це знаходить вираження в низькому, часом злидарському рівні життя, розшаруванні суспільства на багатих і бідних, у труднощах, що постають перед молодими людьми при спробі самореалізації й одержання суспільного визнання, в обмеженні соціально прийнятних способів одержання високого заробітку. Морально-етичний фактор девіантої поведінки виражається в низькому моральному рівні суспільства, бездуховності, відчуженні особистості.

2. Криза в системі суспільного виховання, хиби в державному працевлаштуванні, соціальному становленні неповнолітніх. Навчальні заклади неспроможні ефективно виконувати свої функції, оскільки в суспільстві домінує культ індивідуалізму, швидкого збагачення. Як результат, кумирами серед значної частини неповнолітніх стали бізнесмени, топ-моделі, приватні охоронці, особи, що надають ескорт-послуги та за додаткову оплату – сексуальні послуги. Найбільш здібні педагоги переходять до елітних, напівприватних навчальних закладів (ліцеїв, коледжів тощо), решта стрімко втрачає чи взагалі не має авторитету серед учнів. За час існування незалежної України із неповнолітніх сформувалося ціле покоління, зайняте сумнівною посередницькою, комерційною діяльністю, тіньовим бізнесом.

3. Соціальна дезадаптація – пияцтво, наркоманія, токсикоманія, проституція. За офіційними даними, у стані сп’яніння скоюється 20-35% усіх злочинів неповнолітніх. Але така статистика не відображає реального стану, оскільки не враховує, по-перше, латентність, а по-друге, злочини, які вчинюються у тверезому стані з метою отримання засобів для придбання алкоголю, наркотиків, інших одурманюючих речовин. З цією метою здійснюється, зокрема, близько половини крадіжок, що складають 70% усіх зареєстрованих злочинів неповнолітніх.

Неповнолітні девіанти – алкоголіки, наркомани, повії – у більшості випадків є вихідцями з неблагополучних сімей. Підлітки, які живуть у деградуючих сім’ях, де батьки сваряться, вживають алкоголь, наркотики, ведуть асоціальний спосіб життя, звичайно заражаються цими недугами ще в дитинстві.

4. Важливою причиною виникнення девіантної поведінки у неповнолітніх є несприятлива ситуація в сім’ї, деформовані чи відсутні стосунки з рідними. Йдеться, насамперед, про неповні сім’ї, відсутність батьків, наявність судимості у рідних, особливо у матері. Щорічно в Україні виявляється близько 12 тис. неповнолітніх, які взагалі не підтримують ніяких стосунків із батьками.

Батьки не приділяють достатньої уваги дітям, через що останні відчувають себе відчуженими, зайвими. Трапляються ситуації, коли неповнолітніх використовують як засіб боротьби з протилежною стороною в сім’ї при розлученні. Неповнолітні накопичують образу на батьків, займають презирливо-засуджуючу позицію до одного чи обох із них. Психологічний захист чи компенсація відбуваються через контакт та об’єднання із собі подібними і тими однолітками, які можуть зрозуміти, допомогти порадою, як «віддячити» дорослим. Одним із таких способів «відплати» можуть стати поведінка та вчинки, які суперечать загальноприйнятим нормам.

5. На поведінці неповнолітніх позначаються труднощі перехідного віку. Перехід у доросле життя супроводжується бурхливою перебудовою психіки: перебудовуються такі важливі психічні процеси, як мислення, відчуття, сприйняття, змінюється світ емоцій.

Перебудова «Я-концепції» – процес дуже складний і може супроводжуватися особистісними розладами. Загальновідомо, що «Я-концепція» – система уявлень індивіда про себе, на основі якої він будує свої відносини з оточенням і самим собою.

При певній розмитості поняття «девіантна поведінка», ним визначаються цілком реальні і помітні соціальні явища, що виявляються в різних видах і формах: злочинність, наркоманія, пияцтво, алкоголізм, самогубство, проституція, втечі з дому, бродяжництво, вандалізм, ігроманія та ін. Навіть далеко не повний перелік та аналіз дозволяє краще зрозуміти ці складні елементи суспільного життя, конкретніше уявити собі природу девіантної поведінки в цілому, а можливо, й позбутися деяких звичних ілюзій і міфів.

Одна з класифікацій типів та форм девіантної поведінки неповнолітніх запропонована В. С. Менделевичем. Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушення тих чи інших норм суспільства він поділяє девіантну поведінку на: а) делінквентну; б) адиктивну; в) патохарактерологічний тип; г) психопатологічний тип; д) тип девіантної поведінки, заснований на гіперздібностях.

Автор виділяє наступні форми девіантної поведінки: агресія, аутоагресія, зловживання токсичними речовинами, порушення харчової поведінки, аномалії сексуальної поведінки, надцінні психологічні захоплення, надцінні патопсихологічні захоплення, характерологічні реакції, комунікативні девіації, аморальна поведінка, неетична поведінка.

Ю. А. Клейберг до основних форм девіантної поведінки неповнолытных відносить: творчість, втечі з дому та бродяжництво, страх та нав’язливість, наркотизм, алкоголізм, вандалізм, графіті (настінні написи), гомосексуалізм, самогубство.

Проведений нами аналіз засвідчує, що найбільш поширеними та яскраво вираженими формами девіантної поведінки неповнолітніх слід вважати наступні.

1. Втечі з дому і бродяжництво, пов’язані з проблемою соціального аутсайдерства. Соціальні аутсайдери – це люди, які не змогли самореалізуватися в житті, не змогли знайти гідне місце в суспільстві в силу об’єктивних і суб’єктивних причин та опинилися в найнижчих його прошарках. Бродяжництво є однією з крайніх форм аутсайдерства. За Р. Мертоном, це поведінка, яка є результатом подвійного конфлікту – невдачі в прагненні досягти мети законними засобами і неможливість вдатися до незаконних способів унаслідок внутрішньої заборони.

Причинами втечі з дому та бродяжництва неповнолітніх можуть бути як об’єктивні (житлова проблема, погіршення соціально-економічної і політичної ситуації в країні, стихійні лиха, погіршення екологічної ситуації у ряді регіонів країни), так і суб’єктивні (обумовлені психологічними особливостями особи) причини. Але в більшості випадків простежується поєднання об’єктивних і суб’єктивних причин, що формує внутрішню мотивацію бродяжництва, і в результаті стає звичним способом життя.

Дослідження С. А. Бадмаєва, А. Л. Гройсмана, В. Ф. Матвєєва показують, що втечі, які повторюються, переважно бувають в період 7-16 років у хлопчиків. Починаючи з 14-15 років, втечі та бродяжництво проявляються рідше, а потім поступово зникають. Це може бути своєрідною формою вираження протесту чи образи на вчителів, батьків (страх перед покаранням за проступок чи незадовільну оцінку), або ж через поганий настрій, що негативно впливає на критичну оцінку ситуації, яка склалася.

2. Адиктивні форми поведінки – наркотизм, алкоголізм, комп’ютерна ігроманія. Відомо, що вживання алкоголю та інших психотропних речовин призводить до зміни стану свідомості. Найбільш яскравим показником зміненого стану при вживанні алкоголю або наркотиків є ейфорія.

Наркотична ейфорія аналогічна алкогольній: той же стан радісного збудження, ілюзія повного щастя, піднесений настрій, веселощі, приємні тілесні відчуття. Однак існує і ряд компонентів, властивих тільки наркотикам: відчуття своєї значущості, всемогутності; інколи (залежно від виду та дози наркотиків) – яскраві галюцинації, нереальне сприйняття часу, кольору, форм, розміру предметів, відстані і звуків.

Поруч із наркоманією існує токсикоманія. Дане явище можуть викликати хімічні, біологічні, рослинні засоби. Серед неповнолітніх найбільш поширеною формою токсикоманії є вдихання випарів бензину, лакофарбних розчинників, клею чи інших хімічних речовин.

Комп’ютерна ігроманія як нехімічна форма адиктивної поведінки теж призводить до зміни психічного стану шляхом надмірної фіксації на задоволенні від певних видів комп’ютерних ігор.

3. Агресивна поведінка. Агресія – це фізична або вербальна поведінка, направлена на завдання шкоди будь-кому. Агресія може проявлятися в прямій формі, коли неповнолітній не схильний приховувати свою агресивну поведінку від інших, безпосередньо і відкрито вступає в конфлікти з будь-ким із оточуючих. В непрямій формі агресія виявляється в неприязні, єхидстві, сарказмі, іронії. Така поведінка в останні роки стала дуже поширеною серед неповнолітніх, які заради розваги збираються групами і спостерігають за бійками інших, або ж вибирають собі жертву і знущаються з неї.

Існують наступні види агресивних дій (Басс, Даркі): фізична агресія, непряма агресія, схильність до роздратованості, негативізм, образа, підозрілість, вербальна агресія. Різновидом агресивної поведінки є вандалізм – «безглузде знищення культурних і матеріальних цінностей». Говорячи про вандалізм, дослідники мають на увазі різноманітні види руйнівної поведінки: від засмічення парків і газонів до погромів магазинів під час масових безпорядків.

С. Коен в залежності від домінуючого мотиву руйнування виділяє наступні типи вандалізму (на доданок до тих типів, що називалися нами в лекції-2):

- тактичний вандалізм – руйнування використовується як засіб для досягнення іншої мети (наприклад, щоб не допустити зниження цін, знищуються цілі партії товару);

- ідеологічний вандалізм – руйнівник переслідує соціальну або політичну мету, а об’єкт руйнування має яскраво виражене символічне значення.

Потрібно зауважити, що вандалізм у більшості випадків є характерним саме для періоду неповноліття. Вираження така поведінка знаходить у дрібному вандалізмі – пошкодженні телефонних автоматів, зупинок транспорту, плакатів, ліхтарів, кіосків, дитячих майданчиків, парків відпочинку тощо.

Граффіті – як явище виникло на початку 70-х років ХХ ст. в Нью-Йорку на хвилі хіп-хоп культури. Родоначальники цього жанру використовували звичайні маркери й аерозолі, куплені, як правило, у магазинах. Чимало робочих інструментів виготовлялися також власноруч, у хід ішло практично все: від спеціальних засобів для фарбування взуття до штемпельних фарб. Згодом ця субкультура поширилась не лише в США, але й у більшості європейських країнах. Граффіті складають невід’ємну частину пейзажу сучасних міст і сіл. Їх можна зустріти на стінах будинків, парканах, в транспорті, ліфтах, на сходах, на столах і, навіть, на пам’ятниках культури. Вони виконані всілякими способами – крейдою, ручками, олівцями, маркерами, фарбою, іноді видряпані або вибиті. Графіті містять різноманітні повідомлення, лайки, вислови, малюнки. У зв’язку з постійними політичними змінами, останнім часом на парканах, кіосках, стінах домів, зупинках транспорту з’явилося безліч надписів політичного спрямування.

4. Аутоагресивна поведінка, на відміну від агресивної, направлена на завдання шкоди самому собі, а не оточуючим. Вона проявляється в самогубстві та самопошкодженнях. Неповнолітні, які мають схильність до аутоагресивної поведінки, дуже легко піддаються впливу інших. Цим користуються релігійні фанати, лідери терористичних груп, які схиляють їх на свою сторону та використовують у власних цілях.

5. Нав’язливі страхи. Виникнення різних страхів (фобій) досить характерно для віку неповноліття. Частіше за все, це невротичний страх темноти, самотності, розлуки з батьками та близькими людьми, підвищена увага до свого здоров’я. В одних випадках такі страхи короткочасні (10-20 хв.), досить рідко зустрічаються і, зазвичай, обумовлені якимись емоційно значущими ситуаціями. Вони легко проходять після заспокійливої бесіди. В інших випадках страхи можуть мати форму коротких приступів, які виникають досить часто і мають місце впродовж відносно тривалого періоду часу (1-2 місяці). Причиною таких приступів можуть бути довготривалі, травмуючі психіку дитини ситуації (тяжка хвороба рідних і близьких, невирішений конфлікт в школі чи в родині і т. ін.).

Дисморфобії – необґрунтована впевненість у наявності в себе фізичного недоліку, неприємного для оточуючих, незадоволення власною зовнішністю. Цей феномен зустрічається переважно у дівчат.

6. Порушення харчової поведінки. Харчова поведінка – це ціннісне відношення до їжі та її споживання, стереотип харчування в звичайних умовах та в ситуаціях стресу, орієнтація на образ свого тіла і діяльність із його формування. Нервова анорексія та нервова булімія – це основні порушення харчової поведінки. Останнім часом дівчата, намагаючись слідувати тенденціям моди, часто випробовують різноманітні дієти, які інколи залишать невиправний відбиток на здоров’ї молодого організму.

7. Сексуальні девіації – відхилення від сексуальної норми, а норма, в свою чергу, передбачає поведінку, яка відповідає віковим стандартам. Доступ до заборонених порносайтів у мережі Інтернет зводить нанівець батьківське та шкільне виховання неповнолітніх.

8. Надцінні психологічні захоплення – підвищений інтерес до будь-чого з формуванням пристрасного емоційного відношення (геймблінг, любовні адикції, інтернет-залежність, залежність від комп’ютерних ігор, залежність від мобільних телефонів, телевізійна адикція).

Таким чином, девіантна поведінка неповнолітніх – це поведінка, яка суперечить соціально-культурним нормам. Девіації завжди детермінуються різноманіттям причин, об’єктивних і суб’єктивних обставин, які в кожній конкретній ситуації глибоко індивідуальні і специфічні.

Заключна частина.

Таким чином, на індивідуальному рівні соціальні відхилення є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення. З часом один із них починає домінувати над іншими, набуває для особи надзвичайного значення і проявляється як стійкий спосіб поведінки безвідносно до ситуації та її оцінки значущим соціальним оточенням. Девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин. Це специфічний спосіб адаптації, знаходження свого «Я», подолання соціальної невизначеності, який завжди детермінується більше чи менше усвідомленим особистісним конфліктом, виникає через несприятливі життєві ситуації та особистісну нездатність конструктивно їх вирішувати. У найбільш загальному вигляді її можна вважати механізмом психологічного захисту особистості.

Первісно девіації виявляються у нетипових, екстремальних соціальних ситуаціях і є, як правило, емоційною реакцією особистості на психологічні колізії і протиріччя; з часом відбувається втрата особистісної ідентифікації з певними соціальними структурами, цінностями, нормами, людина починає діяти стереотипно, втрачається вибірковість і раціональність у її поведінці.

Безсумнівно також, що існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості, а точніше – комплексом властивостей (психологічний тип особистості, що визначає її схильність до реакцій того чи іншого характеру; ступінь соціалізації і ціннісні орієнтації; гострота і значимість психологічного стану, в якому приймаються рішення). Але останні самі по собі, навіть взяті системно, у комплексі, не можуть виступати безпосереднім механізмом девіантної поведінки. Опосередковуючими ланками тут є трансформація ієрархії мотивів під впливом оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) та формування відповідної девіантної спрямованості.

На індивідуальному рівні девіантна поведінка завжди детермінується складною взаємодією зовнішніх і внутрішніх чинників. Вона виникає при наявності (з точки зору даного суб’єкта) нерозв’язного протиріччя між конкретною життєвою ситуацією і соціальною нормою, що приписує або забороняє певну поведінку. Чим складніша ситуація (реально або в уявленні суб’єкта), тим більш ймовірний відступ від соціальної норми.

Питання для самоперевірки:

1. Розкрийте основні психологічні теорії детермінації девіантної поведінки.

2. Обгрунтуйте загальні та спеціальні чинники девіантної поведінки.

3. Охарактеризуйте психологічні механізми формування девіантності.

4. Розкрийте сутність та основні різновиди девіантної поведінки неповнолітніх.

ЛЕКЦІЯ 3

Тема: Психологічні особливості делінквентної поведінки

Мета:

а) навчальна – дати студентам знання щодо психологічних особливостей делінквентної поведінки, зв'язок теоретичного матеріалу з суспільною практикою, їх майбутньою спеціальністю.

б) виховна мета: виховувати зацікавленість дисципліною, почуття відповідальності, сприяти формуванню пізнавального інтересу;

в) розвиваюча мета: включити аудиторію у процес наукового пошуку, разом заново осмислити цей процес, підводячи студентів до самостійного усвідомлення одержаних висновків.

Завдання:

1. Охарактеризувати делінквентної поведінку.

2. Розкрити психологічну характеристику злочинців.

3. Охарактеризувати групова злочинність як соціально-психологічний феномен.

План лекції :

4. Загальна характеристика делінквентної поведінки.

5. Психологічна характеристика злочинності.

6. Групова злочинність неповнолітніх як соціально-психологічний феномен.

Література:

1. Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: курс лекцій. / О.І. Бондарчук. – К.: МАУП, 2009. – 186 с.

2. Максимова Н. Ю. Психологія адиктивної поведінки: навчальний посібник / Н.Ю.Максимова. – К. : «Київський університет», 2012. – 308 с.

3. Мойсеєва О.Є. Психологічна корекція агресивності у дітей і підлітків.: Навчально-методичний посібник /О.Є. Мойсеєва. – К.: КММ, 2010. – 170 с.

4. Мойсеєва О.Є. Психологія агресії в дитячому та підлітковому віці: монографія / О.Є. Мойсеєва. – К.: «3 Медіа», 2010. – 212 с.

5. Мойсеєва О.Є. Психологія агресії: вікові та генетичні виміри: Навчально-методичний посібник / О.Є. Мойсеєва. – К.: КММ, 2010. – 128 с.

6. Рибалка В.В. Психологічна профілактика суїцидальних тенденцій проблемної особистості / В.В. Рибалка. – К. : Шк. світ, 2009. – 128 с.

7. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх : посіб. / [Л. І. Мороз, Р. Г. Коваль, Д. М. Тичина та ін.] ; за наук. ред. Л. І. Мороз. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. – 210 с.

8. Тичина Д. М. Психолого-правові засади попередження корисливої злочинності дітей : дис. ... канд. юрид. наук : 19.00.06 / Тичина Д. М. – К., 2010. – 207 с.

Зміст лекції