22. Політичний режим.

Політичний режим (від франц. regime) - державний суспільний устрій, спосіб правління. Це функціонування політичного життя, що складається внаслідок політичних дій соціальних суб' єктів у системі певних політичних владних інститутів, структур, політичних відносин і взаємодії людини і суспільства. Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на: • тоталітарні; • авторитарні; • демократичні.

Виділяється чотири типи політичних режимів (типи влади):         1)тоталітарна влада;        2)авторитарна влада;         3)ліберальна влада;         4)демократична влада.

23. Демократія

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

7. Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я.

8. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

Модель демократії – це теоретична конструкція, спрямована на виявлення і пояснення основних елементів форми демократії і структури відносин, які лежать в її основі.

Модель демократії Ліпсета-Лернера

Демократія у цій моделі виступає, перш за все, результатом розвитку ряду соціальних та економічних умов (урбанізації, індустріалізації, освіти, комунікації), які призводять до формування диференціації суспільства та активності різних груп інтересів та представляючих її еліт у сфері боротьби за державну владу. Якщо Лернер робив акцент на діяльності різних елітних груп, на наявності розвинутих ЗМІ, то Ліпсет – на конкуренції еліт, підтримці населенням існуючих правил політичної гри (легітимізація) та ефективності дії демократій як умови стабільності та підтримки режиму. Ліпсет визначає демократію (у складному суспільстві) як політичну систему, що має постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб.

Модель "поліархічної демократії” Роберта Даля

Ця модель слідує загальній спрямованості ліберальної демократичної теорії, але в ній наголос робиться на аналізі набору умов, визначаючих дійсну, а не формальну демократію.

По-перше, якщо демократія є ідеальним типом політичної системи, то поліархія характеризує реальний тип, тобто представляє собою відбиток деякого рівня реалізації ідеального типу.

По-друге, поліархія є подібно демократії якісною ознакою політичної систем та разом з тим (відрізняючись від демократії) їх виміром, тобто можна говорити про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

Економічна модель демократії Ентоні Даунса

У своїй моделі демократії він акцентував увагу на діяльності уряду (або партії, що перемогла) у зв’язку з електоральною поведінкою та суспільною думкою.

Мета, яку Даунс поставив перед собою, була в тому, щоб "надати правило поведінки у демократичній системі управління та знайти його сенс”. Намагаючись сконструювати модель раціональної політичної поведінки, ураховуючи ціну або інших альтернативні можливості, Даунс й будує свою економічну теорію демократії.

Перед усім, економічна модель демократії базується на ідеї раціональності політичної поведінки: кожна діюча особа (видборець, партійний функціонер, член уряду, навіть організація в цілому) намагається максимізувати результат своєї діяльності в економічному сенсі, тобто отримати кращий результат при менших затратах.

Раціональна поведінка є передбачуваною, включає в собі переваги в процесі політичного обміну. При такому підході політика розглядається у вигляді ринку, де існує конкурентна боротьба та взаємний обмін з метою отримання найбільш вигідного результату.

Дві основні тези економічної теорії демократії в цьому зв’язку були важливими:

1) "кожний уряд намагається максимізувати політичну підтримку”,

2) "кожний громадянин намагається максимально максимізувати користь результату своєї дії”.

Як свідчить хід розвитку демократії, здебільшого її моделі спираються на різні процедури та цінності. Скажімо, концепція охоронної демократії Дж. Мілля та І. Бентама з ідеєю захисту індивідуальних інтересів через усезагальне право голосу має такі обов’язкові елементи: регулярні вибори, таємне голосування, конкуренція політичних сил [6]. Натомість ідею партисипітарної демократії можна охарактеризувати, як зазначає Б. Барбер, так: «Демократію участі розуміють як пряме правління освічених громадян. Громадяни – це не просто індивіди з приватними інтересами, а добре інформовані суспільні громадяни» [5].

Тому логічно, що Б. Гуггенбергер, вказуючи на необхідність створення в майбутньому комплексної теорії демократії, слушно наголошував: «Будь-якій теорії демократії, що задовольняє вимоги сучасності, необхідно бути досить комплексною й одночасно гнучкою. Теорія демократій … має комбінувати якомога більшу кількість уявлень західних теорій та соціально-значущих практик» [1].

Конкретна держава обирає свій тип демократії шляхом розв’язання дилем, пов’язаних з її власною історією, геостратегічним становищем, природними та людськими ресурсами. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об’єктивна закономірність світового політичного розвитку.