Тема управління ліквідністю банку

1. Загальні принципи управління ліквідністю банку

2. Методи оцінювання потреби в ліквідних коштах

3. Визначення ліквідної позиції банку

4. Регулювання ліквідності банківської системи на макрорівні

1. Загальні принципи управління ліквідністю банку

Банківська ліквідність відіграє життєво важливу роль як у діяль­ності самих банків, так і у фінансовій системі країни. Щоденна робота з підтримування достатнього рівня ліквідності є неодмінною умовою самозбереження та виживання банку. Без ліквідності банк не може виконувати свої функції і проводити операції з обслуговування клієнтів, тому вирішення проблем ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі менеджменту банку. Фактично банківська діяльність заснована на довірі, і якщо підривається довіра до банку, то все інше руйнується дуже швидко.

Ліквідність банку – це його здатність забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Недостатність надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу зумовлює ризик ліквідності, тобто ризик того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат.

У зв'язку з цим банки повинні постійно: управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів строковості й валюти платежів; забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами; формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

Водночас, негативний вплив на діяльність банку здійснює як недостатня, так і надлишкова його ліквідність. Низький рівень ліквідності банку обмежує його платоспроможність, спричиняє втрату довіри клієнтів, зниження доступу та підвищення вартості зовнішніх джерел фінансування для підтримання ліквідності, а відповідно й фінансові проблеми. Надлишкова ліквідність банку свідчить про його неспроможність ефективно розпоряджатися наявними вільними ресурсами і спричиняє збитки та проїдання капіталу. Надлишкова ліквідність усієї банківської системи знижує дієвість інструментів грошово-кредитної політики, а відповідно й її ефективність щодо досягнення поставлених цілей.

Крім цього, надлишкова ліквідність створює інфляційний навіс в економіці країни. Це пов’язано з тим, що інфляція є монетарним явищем, а тому без відповідного економічного зростання, середньо-і довгострокове розширення пропозиції грошей чинить тиск на ціни у напрямі їх підвищення.

Управління ліквідністю є складовою більш загального процесу — управління активами і пасивами банку. Тому принципи, стратегії та методи управління ліквідністю мають узгоджуватися з обраним банком підходом до УАП.

Ліквідність банку великою мірою визначає його платоспроможність, яка залежить і від низки інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризикованості діяльності, співвідношення власних і залучених коштів.

Отже, проблеми ліквідності можуть виникнути як у разі здійснення пасивних операцій банку, так і внаслідок проведення актив­них операцій, якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповідні джерела фінансування.

Джерела формування та напрями використання ліквідних коштів

	Попит	Пропозиція
Активні операції	Надходження кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити Купівля цінних паперів	Настання строків погашення наданих банком кредитів Продаж активів банку Доходи від надання банківських послуг
Пасивні операції	Зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків Настання строків погашення заборгованості за позиками, одержаними банком Настання термінів платежів до бюджету Виплата дивідендів акціонерам	Залучення депозитів від клієнтів Запозичення коштів на гро­шовому ринку Випуск депозитних сертифікатів Проведення операцій РЕПО

За ступенем ліквідності банківські активи поділяють на три групи.

1. Високоліквідні активи, які знаходяться в готівковій формі або можуть бути швидко реалізовані на ринку (каса, дорожні чеки, банківські метали, кошти на рахунках в інших банках, державні цінні папери).

2. Ліквідні активи, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу (наприклад 30 днів) – платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період (кредити, в тому числі і міжбанківські, дебіторська заборгованість, інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку).

3. Низьколіквідні активи – прострочені, пролонговані та безнадійні кредити, ненадійна дебіторська заборгованість, цінні папери, які не обертаються на ринку, господарські матеріли, будинки, споруди та інші основні фонди.

У процесі аналізу ліквідності активів банку слід оцінювати не лише їх структуру та динаміку, але й стан ринків, на яких обертаються ці активи. Якщо банківський актив обертається на ліквід­ному та активно діючому ринку, то це посилює ліквідну позицію банку. І навпаки, активи, які не мають активного ринку або ринок досить вузький (невелика кількість учасників, незначні обсяги емісії для цінних паперів, обмежені можливості конвертації валюти), не варто розглядати як ліквідні засоби.

Стан ліквідності банку суттєво залежить і від рівня ризику, який пов’язується з кожним конкретним видом активів. Найвищий ризик супроводжує кредитні операції банку, тому аналіз якості кредитного портфеля банку є необхідним етапом оцінювання банківської ліквідності. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають реструктуризації, погіршують ліквідну позицію банку.

Сутність проблеми банківської ліквідності полягає в тому, що попит на ліквідні засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком. Дефіцит ліквіднос­ті призводить до порушення нормативних вимог НБУ, штрафних санкцій і, що найнебезпечніше для банку – до втрати депозитів.

Надмірна ліквідність породжує дилему «ліквідність — прибут­ковість», адже найбільш ліквідні активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливос­тей для отримання прибутку. Вимога підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання для видачі кредитів та здійснення інвестицій. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та залишки на коррахунках. У такому разі виникає загроза безперебійності виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами.

Отже, сутність процесу управління банківською ліквідністю полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог – максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності. При цьому чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності.

Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченні достатнього рівня ліквідності банку за мінімаль­них витрат.

У практичній діяльності банки застосовують три основні стратегії управління ліквідністю, які, по суті, є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку: стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи); стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви); стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).

Кожна зі стратегій має свої переваги і вади, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківських портфелів, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища.

Стратегія трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквід­них активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи банку продаються доти, доки не буде задоволено потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму. За такого підходу ліквідність характеризується як запас.

Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно і досить дорога з погляду вартос­ті. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану банківського балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за заниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба у грошових коштах. Підтримування значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Стратегія запозичення ліквідності полягає в запозиченні грошових коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб. Запозичення здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, то банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.

Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди репо, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій центральним банком. На вибір джерела впливають такі характеристики, як доступність, вартість, терміновість, тривалість потреби в ліквідних коштах, правила регулювання.

Стратегія збалансованого управління ліквідністю, за якої частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів.

Для зниження ризикованості банки часто укладають поперед­ні угоди про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в грошових коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і високу ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю — стратегії інтегрованого управління активами і пасивами.

Перевагою даної стратегії є гнучкість, яка дозволяє менеджменту вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін в ринкових цінах.