14. Договори сша, срср і Великої Британії 1960-х років в галузі зменшення ядерної небезпеки.

У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1960р. Франція провела випробування ядерної зброї, а в 1964 р. ядерний вибух, здійснений КНР, довів кількість членів «ядерного клубу» до п'яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад 10 країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Лавиноподібне зростання кількості ядерних держав украй загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблеми роззбро­єння.

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюд­ження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися у зв'язку з погіршенням міжнародного становища, насамперед із в'єтнамською війною. До того ж у самих Сполучених Штатах досить впливовою була ідея «багатосторонніх ядерних сил НАТО», неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відіграла б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядер­ної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убез­печити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Договір, який було відкрито для підписання 14 лютого 1967 р., становив першу спробу закріпити статус без'ядерної зони в міжнародно-правовому порядку.

Договір проголошує своєю метою заборону присут­ності ядерної зброї на території Латинської Америки. Держави, що підписали Договір, зобов'язуються викорис­товувати ядерні матеріали та пристрої, які перебувають під їхнім контролем, виключно в мирних цілях. Сторони піписали додатки до Договору —Протоколи 1 та 2. Протокол 1 зобов'язує держави, що несуть міжнародну відповідальність за території в Латинській Америці, поширити на них без'ядерний статус. Згідно з Протоколом 2 держави, що володіють ядерною зброєю, повинні поважати статус без'ядерної зони в Латинській Америці щодо учасників Договору. Цей протокол під­писаний та ратифікований усіма ядерними державами. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАВАД) зі штаб-квартирою в Мехіко.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 р. в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодиш текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшо­го розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 р. й відкритий для підписання з 1 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Договір набрав чинності 5 берез­ня 1970 р.

Згідно з Договором кожна з держав-учасниць, яка во­лодіє ядерною зброєю (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 р.), зо­бов'язується не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не спону­кати будь-яку неядерну державу до виробництва або набуття будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над та­кою зброєю або вибуховими пристроями.

Кожна з держав-сучасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов'язується не отримувані від будь-якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними, не виробляти к.

Учасники Договору зобов'язалися вести переговори відносно вжиття ефективних заходів, спрямованих на припинення гонки озброєнь домагатися укладення угоди про загальне й повів роззброєння під ефективним між­народним контролем.

Водночас із жорсткими обмеженнями можливості роз­повсюдження ядерної зброї Договір мав на меті сприяти використанню ядерної енергії в мирних цілях. Учасники До­говору зобов'язуються сприяти обміном обладнанням, матеріалами, науковою та технологічною інформацією щодо мирного використання ядерної енергії та мамць право брати участь у такому обмов. З метою контролю за дієвістю Договору передбачалося скликати раз на п'ять років конференцію для розгляду результатів його реа­лізації.