10. Зовнішня політика 5-ої Французької республіки.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові

11. Еволюція зовнішньої політики Великої Британії(1945-1973рр.).

Незмінність зовнішньої політики Великої Британії була зумовлена наслідками Другої світової війни, зокрема новим співвідношенням сил на міжнародній арені і загостренням суперечностей між двома наддержавами - США та СРСР, які спричинили розкол світу на два протилежні табори. Фінансова залежність від Волл-Стріт, загроза радянської експансії для країн Європи та Азії прирікали Велику Британію на військово-політичний союз із Сполученими Штатами, які в нових повоєнних умовах залишалися її природнім союзником.

Фактично лейбористський уряд у своїй зовнішній політиці реалізовував теоретичні положення, які були розроблені такими авторитетними лідерами консервативної опозиції як Вінстон Черчілль та Ентоні Іден. Опрацьована ними концепція зовнішньої політики пристосовувала глобальні претензії Великої Британії до реалій повоєнного світу. Британська зовнішня політика, згідно з цією концепцією, повинна була базуватися у межах трьох основних "кіл відповідальності": атлантичної співпраці, британської співдружності і об'єднаної Європи.

Майже відразу після свого приходу до влади лейбористський уряд проголосив політику атлантичної солідарності, і разом із урядом США приступив до організації оборони проти проникнення радянської експансії та комуністичних впливів. Незважаючи на фінансові труднощі, у 1946 р. британський уряд прийняв рішення про виробництво власної атомної бомби. Саме Велика Британія разом зі США у 1946 р. рішуче засудила намагання СРСР спровокувати розкол Ірану і залишити там свої війська, а також спроби комуністичної агресії у Греції в 1946 - 1947 pp., підтримавши законний уряд країни. Велика Британія спільно зі США та Францією виступила за відновлення державності Німеччини шляхом проведення виборів та об'єднання західних окупаційних зон.

Лейбористський уряд на перших порах підтримав ініціативу європейської інтеграції. У лютому 1947 р. Велика Британія виступила організатором руху за об'єднання країн Європи в економічний і політичний союз. У липні 1947 р. Велика Британія взяла участь у нараді в Парижі шістнадцяти західноєвропейських держав, що приєдналися до "плану Маршалла", на якій було створено Комітет європейської організації економічної співпраці. Навесні 1948 р. Велика Британія (разом із Францією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом) стала ініціаторкою підписання Брюссельського пакту про створення згаданими п'ятьма державами Західного союзу. Формально завданням цього першого післявоєнного військово-політичного блоку в Західній Європі мала стати спільна протидія "в разі поновлення Німеччиною політики агресії", фактично ж справжня його мета полягала в готовності протистояти можливій радянській агресії супроти Західної Європи, У 1949 р. Велика

Британія в числі десяти західноєвропейських країн виявила ініціативу щодо створення Ради Європи - регіональної міжнародної організації, метою діяльності якої став захист прав людини, парламентської демократії, узгодження політики держав-членів у соціальній і правовій сферах, у галузі культури.

Разом із тим лейбористи дедалі більше доходили висновку, що проблеми Британської імперії, кризові явища в ній, посилені зростанням національно-визвольного руху в колоніях, є важливішими й заслуговують більшої уваги, ніж об'єднавчий рух у Європі. Уряд К. Еттлі з перших днів своєї діяльності намагався перешкодити розпаду Британської імперії не тільки силою, а й переглядом її політичних і організаційних основ. Таким чином, Велика Британія дедалі більше втрачала контроль над ситуацією в найбільшій своїй колонії Індії. Влітку 1946 р. там між індусами та мусульманами спалахнули криваві сутички, в яких загинули тисячі людей. З метою запобігання подальшим ексцесам британська влада опрацювала план створення на території колонії двох незалежних держав - Індійського союзу з переважно індуським населенням і Пакистану - з переважно мусульманським. У серпні 1947 р. обидві держави проголосили свою незалежність. Відтоді розпочався новий етап в еволюції Британської імперії. З 1947 р. назви "Британська імперія" і "британський підданий" почали замінюватися на "Британська Співдружність", "громадянин Співдружності". Термін "домініон" зник із офіційних документів.

У 1948 р. надано незалежність Цейлону та Бірмі. В африканських володіннях Великої Британії - Золотому Березі, у Північній і Південній Родезії спалахнули міжетнічні конфлікти. В Південно-Африканському Союзі в результаті виборів 1948 р. до влади прийшла Націоналістична партія, яка жорстко проводила політику апартеїду - расового гноблення корінного населення. Таку політику у Лондоні не схвалювали і вона стала додатковою проблемою для британського уряду.

Відчутного удару міжнародному престижу Великої Британії завдали події в Палестині - британській підмандатній території. Туди на заклик сіоністських організацій у перші повоєнні роки ринули потоки єврейських переселенців із різних країн. Спроби британської адміністрації обмежити цей неконтрольований рух "на історичну батьківщину" виявилися неефективними. Місцеве арабське населення зустрічало переселенців із відвертою неприязню, в ряді місць доходило до збройних сутичок і конфліктів.

Провалом завершилися спроби Великої Британії організувати економічну блокаду Ірану після прийняття його урядом у 1951 р. рішення про націоналізацію нафтової промисловості, яку в основному контролювала британська компанія. З Іраном було розірвано дипломатичні відносини, до його берегів направлено британські військові кораблі. Уряд США не підтримав різких дій свого союзника, вважаючи їх неадекватними, і на подальші кроки, спрямовані проти Ірану, британці не зважилися.

Коли влітку 1950 р. лейбористський уряд ухвалив рішення скерувати британські військові підрозділи для участі у воєнних діях у Кореї під прапором ООН для захисту Південної Кореї від комуністичної навали з Півночі, громадська думка щодо цього кроку була неоднозначною: чимало угруповань та організацій лівого спрямування гостро засуджувало участь Великої Британії у корейській війні.