Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Державне управління у сфері національної безпеки.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

13.2.4.Пріоритети державної політики України щодо забезпечення воєнної безпеки

Воєнна безпека досягається шляхом проведення відповідної воєнної політики держави, яка опирається передусім на можливості національних збройних сил та військово-промислового комплексу. Стратегічна мета воєнної політики України – запобігання воєнним конфліктам або їх урегулювання на основі прийнятних компромісів.

Водночас воєнна сила продовжує залишатися одним із елементів могутності будь-якої країни, а воєнна безпека - результатом, який відображає розв’язання багатоаспектної проблеми забезпечення збройного захисту національних інтересів та їх просування за межами держави.

Воєнна сфера найбільше відчуває на собі сумарний вплив результатів економічної та зовнішньої політики держави. Процеси трансформації, якими охоплені всі сфери життєдіяльності українського суспільства та держави (у тому числі воєнної сфери), значною мірою визначає «тотальна» лібералізація.

В Україні стан лібералізації воєнної сфери пов’язаний перш за все з правами політичних партій (рухів, блоків тощо) брати участь у формуванні засад внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Наприклад, створення Збройних Сил відповідно до правових засад громадянського суспільства та побудова нових цивільно-військових відносин відобразилися в програмах практично усіх політичних партій України.

Спостерігається єдність ліберальних підходів й стосовно розв’язання інших армійських проблем, починаючи від необхідності подальшого скорочення чисельності Збройних Сил та переходу на професійну армію й закінчуючи необхідністю посилення механізмів парламентською контролю над виконанням програм реформування (розвитку) Збройних Сил.

Таким чином лібералізація воєнної сфери та воєнної політики України набула стійкої тенденції і є головним лейтмотивом у діяльності держави й політичних партій щодо формування цивільно-військових відносин у країні.

При цьому вітчизняна політична система сьогодні характеризується конфліктною й складною взаємодією трьох типів ціннісних орієнтацій: радянської епохи, суто національних цінностей та цінностей, що імплементовані західною цивілізацією.

Наслідком є розрізненість, фрагментарність, різноспрямованість взаємодії політичних суб’єктів при розробці та реалізації національної воєнної політики. Вона належним чином не поляризуються загальносуспільною позицією стосовно суті, ступеня важливості та можливих підходів щодо забезпечення воєнної безпеки.

Водночас, за роки незалежності в Україні прийнято низку керівних документів з питань забезпечення воєнної безпеки. Вони доповнюють та розвивають один одного, визначають основні напрями воєнної політика й на їх основі здійснюється воєнне будівництво.

Серед цих документів принципово важливе місце належить Воєнній доктрині, яка згідно законодавства затверджується Президентом України 77.

Вона значною мірою формує основу для підготовки та прийняття воєнно-політичних і воєнно-стратегічних рішень, розробки стратегій і програм у воєнній сфері. Правовою основою доктрини є Конституція України, закони, інші нормативно-правові акти, зокрема, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником. Але вона вважатиме потенційним воєнним противником будь-яку державу або групу держав, практичні дії чи недружня політика яких буде мати чіткі ознаки загрози застосування воєнної сили проти України, а відтак загрожуватиме її воєнній безпеці.

Варто зазначити, що досить продуктивним у плані правового забезпечення військового будівництва в Україні стало також прийняття у 2003 році Закону України «Про основи національної безпеки України». Він значною мірою конкретизував загрози національній безпеці України у воєнній сфері. Не менш важливим стало й оприлюднення у 2004 році Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2015 року та затвердження Президентом України у 2007 році Стратегії національної безпеки України.

Стратегічний оборонний бюлетень відобразив підсумки оборонного огляду, який було проведено відповідно до рекомендацій та методик країн Заходу.

На його основі передбачається здійснення низки важливих заходів, спрямованих на забезпечення обороноздатності держави, зокрема, подальше удосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів, розробка цільових програм реалізації державної політики з питань національної оборони, удосконалення структури, уточнення й розмежування функції Міністерства оборони та Генерального штабу, удосконалення організаційно-штатної структури Збройних Сил та системи управління ними, системи їх всебічного забезпечення.

Передбачається також здійснення масштабної модернізації озброєнь і військової техніки та закупівля їх нових зразків.

В кінцевому підсумку було поставлене завдання здійснити комплексний перехід від кількісних до якісних показників в управлінні військами, їх оснащенні, підготовці та забезпеченні.

Очевидно, що виконання цих завдань є важливою передумовою успішної підготовки держави до збройного захисту національних інтересів.

Аналіз основних положень Воєнної доктрини, Стратегії національної безпеки, Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2015 року, інших керівних документів з питань забезпечення воєнної безпеки дозволяють сформулювати головну мету підготовки держави до збройного захисту національних інтересів та пріоритети державної політики щодо забезпечення воєнної безпеки.

Головною метою підготовки держави до збройного захисту національних інтересів є досягнення такого рівня обороноздатності, який буде достатнім для стримування інших держав від застосування воєнної сили проти України, а в разі виникнення воєнного конфлікту – достатнього для оперативного переходу держави з мирного на воєнний стан, відсічі збройної агресії, локалізації (нейтралізації) збройного конфлікту, належної організації територіальної оборони і цивільного захисту України.

Пріоритетами державної політики щодо забезпечення воєнної безпеки України на довгострокову перспективу є:

  • постійне уточнення (обґрунтування) концептуальних та організаційно-правових засад воєнної політики, зокрема, Воєнної доктрини, інших керівних документів з питань забезпечення воєнної безпеки;

  • активна участь у формуванні системи глобальних, регіональних та внутрішньодержавних військово-політичних стосунків, пов’язаних із забезпеченням воєнної безпеки України;

  • своєчасне виявлення, попередження, оцінка та прогнозування розвитку загроз національним інтересам України у воєнній сфері в межах та у контексті створення ефективної системи стратегічного планування підготовки держави до відсічі збройної агресії, локалізації (нейтралізації) збройного конфлікту, територіальної оборони і цивільного захисту населення, як складової загальнодержавної системи стратегічного планування та прогнозування у сфері національної безпеки;

  • структурно-функціональне удосконалення елементів системи політичного керівництва сектором безпеки, зокрема, тих, що відповідають за опрацювання пропозицій щодо уточнення ролі і функцій Збройних Сил України, інших військових структур, за приведення їхнього статусу, складу і структури у відповідність до штатного призначення, а також за координацію і контроль заходів щодо реформування у воєнній сфері;

  • забезпечення відповідності завдань та кількісно-якісних параметрів Збройних Сил України, інших військових формувань, на які покладаються завдання щодо збройного захисту національних інтересів, напруженості та характеру розвитку воєнно-політичної обстановки у контексті загрози застосування воєнної сили;

  • підтримання на належному рівні боєздатності, мобілізаційної, бойової готовності Збройних Сил України, інших військових формувань до оборони держави та підвищення якості забезпечення їх повсякденної життєдіяльності;

  • формування, з урахуванням характерних рис сучасних воєнних конфліктів, необхідних обсягів недоторканих та мобілізаційних запасів, які потрібні для забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань та функціонування економіки в особливий період;

  • удосконалення системи комплектування Збройних Сил України та системи підготовки офіцерського й сержантського корпусу;

  • підвищення ефективності системи військово-патріотичного виховання громадян України та підготовка молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби;

  • оснащення Збройних Сил України та інших військових формувань сучасними системами озброєння, військової та спеціальної техніки, вдосконалення систем їх експлуатації та ремонту завдяки відновлення на основі впровадження новітніх технологій потенціалу національного оборонно-промислового комплексу та належного фінансування вказаних заходів;

  • удосконалення систем територіальної оборони, охорони державного кордону та цивільного захисту України;

  • адаптація міжнародних договорів (угод), що були прийняті з питань обмеження чисельності збройних сил і звичайних озброєнь у Європі у контексті більш повного врахування сучасних реалій трансформації геополітичного простору та реалізації життєво важливих національних інтересів України.

Особливо важливими є пріоритети, які пов’язані з реформуванням Збройних Сил та інших військових формувань, що залучаються до виконання завдань оборони країни. Тут головну увагу необхідно зосередити на приведенні їх складу та структури у відповідність з наявними та прогнозованими загрозами воєнній безпеці, економічними та науково-технічними можливостями держави.

При цьому варто враховувати, що національні Збройні Сили за своєю структурою, призначенням, складом, засобами підготовки не можуть бути схожими на збройні сили європейських країн і країн-членів НАТО. Геостратегічне положення України, її політичний устрій, економічна система, традиції, етнонаціональний склад, наявність багатьох релігій, прийняті політичні рішення щодо її позаблоковості, інші специфічні чинники впливають на обриси та характеристики національних Збройних Сил.

Виходячи з цього до першочергових заходів щодо реформування Збройних Сил України необхідно віднести:

  • подальше формування сил стримування та сил швидкого розгортання;

  • досягнення збалансованості видів Збройних Сил;

  • вдосконалення військової інфраструктури;

  • відпрацювання порядку планування, координації та комплексного використання усіх військових формувань для оборони держави.

Це, у свою чергу, зокрема, потребує уточнення структури та функцій органів військового управління, підвищення рівня професіоналізму та відповідальності в усіх управлінських ланках, створення єдиної для Збройних Сил та інших військових формувань системи замовлень озброєння і військової техніки, розробки уніфікованих для них систем технічного, тилового і мобілізаційного розгортання.

Не менш важливими для України є також системні перетворення у галузі інформаційно-ідеологічного та морально-психологічного супроводження військового будівництва, які пов’язані з формуванням «оборонної» свідомості суспільства, організацією військово-патріотичного виховання молоді і особового складу Збройних Сил та інших військових формувань.

Окрім того досвід провідних країн світу свідчить, що успішне виконання завдань щодо забезпечення воєнної безпеки значною мірою залежить від якості системи демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки. Це зумовлює необхідність, постійного вдосконалення вказаної системи.

Пріоритети державної політики щодо забезпечення воєнної безпеки України визначають мету та пріоритети складових вказаної політики, а саме: воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної політики держави.

Метою воєнно-економічної політики є задоволення потреб Збройних Сил України та інших суб’єктів національної безпеки фінансовими і матеріальними ресурсами. Пріоритетами вказаної політики є:

  • оптимізація витрат оборонних ресурсів, посилення контролю за їх використанням при одночасному належному ресурсному забезпеченні програм (планів) реформування та розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань;

  • вдосконалення мобілізаційної підготовки національної економіки, створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

  • забезпечення раціонального балансу в межах державного оборонного замовлення між модернізацією, ремонтом та закупівлею озброєння, військової і спеціальної техніки з урахуванням розширення взаємовигідного міжнародного співробітництва в воєнно-економічній сфері та наданням пріоритету вітчизняному виробнику;

  • утилізація надлишкових та непридатних для використання за призначенням зразків озброєння, військової техніки та боєприпасів;

  • забезпечення належного соціального та правового захисту військовослужбовців і членів їх сімей, працівників Збройних Сил України та інших військових формувань.

Принципово важливою умовою реалізації вказаних пріоритетів є забезпечення бюджетного фінансування сектору безпеки як цілісної системи в обсягах, достатніх для його реформування і розвитку.

Окрім того успішна реалізація пріоритетів воєнно-економічної політики тісно пов’язана з пріоритетами військово-промислової політики.

Головною метою воєнно-промислової політики є забезпечення належного розвитку оборонно-промислового комплексу, технічного оснащення Збройних Сил України та інших військових формувань, а її пріоритетами, зокрема, є:

  • оптимальне поєднання механізмів державного управління з ринковими механізмами у процесі стимулювання розвитку технологій подвійного використання та забезпечення раціонального балансу між кооперативними зв’язками підприємств оборонно-промислового комплексу та державним оборонним замовленням при одночасному збереженні державного контролю над виробництвами, які є критичними для підготовки держави до збройного захисту національних інтересів;

  • розвиток наукового і виробничого потенціалу оборонно-промислового комплексу, удосконалення системи його мобілізаційного розгортання;

  • просування на зовнішніх ринках з додержанням вимог міжнародного права вітчизняного озброєння, військової та спеціальної техніки та спрямування й ефективне використання частини отриманих коштів на розробку, закупівлю, модернізацію і ремонт озброєння, військової та спеціальної техніки Збройних Сил України, інших військових формувань.

Принципово важливе місце в підготовці держави до збройного захисту національних інтересів належить і військово-технічній політиці, яка одночасно є складовою національної промислової політики.

Головною метою військово-технічної політики є розробка та модернізація озброєння, військової та спеціальної техніки й оснащення ними збройних сил та інших військових формувань для виконання покладених на них завдань. Вказана політика безпосередньо пов’язана з формуванням і виконанням державного оборонного замовлення на озброєння і військову техніку.

Сучасні зразки озброєння, військової, спеціальної техніки традиційно концентрують у собі здобутки наукоємних технологій та визначають попит на високі технології.

Зокрема, військово-технічна політика повинна бути максимально зорієнтована на ефективне використання досягнень у галузі інформатики. Україна маючи сучасні засоби вогневого ураження відстає у засобах їхнього інформаційного забезпечення. Це, зокрема, призводить до збільшення витрат боєприпасів, надмірно навантажує систему забезпечення.

Тому належне обґрунтуванням та виконанням державного оборонного замовлення на озброєння і військову техніку сьогодні набуває принципово важливого значення для подальшої долі країни.

Фактично це майже єдина можливість зберегти високі технології, які сконцентровані в оборонно-промисловому комплексі.

Пріоритетами військово-технічної політики в Україні, зокрема, є:

  • стандартизація та уніфікація озброєння, військової та спеціальної техніки Збройних Сил України та інших військових формувань;

  • забезпечення виконання державних цільових програм розвитку озброєння та військової техніки у визначених обсягах та в установлені терміни і на цій основі оснащення військ (сил) новим високотехнологічним озброєнням, військовою та спеціальною технікою, у першу чергу автоматизованими системами управління і цифрового зв’язку, високоточними боєприпасами, бойовими літаками та гелікоптерами, засобами протиповітряної оборони, бойовими кораблями та ракетними комплексами;

  • підтримання технічної придатності наявних зразків (комплексів, систем) озброєння, військової, спеціальної техніки та їх модернізація.

Варто зазначити, що у процесі підготовки держави до збройного захисту національних інтересів та реалізації зазначених пріоритетів воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної складових державної політики щодо забезпечення воєнної безпеки, Україна дотримується таких основних принципів:

  • оборонної достатності (передбачає всебічне задоволення потреб підготовки держави до оборони, що визначаються поточним і прогнозним характером воєнно-політичної обстановки, з урахуванням економічних можливостей держави і пріоритету прогресивного соціально-економічного розвитку України);

  • високої готовності (передбачає у разі необхідності ефективне переведення держави з мирного на воєнний стан);

  • системності планування (передбачає централізоване керівництво та наявність цілісної системи стратегій, доктрин, програм, планів, які забезпечують всебічну підготовку держави до збройного захисту національних інтересів).

Серед пріоритетів державної політики щодо забезпечення воєнної безпеки чільне місце посідає й планування та виконання комплексу заходів, спрямованих на створення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави.

Актуальність їх виконання для України після проголошення нею позаблокового статусу значно зросла. Зазначені заходи передбачають, зокрема:

  • активну участь України у зміцнення систем колективної безпеки, а саме її активну участь у безпекових програмах та всебічному розвитку взаємовигідних відносин з міжнародними структурами безпеки ООН, ЄС, ОБСЄ, НАТО;

  • завершення правового оформлення (делімітації та демаркації) державного кордону України;

  • розвиток відносин з Російською Федерацією на основі прагматизму та відкритості, взаємовигідної кооперації та співпраці як ключових умов забезпечення національної та регіональної безпеки, а також розвиток гармонійних, взаємовигідних, добросусідських відносин з іншими країнами;

  • підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом подальшої участі у міжнародній миротворчій діяльності, багатосторонніх заходах з протидії розповсюдженню зброї масового ураження, тероризму, транснаціональній організованій злочинності, торгівлі людьми, незаконному обігу наркотиків та іншим викликам міжнародній безпеці.