Глава 2. Принципи наукового вивчення безпеки

2.1. Класичні та сучасні принципи наукового вивчення безпеки

Із історії розвитку науки відомо, що людство завжди намагалося розв’язувати проблеми, що виникають перед ним, виходячи зі свого рівня розвитку наукових знань, накопичених у сфері суспільних наук (у тому числі філософії). При цьому у кожну епоху існують певні істини (принципи, закони, постулати тощо), які є підґрунтям отримання нових знань Тому для філософського осмислення феномену безпеки особливо важливими є принципи його наукового вивчення, як усталені (традиційні), так і формулювання нових.

Тобто наукове пізнання реального світу ґрунтується на принципах, які визначають, уточнюють та деталізують форми наукового пізнання. Ці принципи фіксують деякі особливості наукового світосприйняття, які роблять науку могутнім та дійовим способом пізнання. Тому одним із найважливіших завдань науки є формування принципів пізнання дійсності.

Передусім зазначимо, що на всіх етапах свого розвитку філософія пропонувала різні підходи у пізнанні світу, у тому числі людини та суспільства.

Один із них ґрунтується на тому, що фундаментальною властивістю матерії є її рух, який знаходить свій прояв у суперечливій єдності мінливості і стійкості. При цьому провідна роль належить мінливості, бо все нове виявляється лише через неї. Феномен безпеки також тісно пов'язаний з поняттям стійкості та з мінливістю.

Стійкість сприяє певному стану самозбереження, а мінливість співвідноситься з поняттям зміни, завдяки яким об’єкт реальної природи набуває нові властивості, які об’єктивно необхідні для його розвитку, бо без розвитку втрачає сенс говорити про безпеку будь-якого живого організму в мінливому середовищі.

Процеси і явища в природі можна розглядати як об'єктивні властивості та якості матерії, що існують незалежно від людської свідомості, її сприйняття та переконання. Тобто матерія, так би мовити, включає знання про принципи, будову, закони і форми її буття. Такий підхід називають об’єктивним або онтологічним.

Коли ж віддається перевага накопиченому теоретичному знанню, загальноприйнятим, сталим істинам (встановленим людьми на даному етапі розвитку науки законам) і сформованим на цій основі суб'єктивним оцінкам, то такий підхід називають суб’єктивним або гносеологічним.

Практична реалізація вказаних підходів часто призводить до суперечностей між тією або іншою науковою теорією при поясненні тих чи інших подій і фактів реальної природи.

Діалектика наукового пізнання передбачає взаємодоповнення суб’єктивного та гносеологічного підходів при вивченні об’єктів і процесів реального світу (соціального і природного) та недопустимість догматизації теорії і методології. На жаль, це мало місце, зокрема, за радянських часів, що, безумовно, не сприяло розвитку суспільних, а в певні періоди і природничих наук (чого тільки варта "заборона" свого часу кібернетики, як буржуазної науки).

Гносеологічна основа нових знань про реальний світ спирається на три фундаментальних принципах: універсалізму, експерименталізму, редукціонізму.

Принцип універсалізму передбачає універсальність наукових способів пізнання світу. Мова йде про: різнобічність, енциклопедичність наукового знання, що є передумовою для цілісного, філософського осмислення світу, побудови на цій основі сучасної системи знань про природу¹ Тому принцип універсалізму сформував індуктивний метод. Його суть в тому, що, оскільки природа є універсальною, то отримання знання про будь-який об’єкт (чи процес) можливе шляхом розширення знання про одного представника цього класу на весь клас об’єктів (процесів).

Об’єктивною основою індуктивного методу є емпіричні дані (про природу, суспільство), отримані в результаті дослідження (експерименту, спостереження), а суб'єктивною - їх пізнаваність за допомогою логічних висновків (схем). Звідси випливає необхідність застосування принципу експерименталізму – необхідності повторних спостережень за певним об’єктом для більшої реалістичності уявлень про весь клас відповідних явищ.

Принцип експерименталізму визначальним чином здійснив вплив на формулювання критерію істини. Його суть полягає в тому, що наукова істина перевіряється (доводиться) тільки практикою: спостереженням, експериментами, виробничою діяльністю тощо. Тобто, якщо наукова теорія підтверджується практикою, вона є істинною.

Суть принципу редукціонізму в тому, що можна досліджувати елементи системи для можливості отримання знань про функціонування системи в цілому.

Застосування принципу редукціонізму передбачає декомпозицію або спрощення структури якого-небудь об'єкту шляхом зведення його до яких-небудь простіших елементів чи початкових знань. Наприклад, згідно цього принципу вищі форми матерії можуть бути вивчені на основі знань про властивості нижчих форм. Тому при побудові моделі того чи іншого об’єкту (процесу) часто керуються діалектичним підходом – “від часткового до загального”².

Окрім вказаних фундаментальних принципів, наукове пізнання реального світу ґрунтується на низці інших принципів. Їх використання доповнює системність фундаментальних принципів й дозволяє визначати, уточнювати та деталізувати форми наукового пізнання об’єктів (процесів) реального світу.

Найбільш часто науковці вказують на такі принципи: об’єктивізму, раціональності, повторюваності, верифікації, фальсифікації, детермінізму, системності.

Згідно принципу об’єктивізму об’єкт є деяка річ, що перебуває за межами людської свідомості, існує сама по собі та має свої власні закони розвитку. По суті цей принцип означає визнання факту існування незалежно від свідомості людини та її інтелекту зовнішнього світу, можливість його раціонального пізнання, яке має ґрунтуватися на аргументованих способах отримання знання про оточуючий її світ.

Принцип раціональності є основним засобом обґрунтування знання. Він орієнтує дослідника на певні норми та ідеали науковості, а також еталони знання. Це принцип можливої аргументованості наукових положень. Тобто будь-яке твердження приймається наукових співтовариством тоді, коли воно доведено. Тобто для того щоб деяке твердження набуло статусу науковості, воно має бути доведеним, аргументованим, експериментально підтвердженим.

Цей принцип, а також наведений вище принцип експерименталізму обумовлюють важливість застосування при отриманні нових знань про реальний світ принципу повторюваності, який також є базовим при практичному застосуванні згаданого вище критерію істини.

Суть принципу повторюваності полягає в тому, що для будь-якого наукового факту, отриманого в результаті наукових досліджень, має існувати можливість його повторення в необмеженій кількості копій або шляхом експерименту, або в теоретичних побудовах (описах, моделях тощо) інших дослідників. Якщо ж вказаний факт не може бути повторений, він є унікальним, а відтак немає підстав стверджувати, що він закономірний. Тобто він не вписується в причинну структуру оточуючої дійсності і суперечить самій логіці наукового опису.

Принцип верифікації зводиться до того, що будь-яке поняття або твердження має наукове значення, якщо воно може бути зведене до безпосереднього досвіду або ж теоретичного висловлювання (інформації) про нього, тобто може бути емпірично перевіреним. Розрізняють безпосередню верифікацію, що передбачає пряму перевірку твердження, яка містить результати спостережень (експерименту) та опосередковану, коли встановлюються логічні відношення між твердженнями, які верифікуються.

Принцип фальсифікації (він же критерій наукового статусу теорії) запропонував К.Поппер. Він полягає в тому, що знання набуває рівня наукового тільки у тому випадку, якщо воно може бути спростованим. Наприклад, ідеологічні чи релігійні догми не є науковим знанням, бо вони в принципі не можуть бути спростованими. Відтак кожна справжня перевірка будь-якої теорії є не що інше, як спроба її спростувати.

Цей принцип часто називають принципом відносності наукового знання або принципом критичності, підкреслюючи цим, що концепції, моделі, теорії, поняття тощо завжди є відносними та обмеженими у той чи інший період наукового пізнання реального світу. Тому важливим завданням для дослідника завжди є встановлення інтервалу адекватності теорії, тобто меж, де отримані на основі теорії висновки і рекомендації адекватно відповідають реальній дійсності.

Суть принципу детермінізму вперше сформулював ще Демокрит. Він полягає в тому, що всі події (процеси, явища тощо) у світі пов’язані між собою причинним зв’язком. Тому вказаний принцип часто називають принципом причинності.

Згідно цього принципу подій, у яких немає реальної, яка фіксується тими чи іншими способами причини, не буває. Не буває також подій, які не несуть за собою тих чи інших наслідків. Будь-яка подія породжує, як правило, каскад наслідків або хоча б один наслідок. Принцип може трактуватися по різному, але тільки на його основі можна підійти до вивчення оточуючої реальності з наукових позицій, використовуючи механізми наукового доведення та експериментальної перевірки тих чи інших фактів.

Принцип системності органічно доповнює фундаментальний принцип редукціонізму (знання про елементи системи дають можливість отримати знання про всю системи). Він став визначальним при розробці в XX столітті загальної теорії систем, згідно якої будь-яке явище (подія, процес, об’єкт тощо) в реальному світі є елемент більш складної системи, яка розглядається у загальному випадку, як сукупність взаємопов’язаних між собою за певними законами і принципами елементів. При цьому вказаний взаємозв'язок такий, що система не є арифметичною сумою своїх елементів. Тому в системі виникають принципово нові якості, якими не володіє жоден із елементів системи.

Опис і систематизація різних об’єктів і процесів у природі та суспільстві з використанням вищезазначених принципів дозволили побудувати досить чітку картину природного світу, в основі якої лежать ті або інші закономірності.

Проте, варто зазначити, якщо природознавство орієнтоване на розробку пізнавальних методів, то методи, наукові висновки та рекомендації суспільних наук, через специфіку досліджуваних об'єктів та процесів, мають значною мірою суб'єктивно-ціннісний характер.

Суспільні науки, а серед них і наука державного управління та теорія національної безпеки, ґрунтуються на принципах та ключових поняттях, суть яких сьогодні достатньо неоднозначна. Серед них, зокрема: державне управління, суспільство, нація, національні інтереси, культура, безпека, суспільний прогрес, політична та економічна стабільність, принципи демократії та соціальної рівності. Це часто ставить під сумнів наукову достовірність отриманих в межах вказаних наук висновків і рекомендацій, у тому числі й стосовно забезпечення безпеки людини, суспільства та держави.

Водночас більшість досліджень в межах суспільних наук мають прикладний характер. Вони, як правило, спрямовані на розв’язання поточних проблем, що виникають у різних сферах життєдіяльності людини, суспільства, держави та міжнародної спільноти. Але в їх основі, ще раз підкреслимо, головним чином емпіричне знання, яке по суті, має ту чи іншу суб'єктивну інтерпретацію.

Серед науковців є й такі, які стверджують, що застосування наукових методів суспільних наук, не дозволяє здійснити достовірний прогноз розвитку соціального об’єкта, а відтак і передбачити його майбутній стан, що є можливим у межах природничих наук, як правило, можливо провести натурний експеримент та отримати з будь-якою ймовірністю прогнозований (очікуваний) результат.

З огляду на це філософське осмислення феномену безпеки соціальних об’єктів (процесів), як однієї з визначальних їх системних властивостей, має ґрунтуватися також на гносеологічних принципах історизму (еволюціонізму), синергетизму, аксіологічності та цілісності.

У даному випадку принцип історизму полягає в тому, що процес розвитку будь-якого об’єкту (процесу) у контексті вивчення його безпеки необхідно розглядати з урахуванням історичних умов його виникнення та функціонування. Тобто кожен об’єкт (процес) має свою історію безпеки зі своїми якісними та кількісними характеристиками результатів розвитку.

Застосування принципу синергетизму обумовлене виникненням в межах системного підходу нового наукового напряму дослідження процесів самоорганізації в природних і соціальних системах - синергетики.

Синергетика виникла як відповідь на кризу стереотипного, лінійного мислення, основними рисами якого, зокрема, є уявлення про хаос, як виключно деструктивний початок миру, а випадковості як другорядного, побічного чинника розвитку. В онтологічному плані предметом синергетики є вивченням закономірностей виникнення, функціонування і розвитку систем різної природи, що самоорганізуються, тобто створення загальної теорії систем, що самоорганізуються.

Застосування синергетики як методологічного підходу до всіх явищ живого і неживого світу ґрунтується на припущенні про те, що всі існуючі об’єкти та процеси є такими, що само організуються, будь то атом, жива клітина, психіка людини, суспільство, чи навіть Галактика і Всесвіт. Всі вони розглядаються як системи, які мають здатність до самоорганізації. В межах синергетичного підходу це пояснюється тим, що все, що доступно спостереженню навколо нас, зазнає безперервних змін, які відбуваються за рахунок сил внутрішньої взаємодії і за рахунок внутрішніх стимулів, що не вимагають втручання зовнішніх чинників, що не належать системі.

Згідно основним положенням синергетики, безперервна еволюція не веде до рівноваги в системі, у тому числі у Всесвіті, оскільки рівновагою можна вважати абсолютний хаос. Це означає, наприклад, що Всесвіт розвивається, але закони цього розвитку мають розглядаються через певне переосмислення ключових понять еволюційної теорії Дарвіна - спадковості, мінливості, відбору.

Наприклад, явище мінливості системи розглядається в тісному взаємозв'язку з чинниками випадковості і невизначеності, які опосередковують еволюцію системи і появу нових якісних властивостей. А що стосується поняття спадковість, то воно означає лише те, що сьогодення і майбутнє будь-якої системи реального світу залежить від її минулого. Ця ступінь залежності умовно називається пам'яттю системи.

В жорстко детермінованій (ідеальній) системі, яка володіє абсолютною спадковістю та нескінченною пам'яттю минуле однозначно визначатиме майбутнє, а майбутнє - минуле. Але такі системи абстракція. Вона певною мірою може інтерпретувати лише деякі процеси в неживому світі (наприклад, рух Місяця навколо Землі). Через різні чинники пам'ять в реальних системах, а відтак і її залежність від минулого, як правило, є обмеженою.

Щодо поняття відбору, то воно є найскладнішим, бо допустимі процеси самоорганізації слідують певним правилам, законам, які називають принципами відбору. Вказаними принципами відбору слугують,зокрема, основні положення законів фізики, біології, суспільного розвитку тощо, які з допустимих рухів «обирають» ті, які ми й спостерігаємо у реальному житті.

Процес еволюційного розвитку з погляду синергетики пов'язаний з двома дуже важливими поняттями, а саме: з біфуркацією (втратою стійкості) та аттрактором (єдино можливим станом рівноваги), які допомагають побудувати схему еволюційного розвитку, у тому числі соціальної системи.

Згідно синергетичного підходу на початковому й більш-менш передбачуваному етапі розвитку системи, відбувається повільний розвиток її властивостей. Система як би коливається в деяких межах навколо свого аттрактора.

Але під впливом зовнішніх сил (дій), або коли відбувається кумуляція (збільшення) внутрішніх сил (або те і інше разом), наступає момент, коли параметри системи починають стрімко змінюватися. Це приводить до порушення стабільного стану і виникає поле (спектр) нових аттракторів (потенційна можливість різних шляхів розвитку). Характерним для такої ситуації є те, що навіть незначна дія може зумовити абсолютно інший шлях розвитку системи. Цей процес продовжуватиметься поки не наступить стабільний стан, який, в кінцевому підсумку, також закінчиться втратою стійкості і все почнеться спочатку.

Принципові положення синергетики дозволяють по-новому розглядати феномен безпеки соціальних систем, зокрема:

• стан невизначеності і стійкості, наявність різного роду небезпек збереженню цілісності соціальної системи породжує тенденцію ускладнення системи через появу нових її властивостей;

• безпека проявляється у контексті нелінійного розвитку системи, як один із можливих шляхів подальших суспільних змін;

• безпека може розглядатися як властивість соціальної системи, де кожен її елемент має достатню ступінь свободи для свого самозбереження, не порушуючи цим цілісності системи;

• виникає можливість досліджувати безпеку системи в точці біфуркації, коли одні види (складові) безпеки можуть бути конструктивними, а інші деструктивними.

Таким чином найважливіше в основних положеннях синергетики полягає в тому, що невизначеність і нестійкість системи є її визначальна якість (властивість), яка виникає із взаємодії її елементів і має нематеріальний порядок.

З огляду на це основна презумпція невизначеності та нестійкості в соціальній системі (в соціальній групі, суспільстві, державі, міжнародній спільноті) зумовлена суперечністю цінностей та інтересів її складових.

Виходячи з вищевикладеного, стає зрозуміли, чому філософське осмислення феномену безпеки соціальної системи має ґрунтуватися також на принципі аксіологічності. Згідно цього принципу безпека цілісності системи зумовлена взаємодією її елементів, які не тільки раціонально організовані для виживання системи у конкретній ситуації. Вони мають загальну мету, яка їх об’єднує і є середньовзвішеною величиною ціннісних орієнтацій (установок) вказаних елементів.

Щодо принципу цілісності, то він зобов’язує досліджувати безпеку соціального об’єкта в певному інституційному середовищі. Мова йде про організацію, яка може бути визначена як жорстко структурований соціальний інститут. Він передбачає поєднання різнорідної і різноспрямованої діяльності суб'єктів соціального інституту в єдиний процес з метою досягнення загальних цілей, які, в соціальній системі, значною мірою детерміновані певними ціннісними орієнтаціями елементів системи.

При цьому вказаний процес при дослідженні безпеки соціального об’єкта має розглядатися у двох аспектах, а саме як:

• внутрішнє середовище, яке розглядається як структура організації, для якої властивим є розподілення діяльності елементів системи, зокрема, ділових комунікацій, правил координації і контролю, способів і форм ухвалення рішень, а визначальна роль належить цілям організації, її стратегії, технології, організаційній і діловій культурі (так званий, мікрорівень);

• зовнішнє середовище, коли акцент робиться на сукупність зовнішніх по відношенню до організації чинників (політичних, економічних, природних тощо), тобто, коли при дослідженні безпеки соціального об’єкта, який є елементом організації, розглядається більша за організацію система (так званий, макрорівень).

У такому випадку організація (інститут) може розглядатися як посередник між людиною (соціальною групою) і зовнішнім середовищем, наприклад, суспільством чи державою, а перспективи виживання і ефективності діяльності самої організації обумовлені її адаптаційною здатністю до змін зовнішнього середовища.

Як правило, у провідних країнах світу при дослідженні безпеки людини головний акцент робиться на внутрішньому середовищі організації, тобто на мікрорівні Це забезпечує з'єднання різнорідних дій елементів організації щодо досягнення загальних цілей і є певною гарантією їх безпеки. На макрорівні категорія «середовище безпеки» найчастіше використовується при аналізі ролі та місця держави в системі міжнародної безпеки.