30, Особливості розвитку філософії 20 ст

Представники цієї школи:

Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький філософ, поет, основні роботи: "По той бік добра і зла", "Так говорив Заратустра*.

Анрі Бергсон (1859-1941) - французький філософ, лауреат Нобелівської премії; праці: "Творча еволюція", "Сприйняття мінливості".

Вільгельм Дільтей (1833-1911) - німецький філософ, історик культури. Життя трактує як спосіб буття людини, культурно-історичної реальності.

Георг Зіммель (1858-1918) - німецький філософ, соціолог. Життя розумів як процес творчого становлення, невичерпний раціональними засобами, який осягається тільки у внутрішньому переживанні.

Ортега-і-гассет Хосе (1883-1958) - іспанський філософ-публіцист, суспільний діяч. Головним методом обрання називав процес "вслухування" у життя за допомогою "життєвого розуму". Свою філософію називав "раціовіталізмом".

Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) - психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку - австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і причини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури. Рушійним фактором психіки, а значить людини і суспільства в цілому, Фрейд уважав енергію несвідомих пси-хосексуальних потягів. У структурі свідомості 3. Фрейд виділяє три підструктури. Найбільш архаїчна безособова, цілком несвідома частина - "ВОНО" (Id) - резервуар психологічної енергії, "киплячий казан" потягів, які прагнуть негайного задоволення. Ця частина психіки позбавлена контактів із зовнішнім миром і не знає різниці між зовнішньою реальністю і суб'єктивною сферою. Друга психічна структура - "Я" - (Ego) -посередник між зовнішнім світом і "Воно", потягом і задоволенням. "Я" керується не принципом задоволення, а вимогою реальності, стримує ірраціональні принципи "Воно" за допомогою різних захисних механізмів. Третя психічна структура "Понад - Я" (Super - Ego) виступає як джерело моральних установок індивіда, функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість (почуття страху, провини, депресії, неповноцінності і т.п.).

Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівані) спробували відійти від біологізму і "пансексуалізму" Фрейда і створити соціологічну і культурологічну доктрину. Еріх Фромм, наприклад, розробляв цілісну концепцію особистості, вивчав механізми взаємодії психологічних і соціальних факторів її формування; запропонував проект перебудови суспільства за допомогою методів "соціальної терапії", зокрема, проект "перевиховання" американської нації.

Феноменологія як особливий напрямок у філософії пов'язана з ім'ям Едмунда Гуссерля (1856-1938), який вважає предметом філософії царство чистих істин, апріорних змістів. Пізнання розглядається як потік свідомості, внутрішньо організований і цілісний, однак відносно незалежний від суб'єкта пізнання і його діяльності. Вихідним пунктом феноменології було вивчення позадослідних, позаісторичних структур свідомості, які забезпечували його реальне функціонування і збігались з ідеальними значеннями, вираженими у мові і психологічних переживаннях. Феномени - ідеальні сутності, зміст. Феноменологія - метод безпосереднього, інтуїтивного розгляду цих сутностей. У феноменах Гуссерль виділяє різні шари: язикові оболонки; різноманітні психічні переживання; предмет, мислимий у свідомості; смисл - інваріантну структуру і зміст мовних висловлень. Для феноменології характерний гостра критика позитивізму, усвідомлення духовної кризи сучасності.

Прагматизм - американська філософія "дії". Засновники прагматизму Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джеймс (1842-1910). Джон Дьюї (1859-1952), звинувативши всю попередню філософію в абстрактності і споглядальності, висунули програму "реконструкції філософії". Філософія, на їх думку, повинна бути не міркуванням над першоосновами буття і пізнання, а загальним методом вирішення практичних проблем, які встають перед людиною в безупинно мінливому світі. Головна категорія - "досвід" трактується не як реальність, а як потік свідомості. Знання - не як відбиття реальності, а спосіб усунення перешкод для діяльності. Істина характеризується корисністю. Джеймс стверджував, що гіпотеза про бога - істина, якщо вона служить задовільно цілям людини. Практична доцільність є не тільки критерієм істинності, але і критерієм моральності. Особливий варіант прагматизму - інструменталізм Дьюї. Пізнання - по Дьюї - знаряддя, інструмент пристосування людини до навколишнього середовища. Наука - це ящик з інструментами. Людина дістає ці інструменти, коли попадає в скрутні ситуації. Для прагматизму характерна абсолютизація суб'єкта в пізнанні і практичній діяльності і так само моральний нігілізм (або релятивізм).

Неотомізм - сучасний етап у розвитку томізму - вчення Фоми Аквінського. З 1879 року одержав офіційне визнання Ватикану (енциклика папи Лева XIII). Найбільш відомі представники: Жильсон, Марітен, Сертийанж (Франція), В. Брут-тер, А. Демпф, І. Лоц, М. Грабман (Німеччина). Д. Мерсье, А. Дондейн, Л. Де Реймекер, Ф. Ван Спінберген (Бельгія) У. По-довані, Ф. Ольджаті, К. Фабро (Італія).

Неотомізм різко протистоїть як матеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму. Він претендує на універсалізм, об'єднання в цілісному синтезі віри і розуму, умогляди і емпірії, споглядальності і практицизму, індивідуалізму і соборності. Це об'єднання здійснюється на догматичній основі, обумовлено незаперечністю і загальнообов'язковістю для філософії божественного одкровення. Основне завдання філософії вбачається в раціональному розкритті і виправданні істин теології. Відповідно до цього світ представляється як створений богом. Особистість у неотомізмі трактується як непорушна і самодіяльна духовна субстанція. Атрибути особистості - воля, самосвідомість, здатність прояву в духовному акті, творчі можливості -одержують своє ціннісне підтвердження лише в співвіднесенні з богом.

Персоналізм (від лат. persona - особистість) - теїстичний напрямок у сучасній філософії, який визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ проявом творчої активності верховної особистості -бога. Представники: Н .А. Бердяев, Л. Шестов, Б. Боун, У. Хо-кинг, Е. Брайтмен, P. Т. Флюеллінг, П . Ландсберг, М. Недон-сель, П. Рікер, Е. Муньє, Ж. Лакруа. В основі світогляду -плюралізм - визнання множинності існувань, свідомостей, волі, особистостей. Особистість розглядається як основний прояв буття, у якому вольова активність, діяльність сполучається з безперервністю існування. Джерела особистості все ж коріняться в єдиному початку - богу. Е. Муньє вважає християнське вчення про особистість основою революційного перевороту в житті людства, який дозволяє створити "суспільство особистостей", подібне до християнської громади. Оскільки особистість, відповідно до персоналізму, перебуває у ворожих відносинах з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем; вона повинна піти в себе, "зосередитися". Внутрішні властивості особистості: "покликання", інтимність, повинні охоронити особистість і суспільство, як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, об'єднати особистостей між собою. Головним способом самоствердження особистості виступає внутрішнє самовдосконалення.