11.Основні догмати християнства

Основні догмати — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. Їхня сутність викладена у Символі Віри, прийнятому на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних істин про Бога, про спасіння, про Церкву і про життя вічне. Визнання віри є першим важливим сповідуванням кожного християнина, який прийняв таїнство хрещення і зобов'язується вірити і жити згідно з вірою.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох Особах (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина, весь світ, космос) і невидимого (наприклад, ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина.

Найважливіше положення християнства — догмат Воскресіння, згідно з яким Ісус Христос після смерті на хресті і поховання, воскрес третього дня і явився своїм учням. Ця «правда» віри підкреслює запоруку воскресіння вірян у Христа. Апостол Павло так говорив про воскресіння: «А коли Христос не воскрес, марна проповідь наша, то марна й віра наша» (1 Кор 15, 14).

Догмат відкуплення, говорить, що своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву за гріхилюдей — тобто відкупив все людство. Цим він відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха і смерті. Сам Христос про це сказав: «Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів 3, 16). Догмат вознесіння говорить про те, що після свого воскресіння Ісус Христос вознісся на небо у своєму людському тілі — де «возсів по правиці» Отця, тим самим підносячи людську природу до рівня Бога. Тому багато Отців Церкви говорили, вживаючи алегорії, що Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом. Символ віри зобов'язує вірувати в єдину святу соборну та апостольську церкву, визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, та прихід Царства небесного в кінці світу.

12.Школи,ідеї та представники пізньої класики античної культури

Пізня Античність — періодизація, яку використовують історики як материкової частини Європи, так і середземноморського світу для опису часу переходу від античності до Середньовіччя. Термін вперше з'явився німецькою мовою в 1853 році у вигляді виразу «доба пізньої античності» (нім. spätantike Zeit) у доробку історика культури Якоба Буркгардта. Наприкінці XIX століття австрійський мистецтвознавець Алоїз Рігль вжив сучасну форму «пізня античність» (нім.Spätantike), після чого термін набув популярності серед німецькомовних істориків на початку XX сторіччя,^[1] а також закріпився у науковому обігу завдяки соціологічним дослідженням Макса Вебера.^[2] В англійську мову потрапив як буквальний переклад з німецької почасти завдяки працям британського історика Пітера Брауна, зокрема його розвідці «Світ пізньої античності» (1971).

Точні межі цього періоду є предметом дискусій, приміром, вже згаданий Пітер Браун запропонував часовий проміжок від II по VIII століття нашої ери. Загалом це можна розглядати як період від кінця кризи третього століття Римської імперії(~235-284 рр.) до реорганізації Східної Римської імперії за Іраклія та арабських завоювань в середині VII століття або якоїсь точки раніше, якщо брати до уваги Схід.

На Заході кінцева точка була раніше, з початком Раннього Середньовіччя, який, як правило, відносять до VI сторіччя, або й раніше, якщо дивитися на західних рубежах імперії.

Римська імперія зазнала значних соціальних, культурних і організаційних змін, починаючи від правління Діоклетіана, який завів звичай поділу імперії на Східну і Західну половини, де правили різні імператори. Починаючи з Костянтина Великого, в імперії проходила християнізація та було засновано нову столицю Константинополь. Міграції германських племен від кінця IV століття неодноразово порушували межі підвладних Римській імперії земель, кульмінацією чого у 476 році стало остаточне падіння Західної Римської імперії, якій на зміну прийшли так звані варварські королівства. Отриманий культурний сплав греко-римських, германських і християнських традицій заклав підвалини подальшої культури Європи.

Загальний спад чисельності населення, технологічних знань і рівнів життя в Європі в цей період став для письменників від доби Відродження до недавніх часів архетиповим прикладом суспільного розпаду. У результаті цього занепаду і, зокрема, відносної нечисленності історичних записів з Європи, період між падінням імперії та Середньовіччям став відомим як Темне середньовіччя — термін, який у більшості поточних періодизацій замінено на «пізню античність».

У мистецтві та літературі тієї епохи під впливом навіяних християнством форм і тем витворився власний характерний стиль, на якому відбилися також східні впливи. Крім того, Пізня Античність пройшла під знаком реформування армії та адміністрації Діоклетіаном і Костянтином, зміцнення священного становища імператора, завершеного за Юстиніана, переселення народів і внаслідок цього — перетворення, в кінцевому підсумку, західної частини Римської імперії в той германо-романський світ, яким позначене європейське середньовіччя.