16. Радянсько-американська угода 1972р. Про обмеження стратегічних озброєнь(осо-1) та її політичне значення.

Першим внеском в оздоровлення міжнародної ситуації в 1970-і роки стали радянсько-американські перемовини на найвищому рівні, що відбулися в 1972-1974 pp.

У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у своєму посланні до Конгресу США заявив, що у виробництві ядерної зброї між Радянським Союзом і Сполученими Штатами досягнуто паритету. Це стало поштовхом до початку перемовин, унаслідок яких було підписано «основи взаємовідносин між СРСР і США»:

•      Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що має безстроковий характер;

•      Тимчасова угода про деякі засоби щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), укладена на 5 років;

•  Угода про запобігання ядерній війні.

 26 травня 1972 Л. Брежнєв і Р. Ніксон підписали Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і ОСО-1 — тимчасова угода між СРСР і США; підписана в Москві , термін дії 5 років. Контроль за обмеженням узгодженого числа відповідних типів ракет національними технічними засобами. 24.09.1974 сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість.

17. Війна у Вєтнамі (1964-1975рр.) та її місце в системі біполярного протистояння.

Поширена назва другої індокитайської війни (1965—1975) за участю Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945—1954) закінчилася поразкою Франції, тимчасовим розділенням В'єтнаму за Женевськими угодами 1954 р. щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним устроєм — Демократична Республіка В'єтнам зі столицею в Ханої на півночі та Республіка В'єтнам зі столицею в Сайгоні — на півдні.

Прологом нової війни стали події в Тонкінській затоці поблизу берегів В'єтнаму в серпні 1964 p., коли, за твердженням офіційного Вашингтона, торпедні катери ДРВ атакували кораблі ВМФ США, і конгрес США, прийняв резолюцію, що надавала президенту Л. Джонсону право використати американські збройні сили в Південно-Східній Азії. У березні 1965 р. адміністрація Джонсона направила військові контингенти на територію Південного В'єтнаму для захисту його від заходів, що приймалися Північним В'єтнамом з метою об'єднання В'єтнаму збройним шляхом. Паралельно з лютого 1965 р. США почали масоване бомбардування території ДРВ, щоб змусити комуністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, які в грудні 1960 р. об'єдналися в Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні.

Згодом війна охопила не тільки територію В'єтнаму, але й сусідніх з ним Лаоса і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ військові дії прийняли форму крупно масштабних партизанських операцій на території Південного В'єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В'єтнаму і його союзника США. Крім масованих бомбардувань Північного В'єтнаму США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів, надавали економічну допомогу. До початку 1968 р. війна зайшла у безвихідь: жодній зі сторін не вдалося вирішити поставлених завдань. У травні 1968 р. почалися мирні переговори в Парижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потіц9 з січня 1969 р., за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак військові дії на території В'єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів щодо В'єтнаму. Після більш ніж чотирьох років переговорів 27 січня 1973 р. адміністрація США, очолювана Р. Ніксоном, послаблена внутрішньополітичною кризою («Уотергейська справа»), пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виведення своїх військ з В'єтнаму.

У лютому - березні 1973 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція щодо Індокитаю, яка закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни та збереження миру у В'єтнамі, підписані США і Республікою Південний В'єтнам, з одного боку, та ДРВ і НФВПВ, з іншого. Безуспішні й тривалі воєнні дії, що супроводжувалися великими втратами, породили в американському суспільстві т. зв. «в'єтнамський синдром», тобто різке неприйняття участі американських солдатів у зарубіжних збройних конфліктах, якою б метою ця участь не мотивувалася. Війна у В'єтнамі продовжувалася, однак, ще протягом двох років, тепер вже між Північним В'єтнамом в союзі з НФВПВ та сайгонським режимом, очолюваним генералом Нгуєн Ван Тхієу. Вона завершилася у квітні 1975 р. внаслідок наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня — Сайгона. Влада на території Південного В'єтнаму перейшла в руки тимчасового революційного уряду Республіки Південний В'єтнам.