74. Проаналізуйте геополітичну концепцію євразійства.

У 20 – 30-х роках ХХ століття представники російської еміграції П.М. Савицький, Н. Трубєцкой, М.М. Алексеєв, Г.В. Флоровський, прагнучи переглянути основні уявлення стосовно процесу історичного розвитку Росії, започаткували нову ідейно-політичну течію – “євразійство”. Вони обґрунтовували домінуючу роль Росії на Євразійському континенті: 1) вказували на тісний взаємозв’язок між російським комунізмом та ідеологією російського самодержавства; 2) розглядали СРСР у цьому контексті як модель євразійської “ідеальної держави”, яка протиставлялася “фальшивій, західноєвропейській державі”; 3) поневолені Росією народи, згідно з їх логікою, не мали права на державне самовизначення, а навпаки, мали бути зацікавлені у відновленні Російської імперії у межах СРСР. Росію вчений розуміє як “собор народів”. Він вважає, що політичне об’єднання цієї величезної території є результатом зусиль не лише одного російського народу, а багатьох народів Євразії. У межах загально євразійської політичної єдності кожному народу Євразії повинна бути забезпечена сфера самостійного державного життя. Ідеолог євразійства глибоко цінує корінну своєрідність кожного народу. Тут він переконаний, що національні особливості кожного народу повинні складатися в деяку “гармонію”, що вони будуть породжувати явища широкого й творчого загальноєвразійського націоналізму.

75. Охарактеризуйте зміст сучасної англосаксонської геополітики.

Концепція англосаксонської геополітики була закладена ще у 16ст. Сучасна концепція не є автоматичним відтворенням того, що було напрацьоване попередниками. Представниками новітніх поглядів 20ст. виступають Х. Маккіндер, А. Мехен та Н. Спайкмен. У 1942 p. X. Маккіндеру майбутній глобальний конфлікт (Радянський Союз воював у цей час разом зі США й Англією проти Німеччини) уявлявся як протиборство між центральним материком, куди він зарахував Радянський Союз, і країнами «зовнішнього півмісяця», куди входили Західна Європа, Англія й Америка з країнами Карибського регіону. Маккіндер закликає західні держави спільно обстоювати концепцію «атлантичної цивілізації», інтереси, цінності західного світу, протиставляючи їх інтересам, цінностям комунізму. З огляду на це Маккіндер вважав, що головним завданням англосаксонської геополітики є недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо «географічної осі історії» (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського блоку й поставити їх під вплив «острівної цивілізації». Очевидно, що саме X. Маккіндер заклав в англосаксонську політику, яка стала через піввіку геополітикою США й Північноатлантичного союзу, засадничу тенденцію: будь-якими засобами перешкоджати утворенню євразійського блоку, формуванню стратегічного союзу Росії та Німеччини, його геополітичному зміцненню та експансії.

76. Охарактеризуйте та проаналізуйте зміст сучасної європейської геополітики.

Геополітична карта Європи складається як мінімум із трьох великих утворень (полів). Перше з них — континентальний Захід, ядром якого можна назвати передусім Францію, Іспанію, Португалію. До острівного Заходу найчастіше всього залічують Англію. Друге утворення (ареал) — Середня Європа. Сюди входять Австрія, Угорщина, Німеччина, Італія. Третє утворення — Східна Європа та Євразійська Росія.

Історично Англія (як і США) дотримувалася в геополітичних стосунках із країнами Західної та Східної Європи, з Євразією та Південно-Східною Азією таласократичного підходу. До кінця XX ст. Англія була володаркою морів. Перша світова війна, а згодом жовтнева соціалістична революція внесли серйозні корективи у світовий баланс геополітичних сил. СРСР і США упродовж півстоліття перетворилися на дві світові наддержави. Західній Європі, разом із Англією, відводилася роль буферної зони. З часом всередині західноєвропейського співтовариства відбувалися невидимі для побіжного погляду зміни у відносинах США і Європи. Зовні це постає як традиційне протистояння Парижа й Вашингтона, прагнення створити вісь Париж-Берлін як зародок майбутньої Європи, спроможної протистояти заокеанському могутньому покровителю.

Своє місце на геополітичному полі Європи прагне знайти потужна об'єднана Німеччина. Відбувається процес «європеїзації» НАТО, посилення в ньому ролі європейців. Наприкінці XX ст. у НАТО чітко визначилися дві групи. З одного боку — США, Канада й часто Англія, що до них приєднується, а з іншого — великі країни Західної Європи, національні почуття яких, зокрема французів і німців, були вражені під час Другої світової війни. Посилюються інтеграційні стосунки у сфері політики, економіки, фінансів у країнах Європейського Союзу. Кінець XX ст. ознаменувався створенням єдиної європейської валюти «євро», відмовою від митного кордону й прийняттям принципового рішення про запрошення до складу Євросоюзу десяти країн Центральної та Східної Європи.

На рубежі третього тисячоліття геополітичне поле Європи може формуватися у двох напрямах. Перший: Європа стає визнаним лідером світового цивілізаційного процесу, зберігає свою унікальність у ньому, утверджується як самостійний центр багатополюсного світу нового тисячоліття. Другий: Європа фактично занепадає, остаточно підкоряється панамериканізму, відбуваються її дифузія в процесі глобалізації, дезінтеграція між євроатлантичним і євроазійським полюсами.

Нинішній етап характеризується далекосяжним стратегічним розколом між США та Європейським Союзом за формального збереження стратегічного та військового партнерства. Названий процес — природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи та США, а також відповідна реакція Європи на формування Сполученими Штатами Америки політики одноосібної гегемонії. Відповідні процеси демонструє й реальна практика останніх років. Світ став свідком виникнення і загострення серйозних розходжень між США і Західною Європою в питаннях, що стосуються Кіотського протоколу, доцільності військової операції проти Іраку тощо. Йдеться, природно, не про протистояння, а про розбіжність в інтересах і поглядах на низку питань, визначених останнім десятиріччям у військовій, економічній і політичній сферах.

За великим рахунком, нині активно інтенсифікувався процес переосмислення геополітичного статусу Європи й насамперед Європейського Союзу. Мова про нові контури світобудови, розвиток системи міжнародних відносин, де Європейський Союз міг би відігравати самостійну роль, виконувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізується нині, — функцію важливого, та все ж нерівноправного «молодшого» партнера США.

Проте упродовж тривалого часу ця функція ЄС іще зберігатиметься. Не слід нехтувати військовий аспект справи, де лідерство США є беззаперечним. Досі не подолано психологічний шок, завданий європейському континенту двома світовими війнами минулого століття. Важливо враховувати й те, що інтеграційні процеси за своєю природою не піддаються штучному прискоренню. Вони можуть утверджуватися лише на еволюційній основі. І в цьому сенсі час працював, працює й працюватиме в майбутньому на Європу. Вона вже подолала чималу відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС.

Нині Європейський Союз у складі 25 європейських держав — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. Євросоюз об'єднує країни з населенням понад 400 млн. осіб. Його економічний потенціал майже такий (а з окремих напрямів перевищує), як у США (ВВП Європейського Союзу 10 трильйонів доларів, США — 9,7 трильйона доларів) і становить 22 відсотки світового промислового виробництва. На користь європейської геополітичної стратегії слід віднести створення загальноєвропейської валюти, визнання Європи центром світової екологічної політики. До цього слід додати конструктивність відносин Європейського Союзу з країнами «третього світу». Відповідно до своїх базових принципів ЄС прагне максимально підтримати стійкий економічний і соціальний прогрес країн, що розвиваються.

Отже, епіцентр конструктивності у світовій політиці поступово переміщується зі США у Європу, де країною першої геополітичної ваги прагне стати Німеччина.