45. Притчевість як провідна ознака літератури кінця хх – поч. Ххі ст. Жанр притчі у сучасному літературному дискурсі.

Теоретичні аспекти дослідження жанру притчі”,

сучасному літературознавстві поняття „притча” так і не набуло вичерпної дефініції, яка б окреслювала його чіткі семантичні межі і водночас забезпечувала б термінологічну визначеність. Серед причин, якими можна пояснити цей факт, можна виділити такi: термінологічні казуси, що виникали при перекладі канонічних текстів давньогрецькою та іншими мовами; надзвичайне розмаїття літературних форм, які містять притчеве начало і мають подібне аксіологічне завдання, а, отже, важко піддаються розмежуванню; ті зміни (формальні – на рівні виникнення гібридних утворень та змістовні – на рівні появи жанрових модифікацій), що їх набуває притча із плином часу в процесі адаптації до нових онтологічних умов та гносеологічних вимог; впровадження нової термінології для позначення явищ, що генетично містять притчевий елемент.

Окреслюючи сучасний стан проблеми визначення жанру притчі, дисертантка умовно розподіляє існуючі дефініції на три групи – такі, що підкреслюють метафоричну або порівняльну природу жанру (Ч.Додд, В.Канатуш); такі, що підкреслюють наративний компонент жанру, його тричленну побудову та обмеженість тематики (О.Гладкова, О.Колодій); і такі, що синтетизують вищенаведені підходи (Дж.Кроссан, С.Аверінцев). В останньому випадку притча розглядається як дидактико-алегоричний жанр, що припускає відсутність розвинутого сюжетного руху і може редукуватися до простого порівняння, зберігаючи, однак, особливу символічну наповненість. Зі змістовного боку визначення такого типу акцентують увагу на тяжінні притчі до глибинної „премудрості” релігійного чи моралістичного порядку, з чим пов’язана підвищена топіка.

У світлі сучасних уявлень про художній твір як макрокомунікативний акт і зважаючи на ту обставину, що однією з найважливіших запорук існування жанру притчі завжди була активізація реципієнта, дисертантка пропонує доповнити існуючі дефініції жанру притчі акцентуванням на ступені „відкритості” притчевого наративу. Комунікативні характеристики притчі як жанру літературного й мовленнєвого істотно змінювалися протягом історії побутування жанру, безпосередньо впливаючи на специфіку поетики тієї чи іншої жанрової модифікації притчі, зокрема, у ХХ ст. До того ж, запропонований підхід дозволяє залучити до дискурсу притчеві утворення некласичного типу (перш за все, орієнтовані на східну традицію), актуалізацію яких спостерігаємо у новітній літературі.

Погляд на притчу як на жанр не лише літературний, але й мовленнєвий дозволяє також удосконалити існуючі наразі визначення категорії притчевості. Притчевість розглядається у дисертації як специфічна жанрова модальність, що за допомогою риторичних, стилістичних, ідеологічних надкодувань, інтертекстуальних посилань, тем та інших дискурсивних стратегій провокує читача на інакомовне прочитання тексту, але не виключає також інших варіантів прочитання. Така внутрішня амбівалентність суттєво розширює інтерпретаційне поле твору, що не може не приваблювати письменників-постмодерністів, тож цілком природно, що наприкінці ХХ ст. саме притчевість стає однією з домінуючих тенденцій у прозі.

Стосовно притчі як жанру, що характеризується доволі потужною потенцією щодо створення різноманітних модифікацій, дослідниця розмежовує такі суттєво відмінні типи як притча класична (християнська, традиційна, канонічна) і притча некласична. Діапазон функціонування першого типу в європоцентричній літературній традиції ширший, ніж у другого, натомість ступінь варіативності некласичної притчі виявляється значно вищим. Цей тип репрезентований і низкою притчеподібних утворень, що належать до інших, нехристиянських традицій, і тими численими гібридними жанровими утвореннями, що актуалізують притчеве начало.

У пiдроздiлi 1.2 “Поетика традиційної притчі. Притча у системі мовленнєвих жанрів” дисертантка відзначає, що доба становлення притчі як традиційного жанру відноситься до „консервативного” модусу культури. За таких умов традиційність поетики не лише виконує функцію “аналогової моделі”, що містить парадигми та ймовірності відношень, але й виступає як певний взірець, що характеризується низкою формальних ознак – кліше, топосів, формул, мотивів тощо.

Для західноєвропейського культурного простору найбільш продуктивною виявилася жанрова модель християнської притчі як така, що вплинула і на розвиток історико-літературного процесу, і на характер художнього мислення європейських митців, і на формування естетичних уявлень, ментальних стереотипів та жанрових очікувань потенційного реціпієнта. Як елемент Святого Письма, християнська притча безперечно відіграла вкрай важливу роль для формування культурних кодів Західної цивілізації, увійшовши як один із ключових компонентів до метатексту всієї Західної культури.

Поетика канонічної (класичної, традиційної) притчі значною мірою зумовлена функціональним навантаженням жанру. Типовими рисами притчевої поетики є iмперативнiсть, параболічна структура, телеологічність та есхатологічність притчевого часу, відсутність або вторинність просторових характеристик, наявність моралі, традиційність сюжету, нерозвиненість характерів персонажів та невизначеність авторського начала, алегоричність, інакомовність, символічність. Всі вони знаходяться у безпосередньому зв’язку із світоглядними засадами християнства і мають доводити істинність семіотичної дійсності, примат її над ентропійною реальністю. В цілому, художній світ притчі – це такий гомеостат, який точно реалізує вищу справедливість або непохитний моральний закон. Останній зазвичай фігурує у традиційній притчі у формі фінального повчання, за рахунок чого притча набуває сакрального статусу: вона функціонує як образне формулювання законів історії та світобудови, як спроба віддзеркалити Божий задум. Таким чином, основу поетики традиційної притчі становить уявлення про впорядкований космос, про ієрархію законів, які поетичний дискурс може прояснювати на різних рівнях, але єдиним можливим способом, затвердженим всемогутнім логосом.

Принцип інтерпретації традиційної притчі спирається на два ключові поняття – littera та sententia, що складають основу алегоричного прочитання. Притча не обмежується поверховим, фабульним, ситуативним змістом: зазвичай вона містить декілька шарів глибинного змісту, які іноді можуть діаметрально відрізнятися від поверхового (ця риса найбільш властива коанам та суфійськиим притчам). Обов'язковий для притчі елемент інакомовлення є свого роду механізмом активізації мислення реципієнта. Однак внутрішня активність адресата при цьому залишається авторитарною, притча не передбачає внутрішньо вільного, грайливого ставлення до інформації або її переінакшення. Риторика традиційної притчі – це авторитарна риторика імперативного, повчального, монологізованого слова.

Пiдроздiл 1.3 „Трансформації притчевого канону: діахронічний аспект” присвячений трансформаціям притчевого канону. У ньому аналізуються причини й наслідки актуалізації притчі як риторичної, інакомовної форми оповіді у новітній літературі. Така актуалізація, на думку дисертантки, зумовлена потребою у відновленні моральних орієнтирів; кризою класичної концепції мімезису; зміною парадигми традиційно усталених зв’язків (репрезентації та репрезентованого, суб’єкта та знаку, поверхні й глибини, означника й означуваного тощо); глибинним зв’язком притчевих форм оповіді із механізмами мови та мислення, що дозволяє звернути увагу читача на власне принцип означення і через нього – на більш загальні проблеми; для некласичної притчі східного типу – наявність у ній алгоритму подолання кризового світовідчуття, який надто формалізована західна традиція виявилася неспроможною розробити самостійно.

До початку фази трансформацій, на яких акцентовано увагу в поданому дослідженні (жанрові модифікації притчі ХХ ст.) притчевий канон зазнавав змін відповідно до обраної моделі жанрового розвитку (інтенсивної або екстенсивної), що сприяло виникненню синкретичних утворень із наявністю притчевого елементу. При цьому притча зазнавала впливу міметичних моделей інших жанрів, однак парадигма авторсько-читацьких текстуальних стратегій в ній залишалася незмінною. Суттєві зрушення у цій сфері починаються на межі ХІХ – ХХ ст. під впливом „ідеології відкритості”, що формується в гуманітарних науках внаслідок карколомної зміни наукової та філософської парадигм.

Порівняльний аналіз поетики традиційної, модерністської та постмодерністської притчі дозволяє простежити, як, пристосовуючись до умов модерного мислення, притча поступово набуває ознак „відкритого твору”. Під відкритим твором у даному дослідженні розуміється твір, поетика якого підштовхує інтерпретатора до свідомо вільних дій, не нав’язуючи йому магістральної лінії прочитання і провокуючи його на самостійні судження (У.Еко). При цьому в межах концепції відкритого твору виділяється два типи відкритості. Відкритість першого типу - це відкритість, що дозволяє по-новому та більш глибоко осягнути однозначне повідомлення; відкритість другого типу - це збільшення значень, що містяться у повідомленні, тобто, збільшення інформації.

Модерністська притча (під цією загальною назвою дисертантка розуміє перш за все екзистенціалістську та постекзистенціалістську жанрові модифікації) зберігає такі ознаки канону, як умовність, нерозвиненість характерів, категоріальна система та проблематика вибору в основі, багатозначність, інакомовлення. Специфічні риси поетики модерністської притчі - "ефект відчуження", поліфонія, екзистенціальний вибор замість етичного, відсутність прямого повчання, міф або "розгорнення тропу" як основа сюжету, загальнокультурна або авторська символіка замість канонічної; постекзистенціалістська притча, розквіт якої припадає на 60-ті рр. ХХ ст., відрізняється від попередньої модифікації відсутністю просвітницького пафосу, розвиненим ігровим началом, наявністю літературного сюжету в основі, використанням казково-фантастичного антуражу, прийомів та жанрових кліше масової літератури, збільшенням епістемологічної ролі міфу. В цілому модерністська притча належить до першого типу відкритості;

Постмодерністська притча як своєрідна жанрова модифікація формується внаслідок остаточного розпаду метанаративу "великого роману". Її структура зберігає такі родові ознаки жанру, як психологічно неопрацьовані характери, параболічність композиції. Водночас постмодерністська притча запозичує та творчо переосмислює такі іновації попередніх модифікацій, як розгортання тропу, ефект відчуження, використання міфу та традиційного літературного сюжету як основного сюжетоутворюючого елементу; відзначається такими унікальними рисами як інтерактивність, неієрархічність, використання іронічного модусу оповіді, великий потенціал зворотнього прочитання, еклектичність, кроскультурність. В цілому постмодерністська притча належить до художніх утворень другого, за У.Еко, типу відкритості.