36. Екзистенційні мотиви у творчості д. Лессінг (“Повість про двох собак”, „п’ята дитина”).

Артикуляція найактуальніших проблем людської екзистенції, відповідність сучасній філософській проблематиці зробила Доріс Лессінг ключовою постаттю не лише англійської, а й світової літератури останніх п'ятдесяти років (літературна творчість письменниці припадає на другу половину ХХ ст. - початок ХХІ ст.). Доріс Лессінг визнають однією з перших британських письменниць феміністичного спрямування; на її творчість вплинули політичні та суспільні події, що відбувались в Англії та англійських африканських колоніях, починаючи із середини попереднього століття. Важливо також те, що творчість Д. Лессінг є однією з перших ілюстрацій мультикультуралізму - певного географічно-культурного розширення англійської літератури, адже замолоду письменниця жила в англійській колонії Південної Родезії (тепер Зімбабве). Уся художня творчість письменниці хронологічно припадає на час генези та розвитку літератури постмодернізму, щостала характерною для практично всіх національних літератур другої половини ХХ ст., і саме тому її досягнення є невід'ємною частиною сучасного етапу розвитку англійської літератури, контекстом якої можна вважати філософський і літературний постмодернізм.

Постмодерністична література (в якій з'являються нові жанрові модифікації роману, видозмінюються сюжети, художні персонажі набувають нових характеристик, а їхнє життя подається під іншим кутом зору, виникає феномен інтертекстуальності, письменники шукають нових художніх засобів вираження) розвивається відповідно до кількох трансформаційних векторів, одним із яких є комунікаційний. В літературі постмодернізму порушують питання людського спілкування в його найширшому аспекті, зокрема актуальна проблема комунікації - втрати розуміння між людьми. Комунікаційний вектор розвитку сучасної літератури поряд з увагою до текстуальної реальності наголошує на комунікативній реальності, і як наслідок поняття «Інший» виходить на перший план: «Інший» спочатку в контексті підсвідомого, а згодом «Інший» як абсолютно новий тип особистості та свідомості людини, що виникає у сучасному суспільстві, де люди щораз більше відчужуються одне від одного та втрачають зв'язок між собою. Носій особистості «Іншого» витісняється із суспільства, у якому він існує, стає маргіналом, адже він змушений жити поза соціумом та його усталеними нормами. Тому невипадково така проблематизація «Іншого» потребує оновленого концептуального осмислення.

Увага багатьох сучасних письменників зосереджена на проблемі існування «Іншого» в суспільстві. Початкове визначення «Іншого» часто модифікується залежно від особистого розуміння автором цього феномену. Цій проблемі присвячена, зокрема, праця Юлії Кристевої «Самі собі чужі», де дослідниця вивчає розвиток проблеми «Іншого» в усіх можливих його іпостасях - наприклад, як іноземця, що перебуває у чужій державі, як політичного вигнанця, що страждає через свої погляди, як людину, не належну до тої чи тої релігії або ж людину іншої раси тощо. «Іншим» вважається і той, хто не має жодних точок дотику до людей, поруч з якими він змушений жити. Ю. Кристева пише про це так: «Хто такий чужинець? - Той, хто не входить до складу групи, той, хто

«нею» не є, «інакший» [Кристева 2004: 123]. «Інший» - це той, що існує поза: поза сім'єю, поза суспільною групою, поза соціумом взагалі. Водночас дослідниця стверджує, що доля «Іншого» є в кожній людині, адже «чужинець живе в нас: він - прихований лик нашої ідентичності» [Кристева 2004: 7] - у такий спосіб усі люди більшою чи меншою мірою чужі одне одному через відчуття власної «інакшості».

Варто зазначити, що поняття «Інший» та «Чужий» часто вживаються як синоніми, але все-таки між ними є досить чіткі розбіжності. Російський філософ В. Подорога розрізняє не тільки поняття «Інший», «Чужий», а й додає поняття «Свого». «Своє» - це те, що присвоєне, поглинуте, глибоко вкорінене, це те найближче, яке неможливо позбавити можливості бути освоєним. За словами В. Подороги, «своє, моє, мені, власне - це і є сфера самоідентичності, ставлення до себе в режимі неперервного присвоєння (відчуттів, почуттів, переживань, руху і подій)» [Подорога 2006: 167]. В його трактуванні «Інший» - це неможливість присвоїти те, що тобі не належить і чому ти не можеш належати. «Інший» проникає в «Своє» на правах вибору нових можливостей бути собою. Тут «Інший» виступає «Своїм», але ще не присвоєним. А от «Чужий» має чітку відмінність від цих двох понять. В. Подорога інтерпретує «Чужого» як того ж «Іншого», але з яким немає комунікації, адже «неможливо навіть частково ознайомитись з його позицією, присвоїти її, бо неможливо бути Чужим самому собі. Той, хто для себе свій, може бути і іншим для себе, але не може бути чужим» [Подорога 2006: 167].

Побіжно окреслені проблеми, які характерні для літератури постмодернізму, а саме: проблема особистої ідентифікації, комунікації, відчуження та відсторонення, призводять до виникнення значного аналітичного поля «Іншого» не тільки як філософського поняття або ж психологічного феномену, а також «Іншого» як літературного персонажа, який дедалі частіше з'являється у художніх творах. Концепт «Інший» - це одна із найактуальніших категорій сучасного літературознавства, оскільки він репрезентує філософський, психоаналітичний, соціальний та інші аспекти відносин між суб' єктами.

«Інший» як категорія, що реалізує себе лише в опозиції «Я-Інший», передає значення негативності, браку цілісності ізначущості, проблематизує ідентифікацію особистості та її авторитет, передає образ внутрішньо розділеної особистості. Концептуально проблематика «Іншого» відповідає

постмодерністичному розумінню особистості, відтак є одним з найважливіших проблемних центрів сучасної літератури. Сучасна людина усвідомлює неможливість цілком розуміти інших людей, що призводить до однієї із основних проблем людського існування - до кризи ідентифікації. У художній літературі кінця ХХ ст. особистість виступає як ребус, головоломка, мозаїка. Вона подрібнена на шматочки, на клаптики, і головною метою стає віднайдення особистісної цілісності, завершеності, повноцінності.

Саме такий «Інший», зокрема, є головним героєм романної дилогії Доріс Лессінг «П'ята дитина» та «Бен серед людей». Центральний персонаж цих творів є «Іншим» не через свою культурну, расову, національну чи релігійну належність до певної групи, а власне через неможливість належати будь-якій соціальній групі. Він є «Іншим» для усіх навколо в загальнолюдському плані, він є «Іншим» для людства взагалі.

«П'ята дитина», перший роман дилогії, був опублікований 1988 року. На відміну від попередніх романів, цей твір написаний у незвичній і навіть експериментальній для письменниці манері: у ньому переважає поетика реалізму, але є елементи поетики казки, готичного роману та наукової фантастики. Д. Лессінг визначає цей твір як роман жахів, мотивуючи це тим, що за сюжетом життя звичайної англійської родини перетворюється на пекло після народження п'ятої дитини, хлопчика Бена, який більше схожий на троля чи гобліна, ніж на звичайну дитину. Через зовнішній вигляд центрального персонажа, його тваринну поведінку та абсолютну нездатність спілкуватись з оточуючими Бен стає вигнанцем у власній сім'ї та родині. Згодом несприйняття його особи стає загальним принципом не тільки для його родичів, а й для усіх людей, які його оточують і яких він зустрічає: «Осуд, критика та неприязнь... Бен, здавалось, провокує ці почуття, змушує людей їх виявляти...» [Lessing 1988: 65].

Головною перешкодою для Бена у прагненні бути своїм серед оточуючих стає його нездатність до самоідентифікації. Ідентичність людини, як відомо, є результатом самоусвідомлення та визначення свого «Я», це відчуття самототожності, цілісності танеперервності в часі власної особистості, а також відображення її унікальності та неповторності. Ідентичність у контексті «Я»-особистості є головним чинником усвідомлення індивідуальної завершеності, наступності та єдності. Д. Лессінг послідовно намагається з'ясувати причини і джерела формування особистості Бена як «Іншого». Загальновідомий факт про поділ ідентичності людини на первинну, яку психологи також називають соціальною, та вторинну, або ж особистісну, наштовхує на думку, що герой цієї дилогії стає «Іншим» саме через проблеми з усвідомленням і становленням його соціальної ідентичності. Загалом на формування людської ідентичності впливають три основні фактори, доводить російський науковець К. Крилов, а саме: 1) Я-фактор (коли людина сама вважає себе частиною суспільства, і не «в душі», а показуючи це на діях); 2) Ми-фактор (виникає тоді, коли суспільство з цим згідне і демонструє цю згоду не на словах, а на ділі); 3) Вони-фактор (стає реальним тільки тоді, коли сторонні люди визнають цю людину частиною суспільства, навіть якщо ці сторонні є частиною іншого суспільства). [Крылов]

У романі «П'ята дитина» авторка простежує формування ідентичності Бена з огляду на Я- та Ми-фактори, оскільки сюжет твору розвивається від народження Бена та закінчується, тим, що усвідомивши себе не просто «Іншим», а абсолютно чужим для своєї сім'ї, він тікає з дому і пориває усі стосунки з рідними. Отже, письменниця розвиває історію свого персонажа, починаючи із дитинства і закінчуючи підлітковим віком, який з огляду на формування особистості надзвичайно складний для усіх людей, а у випадку з Беном саме тоді під упливом різноманітних чинників формується його ідентичність «Іншого».

Дослідження особистості головного героя роману «П'ята дитина» Д. Лессінг починає ще від вагітності його матері - вже тоді вона не може протистояти фізичним мукам, яких завдає їй маленький «монстр» в її утробі, і вже тоді вона налаштована до нього як до чогось ненормального, адже попередні чотири вагітності були абсолютно спокійними та не створювали їй стільки дискомфорту та болю. У такий спосіб авторка акцентує увагу на тому, що відмінність Бена від інших дітей цієї сім'ї невідворотна, його інакшість зумовлена природою. Д. Лессінг ставить родину Ловатів у безвихідне становище - у їхніх силах немає нічоготакого, щоб могло змінити їхню подальшу долю, адже народження дитини з відхиленнями - це подія, яку неможливо передбачити, запобігти їй або ж змінити її на краще. Народження Бена стало крахом щасливого життя його родини - усі їхні мрії про традиційне, спокійне, сімейне життя, яке було характерне для англійців наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть, розбились об особу Бена, який став причиною усіх нещасть у їхньому домі.

З перших днів його появи в будинку, де щасливо жила родина Ловатів, його брати та сестри помітили значні фізіологічні відмінності між ними та Беном - він вже тоді здавався кремезним, у нього були невідповідно до його віку сильні руки, а обличчя більше нагадувало обличчя печерної людини, аніж когось із Ловатів. Батько відразу вирішив, що «Він може бути нормальним для таких як він, але він не є нормальним для нас» [Lessing 1988: 72], і саме це рішення стало фундаментом того бар'єру, який члени родини збудували між собою та Беном. Він їх лякав не тільки своєю зовнішністю і силою, яка росла в ньому щодня, а й своєю незвичною поведінкою, агресивністю, ворожістю, навіть жорстокістю. Між Беном та іншими членами родини чітко постала проблема комунікації, адже Бен дуже довго не міг навчитись говорити, йому не вдавалось застосовувати мову у спілкуванні зі своїми рідними, а вони не намагались іти йому назустріч. Окрім того, усіх Ловатів відштовхувало від нього його незрозуміле ставлення до природи. Д. Лессінг підкреслює це окремими епізодами - наприклад, коли Бен бачив якусь тварину, то починав на неї гарчати, з осторогою ходив навколо та не відводив від неї погляду. Після того, як діти знайшли свого пса зі скрученою шиєю, а за кілька днів і кота, якого швидше за все задушили, то вони відразу вирішили, що в цьому був винен Бен, і це стало останнім каменем у стіні між ним та членами родини. Після цього всі зрозуміли, що вибору в них нема - «Або він, або ми» [Lessing 1988: 83] - і Бена ізолювали в кімнаті з міцними дверима та металевими решітками на вікнах.

З двох перших факторів, які є основою для існування повноцінної ідентичності людини, у Бена не простежується жодного. Письменниця позбавляє його Я-фактора, адже сам Бен чітко усвідомлює, що він не належить до своєї родини, що всі ставляться до нього по-особливому, а не так як до всіх інших, щозгодом і стає причиною його особистої трагедії - неможливості ідентифікувати себе як члена своєї сім'ї. Авторка зосереджує увагу на тому, як сприймають Бена його родичі. Оскільки вони не можуть прийняти його як свого, через те, що вони початково ставляться до нього як до чужинця, вони, врешті, відмовляються від нього та відвозять Бена до спец закладу для дітей з вродженими вадами і відхиленнями. У такий спосіб Д. Лессінг ставить хрест на можливому виникненні Ми-фактора, адже Бенові, навіть при тих примітивних розумових здібностях, якими він володіє, стає очевидним, що сім'я викинула його, що вони вирішили позбутись його і, отже, остаточно дали відчути Бенові, що він не може стати одним із них, і те, що вони не хочуть цього. Однак згодом письменниця повертає Бена до будинку Ловатів: мама забирає його додому. Водночас Д. Лессінг чітко пояснює, що цей вчинок був вмотивований не почуттям любові до сина, а почуттям провини, адже Бенова мама відчувала себе винною за те, що народила таку дитину, і тепер не має права перекладати відповідальність за нього на когось іншого. Перебування у спецзакладі не поліпшило поведінки Бена, а лише зробило його агресивнішим та змусило його зрозуміти, що він має боротись за виживання у своїй сім'ї.

У фіналі роману «П'ята дитина» Бен тікає з дому та залишається вільним у величезному світі, до якого він сам не належить, про що йому ще невідомо. Він покидає родину з надією на те, що йому таки вдасться стати частиною якогось суспільства. «Вільний від будь-яких зв'язків зі своїми чужинець почувається «цілком вільним». Утім абсолютність цієї свободи називається самотністю» [Кристева 2004: 20]. На цьому етапі свого життя Бен уже підозрює, що він «Інший», але він і надалі вірить у те, що десь є люди такі як він, і це його бажання самоідентифікації, віднайдення свого «Я», усвідомлення себе частиною якогось суспільства або ж своєї соціальної ідентичності веде його в подальший пошук самого себе.

Часто літературні критики, аналізуючи роман «П'ята дитина», говорять про те, що темою цього твору варто визначити актуальні для сьогодення проблеми генної інженерії, клонування та інші експерименти над людьми. Д. Лессінг наголошує на тому, що історія Бена - це всього-на-всього витвір її уяви, адже свого часу їй було неймовірно цікаво уявити, що ж станеться з такою людиною,якщо вона таки народиться в сучасному світі, з такою людиною, яка не належить ні до кого та ні до чого, з людиною, яка чужа всьому світові, з «Іншим» для абсолютно всіх людей на Землі.

Після успіху першого роману про Бена Ловата письменниця повертається до свого літературного персонажа за 12 років: 2000 року був опублікований роман «Бен серед людей». Сюжет твору починається із втечі Бена - він опиняється сам у великому місті, а згодом у великому світі, де, намагаючись вижити та знайти собі подібних, він постійно стає жертвою злодіїв, аферистів та інших людей, які намагаються його використати у своїх цілях. Попри всі події у його житті та попри тих нових людей, які зустрічаються Бенові, він і надалі самотній, відкинутий людьми, тим самим «Іншим», якого не любили вдома і який так і не зможе знайти свого місця у світі. Варто також зазначити, що ця романна дилогія побудована на певній двоєдності, яка базується на протистоянні Бена і його сім'ї у першому романі та протистоянні Бена проти світу загалом у другому. Зазнавши поразки у спробі ідентифікувати себе як члена власної родини, Бен робить другу спробу і намагається відчути себе частиною якщо не всього світу, то принаймні якоїсь реальної спільноти, але і тут зазнає невдачі, що і призводить його до самогубства наприкінці твору.

У романі «Бен серед людей» авторка спроваджує свого героя в різні країни, на різні континенти, де він зустрічає багато нових людей, але так і не знаходить самого себе, йому так і не вдається віднайти власну ідентичність, відчути себе повноцінною людиною. Спочатку Бен намагається віднайти себе в Лондоні: для нього настільки важливо стати частиною суспільства, бути прийнятим, що він неодноразово намагається отримати хоча б якийсь документ, який би засвідчував його особу та давав йому право вважати себе належним до, у конкретному випадку, британців як народу, але ці спроби марні, оскільки він так і не наважиться повернутись додому, щоб попросити в матері своє свідоцтво про народження. Потім разом із наркодилером, який використовує Бена для транспортування наркотиків за кордон, він їде до Ніцци, а звідти разом з кінорежисером-невдахою, який мріє зняти Бена в головній ролі свого фільму про доісторичні племена, летить до Бразилії, звідки врешті-решт у марних пошуках собі подібних він потрапляє до перуанського високогір'я, де власне і накладає на себе руки,зрозумівши, що він таки єдиний у своєму роді, що він - один такий «Інший» в усьому світі.

Під час намагань Бена усвідомити власну особистість завершеною, повною, подорожуючи світом, простежується та ж тенденція, що і в романі «П'ята дитина» навіть попри те, що на відміну від першого роману, в якому Бена відкидають абсолютно всі, у романі «Бен серед людей» йому таки пощастило знайти людей, які були до нього прихильними. їх було троє, і всі вони були жінками, а саме жіночої любові та уваги так потребував Бен, ніколи не відчуваючи цього від своєї матері. Ці жінки, як і Бен, теж були «Іншими», але їхня інакшість пояснювалась соціальним статусом, який неприйнятний для багатьох людей.

Тенденція, що присутня в обох творах із дилогії, полягає у тому, що в першому і в другому романі Бен стикається з неможливістю появи Я- та Ми-факторів, які необхідні для формування його ідентичності. У другому романі Бен не знаходить людей, які б вважали його абсолютно нормальним, та які б бачили в ньому звичайну людину, адже ці люди, навіть ті, які ставились до нього прихильно, сприймають його як істоту абсолютно незрозумілу, яка все-таки має більше спільного з тваринами, ніж з людьми. Відповідно відсутність Ми- та Вони-факторів знову повертає Бена до замкненого кола, де він не може віднайти свого «Я», відчуваючи, що не належить до жодного існуючого у світі «Ми».

Психологи, що досліджували питання соціальної ідентичності людини, визнали, що саме цей первинний аспект особистості домінує у тих людей, які мають високий рівень відмінностей при порівнянні «Ми-Вони» і низький рівень розбіжностей при порівнянні «Я-Ми». У випадку з літературним персонажем Д. Лессінг чітко зрозуміло, що для Бена протиставлення «Я-Ми» неможливе, так само як і «Ми-Вони», оскільки він не є частиною будь-якого існуючого «Ми». У ситуації, описаній письменницею, єдиним можливим порівнянням є «Я-Вони». Це підтверджує той факт, що для цього літературного героя визначальним аспектом його ідентичності є соціальний. Тому цілком закономірно, що Бен не може далі жити, знаючи, що він ніколи не зможе стати і не стане членом будь-якої соціальної групи, і єдиним виходом для нього стало самогубство. Аналізуючи цейвипадок, стає очевидним, що такий носій особистості «Іншого» -самотнього, відстороненого, чужого всім людям, для якого неможливим є надбання власної ідентичності - приречений на розв'язку з фатальним кінцем.

Отже, всесвітнє визнання творчості Доріс Лессінг підтверджує актуальність проблематики «Іншого», яка характерна не тільки для однієї романної дилогії письменниці, а практично для всіх її творів. Образ «Іншого» в розумінні Доріс Лессінг постійно модифікується та видозмінюється. «Іншими» у творах письменниці можуть бути люди різної статі, різного віку та різних суспільних прошарків. Для художньої творчості Доріс Лессінг образ «Іншого» та його еволюція - це ключова, наскрізна проблема.

Відчуження і самотність уже давно стали головними поняттями для аналізу літератури ХХ ст., особливо після появи та розвитку літературного модернізму. Екзистенціалізм середини ХХ ст. до того ж розмістив людину на межі: на межі власних можливостей, на межі соціуму, і створив мотив випробування. Як подальший розвиток цієї, очевидно, вічної теми розглядається і комунікаційний вектор з його позитивною евристикою, тобто з потенціалом до розв'язання. Саме в контексті цих тенденцій творчість Доріс Лессінг і є важливою у спробі розв'язати проблему, яку можна окреслити як протистояння «Інший» проти людства.