Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Державне управління у сфері національної безпеки.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

6.3. Потенціал держави щодо забезпечення національної безпеки та сумарна міць держави

Кожна держава має різні ресурсно-технологічні можливості (економічні, військові, інтелектуально-кадрові, політичні тощо) щодо реалізації своїх національних інтересів. Вказані можливості є величиною змінною, яка залежать від значної кількості факторів суб’єктивного та об’єктивного характеру.

У процесі розробки та впровадження державної політики з питань національної безпеки необхідно мати уявлення про вказані можливості та тенденції їх змін. Ці можливості часто називають “потенціал держави”, але щодо суті цього поняття єдиної думки у фахівців не існує.

Словники дають різне визначення поняття “потенціал”. В одному випадку мова йде про ступінь потужності у якому-небудь відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь, в іншому - про джерела, можливості, засоби, запаси, які можуть бути використані для вирішення певних задач, досягнення певної цілі, про можливості окремої особи, суспільства, держави в деякій області.

Заслуговує на увагу пропозиція професора С.П.Мосова, суть якої в тому, щоб розглядати потенціал системи управління як сукупність: сил, засобів, знань, навичок та моделі поведінки.

При цьому під поняттям “сили” розуміються підлеглі організації (відомства, адміністративні органи, виробничі об’єднання тощо), під поняттям “засоби” – матеріальні та грошові засоби, засоби споживання, під “знаннями” – рівень теоретичної і практичної підготовки керівництва, під “навичками” – уміння керівництва виконувати цілеспрямовані дії з високим рівнем результативності, а під “моделлю поведінки” – способи дій керівника на основі “досвіду” в умовах ситуації, що склалася.

Щодо потенціалу держави у контексті забезпечення національної безпеки, то під цим поняттям деякі фахівці пропонують розуміти “совокупность политических, экономических, научно-технических, военных, культурных, географических и других возможностей или средств, определяющих степень готовности государства по достижению конкретных целей и решению задач обеспечения национальной безопасности”46.

Окрім того вони ж пропонують розрізняти різні види потенціалу держави, а саме: бойовий, воєнно-економічний, воєнний, демографічний, духовно-моральний, інтелектуальний, науково-технічний, науковий, миру, національної безпеки, стримування агресора, соціальний, технологічний, економічний, трудовий, експортний, а для оцінки вказаних потенціалів пропонуються також ті чи інші показники (індикатори).

Підсумовуючи можна дійти висновку, що:

  • у всіх випадках під потенціалом розуміються деякі можливості (ресурси, запаси, засоби) для досягнення цілі;

  • розрізняють різні види потенціалу держави;

  • той чи інший вид потенціалу пропонується вимірювати (оцінювати) певними показниками (індикаторами);

  • вважається, що міць держави залежить від потенціалу держави й можна припустити, що її максимальний рівень (теоретично) співпадає з потенціалом держави;

  • потенціал держави є величина кінцева, бо обмеженими є ресурси, від яких залежать можливості (економічні, науково-технологічні та інші);

  • під потенціалом держави щодо забезпечення національної безпеки розуміється деяка сукупність можливостей (різних видів потенціалу).

Логічно виникає питання, а чи можливо взагалі якимось чином кількісно оцінити (виміряти) сумарний потенціал держави?

Свого часу спеціалісти Джорджтаунського університету для оцінки “сукупної моці” держави запропонували керуватися алгебраїчною моделлю:

Pp = (C + E + M) (S + W + P), (6)

де Pp – “сукупна міць” держави;

C – сума коефіцієнтів чисельності населення та площі території держави;

E – економічна міць;

M – військова міць;

S – стратегічна ціль держави;

W – бажання населення підтримувати обрану державою стратегію;

P – сила переконання (цілеспрямованості) політичного керівництва держави, його здатності повести за собою не тільки населення, але й союзників.

Оцінка “сукупної моці” держави згідно моделі передбачає широке використання експертних оцінок.

При цьому для оцінки території держави до уваги приймається лише площа продуктивних земель, а в якості узагальненого показника економічної моці приймається величина валового національного продукту (ВНП).

Для більш точного ранжування держав при оцінці економічної моці пропонувалося порівняння п’яти базових галузей: енергетики, промисловості, сільського господарства, торгівлі та запаси корисних копалин.

Щодо військової моці, то вона у даному випадку оцінюється за двома компонентами збройних сил – стратегічними ядерними силами та силами загального призначення.

В кінцевому рахунку “сукупна міць” держави – це число, обраховане експертами з урахуванням “конкретної моці держави” (C + E + M) та сумарного коефіцієнта (S + W + P). Найбільші труднощі полягають саме у його визначенні (теоретично подвоює або зводить до нуля сумарну величину “конкретної моці” держави).

З часом цей підхід (головним чином стараннями американських та російських фахівців) отримав подальший розвиток, як щодо показників, які беруться до уваги (як правило, не більше 20-ти показників, які визначають експертним шляхом), так і щодо методів обчислення інтегрального показника “сукупної моці” держави. Головне, що дозволяє описаний підхід – визначити ранг кожної країни, яка розглядається, по її сукупній моці в регіоні чи в світі.

Не всі функції, які покладаються на СЗНБ безпосередньо пов'язані із захистом національних інтересів, які, як було показано вище, у загальному випадку можна розподілити за трьома категоріями: потреби безпеки, добробуту та розвитку міжнародного співробітництва.

При цьому в основному лише інтереси першої та частково другої категорії, як правило, вимагають захисту для забезпечення свободи дій держави (її суверенітету) від будь-кого при реалізації національних інтересів.

Звичайно, функції по захисту й функції щодо створення сприятливих умов для реалізації національних інтересів (розвиток науки, освіти, просування на зовнішні ринки, добросусідські відносини тощо) взаємопов’язані й можна навести чимало прикладів, коли між ними важко провести чітку межу.

Але у будь-якому випадку їх успішне виконання потребує певного потенціалу СЗНБ, під яким з огляду на вищесказане, необхідно розуміти можливості держави щодо застосування, передусім, політичних (дипломатичних), воєнних, економічних та інформаційних інструментів державної влади.

Існування вказаного потенціалу передбачає наявність у розпорядженні СЗНБ певних ресурсів (матеріальних, фінансових, людських та інших), раціональне використання яких системою ДУНБ може забезпечити деякий максимально можливий рівень захищеності національних інтересів на той чи інший момент часу.

Очевидно, кожна країна у той чи інший момент свого історичного розвитку має деяку верхню, максимально можливу межу захищеності національних інтересів, яка може бути забезпечена тією часткою потенціалу держави, який вона спроможна передати у розпорядження СЗНБ.

Тобто можливості держави щодо забезпечення максимально можливого рівня захищеності національних інтересів, зокрема, й у тій чи іншій сфері (воєнній, економічній тощо) є величиною кінцевою і не можуть перевищувати певного граничного значення.

Очевидно також, що посилення одного інституту, діяльність якого впливає на рівень національної безпеки може призвести до послаблення інших інститутів (із-за необхідності перерозподілу наявних ресурсів).

Загалом, цілком зрозуміле прагнення звести до мінімально можливої величини фактичне використання ресурсів (потенціалу) СЗНБ, забезпечивши при цьому максимально можливий рівень захищеності національної безпеки. Це споконвічна дилема пошуку оптимуму між, так би мовити, кількістю масла та гармат, бо це багатокритеріальна задача з багатьма невизначеностями. Тут не може бути ілюзій в намаганнях знайти просте й однозначне рішення (дешевим може бути тільки "гарматне м'ясо"). Для подібних задач не існує однозначного рішення.

Водночас історичний досвід переконує, що існує деякий інтервал раціонального співвідношення потенціалу СЗНБ (а відтак і ресурсів, які суспільство може виділити для забезпечення безпеки) до сукупного потенціалу держави.

Це рівнозначно відповіді на питання, яку максимально можливу частку потенціалу держави, можна спрямувати на створення та належне функціонування СЗНБ?

І хоча однозначної відповіді на вищевказане питання не існує, відомо, що виділяти щорічно на потреби забезпечення національної безпеки в мирний час більше ніж 25% ВВП не можна, бо це може призвести до руйнування народно – господарського комплексу. За умов воєнного часу, за оцінками О.С.Бодрука, вказане співвідношення не повинне перевищувати 40 відсотків, інакше може відбутися різке зменшення потенціалу держави, що за умов затяжної війни, неминуче призведе до поразки в ній.

Під час Великої Вітчизняної війни максимальна величина потенціалу держави, яка витрачалася СРСР на задоволення потреб війни складала орієнтовно 45-50% ВВП. Але й після війни, продовжували витрачати занадто велику частку ВВП для оборонних потреб. Це значною мірою підірвало економіку й стало однією з причин поразки СРСР у “холодній війні”.