19.Досягнення Німецької класичної філософії

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».

Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.

20.Основні ідеї і.Канта

Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Кантавиділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи.

Кант здійснив корінний переворот в постановці і рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії і філософії епохи Відродження центральною частиною філософських систем є вчення про буття - онтологія. Філософи Нового Часу - Спіноза, Локк, Бэкон, Декарт, Беркли і Юм, перенесли акцент на проблеми гносеології (теорію пізнання). Проте в центральній проблемі гносеології - взаємодії суб'єкта і об'єкту - докантовская філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкту пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання. У філософії Нового часу до Канта суб'єктивне начало розглядалося як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює і затемняє дійсний стан речей. У Канта ж виникає завдання: встановити відмінність між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єктові, в його різних рівнях і структурах. Кант переосмислює саме поняття суб'єкта і уперше у філософії ставить питання про загальність суб'єкта. У самому суб'єктові Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідчений) і трансцендентальний (що знаходиться по той бік досвіду). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального - надындивидуальное почало в людині, тобто загальні визначення людини як такої, людини як представника людства.

Одна з основних проблем "Критики чистого розуму" : як можливе достовірне наукове знання. Це проблема конкретизується у Канта в три приватні проблеми: Як можлива математика? Як можлива фізика (природознавство)? І як можлива метафізика (філософія)? Необхідно відмітити відмінність кантівського підходу до трьох галузей знання. Кант упевнений в науковому характері математики і природознавства, і його критичне дослідження зводиться у нього до спроби з'ясувати, чим пояснюється і від чого залежить їх науковість. Але до метафізики (філософії) Кант підходить критично в тому сенсі, що ставить під питання чи можлива метафізика (як умоглядне, спекулятивне, понятійне знання) взагалі в якості науки, і дає негативну відповідь на це питання. Кант вважає, що достовірне знання - це означає об'єктивне знання. Об'єктивність же, по Канту, ототожнюється із загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання несло достовірний характер, воно повинне мати риси загальності і необхідності. Об'єктивність знання, вважає Кант, обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надындивидуальными якостями і властивостями. Суб'єктові, що пізнає, за природою властиві деякі природжені (доопытные, апріорні) форми підходу до дійсності, з самої дійсності невивідні: простір, час, форми розуму. Простір і час, по Канту, це не форми буття речей, існуючих незалежно від нашої свідомості, а навпроти, суб'єктивні форми чуттєвості людини, спочатку властиві людині як представникові людства. Простір - це природжена доопытная форма внутрішнього почуття (чи зовнішнього споглядання). Час - це природжена форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука і можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).

Отже, світ "речей сам по собі" закритий для чуттєвості, і, отже, він закритий для теоретичного розуму, науки. Проте це ще не означає, що цей світ недоступний людині. Людина, по Канту, житель двох світів : чуттєво-сприйманого і умопостигаемого. Чуттєво-сприйманий світ - це світ природи. Умопостигаемый світ - це світ свободи. Свобода, по Канту, - це незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйманого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум.