Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Державне управління у сфері національної безпеки.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

7.4. Основи механізму узгодження інтересів людини і суспільства у процесі забезпечення національної безпеки.

7.4.1. Сутність конфліктності інтересів людини і суспільства

Діяльність індивідів, які мають особисті інтереси та цілі, утворюють основу буття. Особистий інтерес – це, зокрема, право на життя, свободи людини, її зацікавленість в соціальному захисті, в можливості отримати освіту, медичну допомогу. Тому безпека – необхідна умова життєдіяльності громадянина, незалежно від політичного режиму чи територіального устрою держави, того чи іншого історичного періоду розвитку суспільства.

З огляду на це забезпечення індивідуальної (особистої) безпеки є відправною точкою в дослідженні та забезпеченні всіх її інших рівнів – групової безпеки, безпеки суспільства, безпеки держави, національної, регіональної та міжнародної безпеки.

Згідно чинного законодавства48 під національними інтересами розуміються життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності Українського народу, визначальні потреби суспільства і держави.

Тобто потреби та інтереси людини (окремої особистості), як складові національних інтересів не розглядаються. Передбачається, що безпека суспільства тотожна безпеці людини (громадянина), що інтереси особистості та суспільства співпадають.

Але інтереси особистості й суспільства часто не співпадають. Інтереси суспільства (Цілого) не є сумою інтересів громадян (Частин). Це загальновідома властивість систем. Кожна людина неповторна й сприймає та реалізує ті чи інші цінності у відповідності з конкретними обставинами власного життя.

Джерела загроз для людини – це фактори, які потенційно містять деструктивні чинники, які проявляються як загрози безпеці людини. Внаслідок вказаних загроз їй може бути заподіяно шкоду або її розвитку буде надана небажана динаміка.

За розмахом та масштабами можливих наслідків загрози для людини можуть бути: глобальними, регіональними, національними, локальними, поодинокими. Їх можна також класифікувати за сферами суспільного життя та терміном дії тощо.

Практика свідчить, що при аналізі проблеми забезпечення безпеки людини, найчастіше розглядаються джерела загроз природного, техногенного та соціального походження, можливі правові та організаційно-технічні механізми їх нейтралізації.

Акцентування уваги на безпеці людини, так би мовити, на людському вимірі національної безпеки, відображає якісно новий підхід до розробки та здійснення політики національної безпеки, підкреслює особливу роль особи (людини), як суб’єкта та об’єкта безпеки.

Для України характерним є те, що політична, економічна, соціальна та інші системи життєдіяльності суспільства і держави переходять у істотно інший стан внаслідок докорінної зміни вказаних систем у напряму побудови суспільно-політичних та соціально-економічних відносин, характерних для країн консолідованої демократії. Переважна частина громадян переживає його досить болісно. Окрім того українська реальність дає аж занадто велику кількість порушень конституційних прав і свобод людини в Україні.

Тому в Україні на передній план вийшла проблема забезпечення соціальної безпеки особи, про що, зокрема, свідчить істотна деградація продуктивних сил:

  • значно погіршився рівень відтворюваної робочої сили нормальної якості;

  • із-за безробіття втрачаються професійно-кваліфікаційні якості та навички робочої сили;

  • за роки незалежності значна частина осіб з високим рівнем освіти та кваліфікації у пошуках роботи емігрувала;

  • ускладнюється доступ дітей робітників, селян, дрібних службовців до вищої освіти;

  • генофонд нації набирає катастрофічних обрисів (тільки третина школярів вважаються здоровими).

Право на життя є незаперечним правом людини. Але має місце систематичне порушення прав людини в Україні. Непоодинокі випадки, коли правоохоронні органи не вживають передбачених чинним законодавством заходів для всебічного і об’єктивного вивчення обставин справ, коли має місце порушення прав людини. Тому українське суспільство критично оцінює діяльність влади щодо захисту прав і свобод людини. Тому важливим є реформування адміністративного права.

Зокрема, правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади повинен виходити із сприйняття особи таким суб’єктом, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

У змісті адміністративно-правового статусу людини перевага має надаватися визначенню не тільки її обов’язків перед державою, а насамперед прав і свобод людини, за реалізацію та захист яких держава несе відповідальність.

Особливої уваги потребує запровадження принципу “прозорості” процедур щодо вирішення питань, пов’язаних із реалізацією прав і свобод громадян, спрощення отримання ними необхідної інформації тощо.

У сфері захисту прав і свобод людини важко досягти ідеалу, бо абсолютної свободи індивіда, який проживає в суспільстві бути не може. Тому проблема забезпечення дотримання прав і свобод людини актуальна в країнах консолідованої демократії.

Таким чином, при дослідженні безпеки людини має підлягати аналізу захищеність інтересів людини від загроз, можливості по задоволенню її потреб розвитку у матеріальній та духовній сфері.

Можна також говорити про існування у кожній країні тієї чи іншої системи забезпечення безпеки людини, яка може бути охарактеризована, як діяльність органів державного управління, партій, громадських організацій, посадових осіб і громадян, об’єднаних цілями щодо захисту прав і свобод громадян, що здійснюють узгоджену діяльність на підставі та в межах чинного законодавства з урахуванням культурних та історичних традицій.

Необхідно підкреслити, що на безпеку людини не можуть не впливати складні проблеми глобальної безпеки:

  • критичний стан оточуючого середовища;

  • дестабілізуючий розвиток демографічних процесів у світі;

  • симптоми вичерпаності природних та енергетичних ресурсів;

  • наявність величезних запасів засобів збройної боротьби;

  • розростання кількості різноманітних конфліктів внутрішнього та зовнішнього характеру, які часом переростають у непримириме протистояння та збройні конфлікти і війни.

Все більшою мірою загрожують безпеці особи тероризм (його вістря, як правило, спрямоване на життя та безпеку людей), криміналізація суспільства, цінове свавілля монополістів, масові отруєння людей, епідемії, аварії на транспорті, екологічні та техногенні катастрофи.

Погляди щодо перспектив глобалізації для безпеки людини досить різні.

Якщо для передових країн глобалізація відкриває нові можливості економічного розвитку і майже тотального контролю над процесами, які відбуваються у інших країнах, то іншим залишається вибір між відсталістю та ізоляцією. Глобалізація має перш за все економічні владні аспекти. Насамперед, це панування у світовому економічному просторі ТНК, які нетерпимі до національних особливостей, а отже і до суверенітету.

Особливо показові у цьому плані дії фінансово-спекулятивного капіталу, який негативно впливає на будь-які національні спроби підтримати соціальними програмами бідні верстви населення.

Група найбільш розвинених країн, об’єднавши свої капітали в могутні міжнародні фінансово-кредитні установи та користуючись тяжким фінансово-економічним станом інших країн, опутують їх боргами. Потім вони висувають умови, які фактично унеможливлюють суверенітет вказаних країн і примушують їх до дій, які не залишають самостійного вибору шляху розвитку.

Таким чином, глобальна економіка породжує для провідних країн небачені раніше можливості для накопичення багатства. Ці можливості на багато порядків перевищують ті, які були у них у досить недавній період колоніальних завоювань. Звичайно, вони не бажають справедливо розподілити вказані багатства.

Це поглиблює глобальну бідність націй, народів і країн у світі, яка, як правило, пояснюється провідними країнами відсутністю демократії та низькою ефективністю управління у бідних кранах.

Нерівність сучасного світу вражає й на рівні окремої людини. Так, якщо в США на кожну людину споживають в середньому 2600 кг нафти, то в Заїрі – тільки 10 кг.

Вказані можливості для провідних країни щодо накопичення світового багатства дозволяють їм проводити політику дбайливого ставлення до кожного громадянина, концентрувати зусилля на всебічному розвиткові кожної особистості. Високий рівень життя у вказаних країнах подається як одна із складових "західних цінностей і стандартів".

Тому характерно, що саме ці ж країни під знаменами захисту прав і свобод людини спрямовують діяльність ООН і міжнародних фінансово-кредитних установ у русло необхідності проведення миротворчих операції в тій чи іншій країні.

Як правило, вказаним операціям передує втручання у внутрішні справи країни, економічна блокада, замороження її рахунків за кордоном тощо, що й призводить до гуманітарної катастрофи (приклади: Ірак, Єгипет, Лівія, Сирія).

Але суть проблеми значною мірою полягає ще й в тому, як визначати, що є благо для людини, а що ні? Одні потреби закладені в природі людини (вона їх визначає сама), а інші формуються під впливом суспільства і держави в цілому.

Можна стверджувати - ставлення до людини суспільно-політичних інститутів визначає різницю між капіталістичною і комуністичною ідеологією.

Капіталізм виходить із того, що людина від природи недосконала. Їй властиве почуття індивідуалізму, егоїзму, намагання за будь-яку ціну перемогти суперника й бути першою. Ці риси людини найбільшою мірою дозволяє реалізувати ліберальна ідеологія та ринкова економіка, які в кінцевому підсумку породжують і виправдовують тотальну нерівність між людьми.

Комуністична парадигма ґрунтується на тому, що людина від природи є досконала. Зокрема, в ній природою закладені прагнення до справедливості та рівності. Тому всі недоліки людини пояснюються і інтерпретуються як результат негативного впливу суспільно-політичної та економічної організації життєдіяльності суспільства. Не випадково вказані недоліки прихильники комуністичної ідеології називають соціальними хворобами.

Саме ця теза є чи найголовнішою основою ідеї диктатури пролетаріату, головною метою якої була побудова суспільства соціальної справедливості та рівності.

Тобто у даному випадку диктатура розглядалася як інструмент, який застосовувався для примусової побудови суспільства справедливості та рівності.

Але історична практика (зокрема, колишнього СРСР) продемонструвала основну дилему та безперспективність реалізації вказаної ідеї. Людині дійсно властиве почуття соціальної справедливості. Але людину неможливо примусити бути щасливою проти її волі, тобто порушуючи права і свободи людини.

З іншого боку, загрозою для безпечного розвитку людини й суспільства є також небажання тієї чи іншої частини населення узгоджувати свої інтереси із суспільними. Ця загроза є складною проблемою розвитку пострадянських держав, для яких характерна значна розбалансованість інтересів різних соціальних груп.

Безумовно, позитивні результати оздоровлення соціально-психологічної обстановки в суспільстві, колективі, сім’ї можливі за умови переважання у громадян колективістського виду мотивації.

Якщо ж більшість людей у своїй поведінці буде виходити виключно із егоїстичних міркувань - зростання загроз життєдіяльності людини та суспільства буде неминучим.

При цьому основною загрозою людині й суспільству залишається насильство з метою набуття чи збереження політичного, економічного та культурного панування. Як правило, вказане насильство в сучасних умовах супроводжується потужним інформаційно-психологічним впливом через ЗМІ й означає дискримінацію тієї чи іншої людини або соціальної групи, обмеження їх прав і свобод.

Таким чином, між цілями суспільства та індивіду завжди є певні відмінності. Вони знаходять своє відображення у відхиленні інтересів індивіду, а отже і його інтересів від суспільних потреб.

Це обумовлено тим, що кожна людина переслідує свої цілі, в основі яких її, по суті, егоїстичні, потреби.

Наближення цілей особистості, характеру її суспільних дій до інтересів та цілей розвитку суспільства має забезпечити їх спільний прогресивний розвиток. Необхідність узгодження інтересів особистості та суспільства з метою забезпечення їх безпеки є головним чинником формування системи національних інтересів та однією із визначальних цілей системи ДУНБ.

При цьому інститути громадянського суспільства сприяють формуванню людей, здатних до цілеспрямованої діяльності щодо збереження духовного і фізичного здоров’я, навколишнього середовища, підтримання безпечного суспільного і особистого буття.

У кінцевому підсумку у сфері взаємовідносин між людиною і суспільством існує широкий спектр ідей, традицій тощо. Він обумовлений складністю становлення свідомості людини та суспільної психології.