1.3. Основні стадії розвитку диригентського мистецтва

Мистецтво диригування засновано на історично розвиненій системі жестів, яка базується на загальнозрозумілих у життєвій практиці рухах. Найважливішим специфічним диригентським рухом, який забезпечує єдність виконання є ауфтакт. Система ауфтактів оформлена в спеціальних циклічних рухах – диригентських схемах (сітках). Крім ауфтактових рухів диригент користується й іншими діями, застосовує різноманітні умовні жести. Великого значення в диригуванні набули погляд, міміка, поза і взагалі весь зовнішній вигляд диригента. Сукупність диригентських засобів спрямована на втілення виконавцями художнього образу; при цьому важливу роль виконує так званий зворотній зв’язок сприймання диригентом результатів свого управління. Оскільки диригування – специфічний вид виконання (не безпосередньо, а через інших співаків, музикантів), вирішальне значення має здатність впливу диригента на виконавців, диригентська воля. Сучасний спосіб диригентського управління склався до середини ХIХ століття.

У процесі історичного розвитку, а також в зв’язку з поступовим подальшим вдосконаленням композиторського письма і появою нових принципів виконання інструментальної і хорової музики диригування пройшло кілька стадій розвитку, поки не склалась його сучасна форма (до середини ХIХ ст. – мова жестів і міміки). Сучасна мова диригентського мистецтва – результат використання одного з перевірених багатовіковою практикою способів людського спілкування, які викликають безпосередній емоційний відгук, багаті асоціації.

Правильному розумінню питання, як диригування дійшло до своєї сучасної форми, сприяють основні етапи його розвитку. Прообразом диригування були ритмічні рухи тіла первісної людини під час танців, а також відбивання ритму за допомогою примітивних предметів (палиці, каменя, мушлі-черепашки). Пізніше виділився ведучий – виконавець заспіву, який відстукував такт долонями або ударом ноги. Це був так званий ударно-шумовий акустичний спосіб управління колективом виконавців, коли за допомогою рахування вголос ведучий визначав ритм і вирівнював ансамбль. У народному мистецтві сумісний спів з давніх часів направлявся одною особою – заспівувачем. У Стародавній Греції на чолі хору був т.зв. корифей, який відбивав такт ногою. У давнину, а потім і в середньовіччі розвивалось мистецтво хейрономії. Це була система знаків, які позначали відносну висоту звука та його тривалості рухами рук, пальців, голови, тіла і іншими візуальними засобами. З ускладненням багатоголосся, співу, оркестрової гри в XV столітті виник спосіб диригування за допомогою баттути, якою диригент відбивав лічильні долі. З розвитком системи генерал-баса (XVII – XVIII ст.) виконанням нерідко керував органіст або клавесиніст, який сидів за інструментом. Траплялось також і подвійне диригування: крім клавесиніста, диригував і скрипаль-концертмейстер, який пізніше, з відмиранням генерал-басу, став єдиним диригентом. Бувало потрійне диригування, коли в управлінні виконанням брали участь клавесиніст, концертмейстер і диригент, який їх об’єднував.

В європейській музиці до XIX ст. диригент був композитором, педагогом, виконавцем своїх творів. У зв’язку з ускладненням музики і підвищенням вимог до якості колективного виконання в І-й половині XIX ст. сформувалась спеціальна професія диригента як виконавця не тільки своєї музики, і не тільки з своїм колективом. На теренах розвитку диригентської техніки відбулась остаточна заміна звукового акустичного способу управління візуальним – за допомогою жесту і міміки. Першими стали диригувати паличкою (20 рр. XIX ст.) И.Мозель, Л.Шпор; одним з перших гастролерів-диригентів був К.М.Вебер; Р.Вагнер почав диригувати, повернувшись обличчям до оркестру (а не до публіки, як було раніше), що значно посилило вплив диригента на виконавців. Диригентське мистецтво досягло розквіту на початку XX ст. (Густав Малер, Артур Нікіш, В.Сафонов, А.Тосканіні та ін.)

Поява в руках диригента палички спричинила необхідність більш точного позначення метричних долей такту. Це стало можливим з використанням дугоподібних рухів рук. Перші метричні схеми мали вигляд всіляких геометричних фігур. Поєднання їх з дугоподібними рухами дозволило підійти до сучасного схематизму в диригуванні.

Науково-методичне вивчення питань диригування почалось у 20-30 роки минулого століття за участю відомих педагогів-диригентів (М.М.Багриновського, С.А.Казачкова, М.М.Канерштейна, М.Ф.Колесси, В.І.Краснощокова, М.А.Малька, П.І.Муравського, І.О.Мусіна, К.А.Ольхова, К.К.Пігрова, К.Б.Птиці, Н.Рахліна, О.В.Свєшнікова, С.В.Турчака, П.Г.Чеснокова та ін.).

У диригентській практиці принципи диригування залишаються постійними, спільними. Однак в залежності від колективу виконавців диригування набуває своїх особливостей, які відбиваються на жестах та особливостях їх застосування. Специфіка диригування хором полягає:

а) в управлінні співацьким процесом (дозування дихання – глибина вдиху, нерідко затримка його перед атакою, характер атаки, ступінь прикритості звука, його опертість);

б) в управлінні строєм, головним чином за допомогою попереджувальних жестів; у забезпеченні ланцюгового дихання, зокрема в акапельних творах;

в) у впливі на вимову тексту (його чіткість, усвідомленість, чітка вимова приголосних на зняттях).

Диригування хором звичайно здійснюється без палички (деякі диригенти не користуються паличкою і в управлінні оркестром, наприклад Є.Свєтланов (йому паличка заважала), хоча П.Муравський користувався паличкою під час виконання хором духовної музики); нерідко спостерігається вільне застосування схематизму.

Аналітичний підхід до представленого матеріалу дозволяє зробити висновки, що основними причинами, які впливали на послідовні зміни зовнішніх способів диригування і які по суті відігравали роль факторів невпинного розвитку диригентського мистецтва, були: різноманітність і глибина змісту музичного мистецтва, що постійно прогресували; ускладнення музичної фактури творів; розвиток оркестрового виконавства; вимогливість публіки до якості виконання, яка постійно зростала, а отже і до техніки диригентів; невпинна зміна нотацій.