1. Авраменко О.В. Види емоційних станів людини та їх кримінально-правове значення //Вісник Національного університету внутрішніх справ. Харків, 2005. – Вип.31. – С. 128-136.

2. Авраменко О.В. Стан сильного душевного хвилювання як ознака суб’єктивної сторони складу злочину //Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л. Ортинський. – Львів, 2006. -Вип.2.-С.191-202.

3. Авраменко О.В. Ознаки суб’єктивної сторони складу злочину, що обтяжують відповідальність за КК України // Кримінальний кодекс України: проблеми застосування і перспективи удосконалення: тези доповідей та повідомлень учасників Міжнародного симпозіуму, 21-22 вересня 2012 року. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – С. 5-9.

4. Багіров С.Р. Питання щодо вини в теорії та практиці (на прикладі злочинів, кваліфікованих тяжкими наслідками) // Держава та регіони. – Серія: Право. – 2008. – № 4.  С. 47–52.

5. Багіров С. Подвійна форма вини і реформа кримінального законодавства України // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2000. – № 2. – С. 106111.

6. Бахуринська О.О. До критики змішаної форми вини у злочині, передбаченому ст. 271 Кримінального кодексу України // Науково-практичні коментарі. – 2005. - № 1. – С. 57 – 63.

7. Гримайло В. Проблема злочинів з двома формами вини // Юридична Україна. – 2003. - № 10. – С. 45 – 50.

8. Багіров С.Р. Загальна характеристика необережних злочинів за Кримінальним кодексом України // Держава та регіони. Серія: Право. – 2003. - № 1 (17). – С. 71 – 75.

9. Багіров С.Р. Загальна характеристика необережних злочинів за Кримінальним кодексом України // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 2003. – № 8. – С. 115–120.

10. Борисов В.І. Необережність та її види: Текст лекції. - Х.: Юридичний інститут,1991. - 23 с.

11. Вапсва Ю.А. Класифікація помилок в кримінальному праві: проблеми та значення // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х. – 1999. – Вип. 5. – С. 179 – 182.

12. Вапсва Ю.А. Поняття помилки // Вісник Луганської академії внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України. – 2000. – Вип. 1. – С. 134 – 136.

13. Вереша Р. Вина і склад злочину в кримінальному праві України: співвідношення понять // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 2. – С. 91 – 94.

14. Вереша Р.В. Вина в фінальній кримінально – правовій теорії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 18. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – С. 324 - 329.

15. Вереша Р.В. Об’єктивна теорія вини в кримінальному праві // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 17. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – С. 369 – 373.

16. Вереша Р.В. Питання вини в межах оціночної кримінально – правової теорії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - № 2. – К., 2002. – С. 64 – 66.

17. Вереша Р.В. Питання вини в нормативній кримінально-правовій теорії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2003. – № 54. – С. 144 – 146.

18. Вереша Р.В. Проблеми вини в теорії кримінального права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 464 с.

19. Зинченко И.А. Субъективная сторона составных преступлений.// Актуальные вопросы правотворческой и правоприменительной деятельности. – Тематический сборник научных трудов. – Киев, 1992. - с.88-92.

20. Лащук Н.Р. Суб’єктивне ставлення особи до заподіяння шкоди з використанням захисних засобів, що вражають автономно / Н.Р. Лащук // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення : тези доповідей та повідомлень учасників Міжнародного симпозіуму, 21-22 вересня 2012 року. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – С.129-132.

21. Романова Е.В. Развитие учения о субъективной стороне состава преступления // Правова держава . – 2010. - № 12. с. 244-250.

22. Сотула О. С. Обʼєктивне ставлення у сучасному кримінальному праві / О. С. Сотула // Актуальні проблеми кримінального права, та кримінології, кримінально-виконавчого права: Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 95-річчю з дня народження професора М.В. Салтевського (м. Одеса, 2 листопада 2012 року) / [упоряд. В. Д. Берназ, А. М. Притула]. – Одеса: Фенікс 2012. – С. 171-173.

23. Сотула О.С. Субʼєктивне ставлення: проблемні питання / О. С. Сотула // Матеріали 67-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ імені І. І. Мечникова (економіко-правовий факультет) ( 28-30 листопада 2012 р., м. Одеса) / [ред. кол.: Л. М. Зілковська, І. С. Канзафрова, Л. О. Корчевна та ін.]. – Одеса: Астропринт, 2012. – С. 80-82.

24. Хавронюк М. Деякі проблеми встановлення вини // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 79-86.

25. Коржанський М.Й. Презумпція невинуватості і презумпція вини: Монографія. - К.: Атіка, 2004. – 216 с.

26. Нормативно-правові акти:

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.: Офіційний текст із змінами і доповненнями станом на 20 січня 2012 р. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2012. – 247 с.

27. Інформ-ресурси:

1. http://www.ccu.gov.ua/uk/index

2. http://www.scourt.gov.ua/

3. http://court.gov.ua/

4. http://sc.gov.ua/

5. http://reyestr.court.gov.ua/

6. http://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx?p=home

План

1. «Вина» та «винність»: співвідношення обсягу та змісту понять

2. Теорії вини в кримінальному праві.

3. Поняття та види умислу за чинним КК України. Кваліфікація діяння залежно від ступеню конкретизації умислу та моменту його виникнення

4. Питання подвійної (змішаної) форми вини в кримінальному праві.

5. Казус як невинне спричинення шкоди.

6. Питання кваліфікації суспільно небезпечного діяння за умов фактичної помилки щодо вчиненого.

Основний зміст

Суб'єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає відношення її свідомості й волі до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив і ціль вчинення злочину.

Кримінальне право України базується на принципі суб’єктивного ставлення у вину, який полягає в тому, що при кваліфікації злочину слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор і суд України виходять із психічного ставлення суб’єкта до вчинюваного ним діяння та його наслідків. Це передбачає встановлення цими органами конкретної форми і виду вини суб’єкта, а також мотивів, мети й емоцій, коли вони є обов’язковими ознаками даного складу злочину. Так, умисне позбавлення життя двох або більше осіб кваліфікується за п.1 ч.2 ст.115 КК за умови, що їх убивство охоплювалось єдиним умислом винного (п.5 постанови ПВСУ від 07.02.2003 р. №2), під убивством малолітньої дитини (п.2 ч.2 ст.115 КК) розуміється умисне позбавлення життя особи, якій не виповнилося 14 років. Ця кваліфікуюча ознака наявна тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усвідомлювати (п.6 постанови ПВСУ від 07.02.2003 р. №2), умисне вбивство жінки, яка перебувала у стані вагітності, за п.2 ч.2 ст.115 КК кваліфікується за умови, що винний свідомо знав про такий стан потерпілої (абз.2 п.6 постанови ПВСУ від 07.02.2003 р. №2), відповідальність за умисне вбивство заручника (п.3 ч.2 ст.115 КК) настає за умови, що потерпілий був заручником і винна особа це усвідомлювала (п.7 постанови ПВСУ від 07.02.2003 р. №2).

В деяких країнах світу до окремих випадків застосовується принцип об’єктивного ставлення у вину, який полягає в тому, що компетентні органи держави звинувачують особу у вчиненні злочину лише на підставі вчинення нею конкретного діяння, без встановлення її вини. Застосовується, зокрема, в США, Англії, Франції при вчиненні особою так званих злочинів „суворої” відповідальності (наприклад, відповідальність керівника за дії підлеглого або власника за дії працівника навіть тоді, коли вони і не підозрювали про дії останнього). Цей принцип породив так зване „конвенційне правосуддя”, яке має місце в ряді держав англо-американської системи права, зокрема в США. Замість доказування вини застосовується визнання вини суб’єктом взамін на пом’якшення покарання. Це спільна згода зацікавлених сторін – обвинуваченого і обвинувачення, яка вважається істиною, що не потребує доказування. Отже, визнання вини обвинуваченим прирівнюється до наявності вини. На думку прихильників цього інституту, такий підхід дозволяє уникнути „рутинних” довготривалих бюрократичних процедур, спрощує правосуддя, робить його швидким і ефективним.

В кримінально-правовій теорії існують різні визначення вини: концепція небезпечного стану, коли вина особи за вчинене діяння підмінюється небезпекою особи, а саме діяння сприймається як таке, що виявилося симптом небезпечного стану; оціночна концепція, при якій вина особи за вчинене діяння зводиться до оціночної характеристики її судом; психологічна концепція, коли вина вважається суб'єктивним ставленням особи до своїх суспільно небезпечних діянь і наслідків злочину. Крім того, в літературі виділяють фінальну та нормативну теорії вини.

Отже, виникнення нормативної теорії в кримінальному праві пов'язується з просвітницько-гуманістичним напрямом, і свого розвитку набуває у пра­цях французьких просвітителів, зокрема Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є. Вони проголошували принцип відповідності покаран­ня - вині, тяжкості вчиненого злочину. Просвітньо-гуманістичний рух у кримінальному праві заклав основи для розробки кримінально-правових проблем представниками класичного напрямку кримінального права, що характеризується нормати­візмом, прагненням до логічного конструювання юридичних по­нять поза зв'язком із соціальною дійсністю.

А. Фейербах одним із перших розробив вчення про кримінальний закон, об'єктивні та суб'єктивні підстави відповіда­льності, склад злочину. Аналіз же основних положень нормативної теорії кримінального права дається на підставі праць інших представників цього напряму, а саме: Е. Белінга, К. Біндінга.

Прихильники нормативної кримінально-правової теорії зазначають, що до злочинної поведінки можуть бути віднесені лише вольові, свідомі діяння лю­дини. Але саме поняття діяння не має міс­тити вини. Виділяється винувате і невинувате діяння. Вина - це суб'єктивне ставлення до діяння - як об'єктивного поняття. Отже, діяння, як ознака злочину, має місце у випадку, ко­ли існує спрямована волею поведінка людини, незалежно від того, в чо­му ця поведінка полягала і на що вона була спрямована.

Аналізуючи поняття складу, Е. Белінг розрізняє загальне поняття складу для всіх злочи­нів і окремі склади злочинів (склад вбивства, крадіжки тощо), які співвідносяться одне з одним як загальне і конкретне. Ознаки складу віднесені до категорії юридичних понять, а обставини діяння - до світу дійсності. З цього приводу Е. Белінг зазначав, що склад в чистому вигляді не включає в себе момент діяння, і не має містити вказівку на вольове діян­ня людини. Для складу достатньо, щоб діяння зовнішньо, об'єктивно відповідало типу злочину, передбаченого в законі. Зміст волі суб'єкта, його внутрішнє став­лення до діяння, що відповідає складу, є самостійною ознакою злочину, що перебуває за межами складу злочину. Відсутність цьо­го суб'єктивного моменту - вини - не впливає на наявність складу (на відповідність діяння складу). Обмеження складу лише встановленими в законі об'єктивними ознаками, що характеризують тип злочину і виключають зі складу злочину суб'єктивні ознаки діяння, - у цьому полягає основне по­ложення нормативної кримінально-правової теорії.

Склад злочину, відповідно до нормативної кримінально-правової концепції, це опис діяння, в якому не міститься його оцінка, тому склад злочину вільний від будь-яких елементів протиправності. Склад злочину і про­типравність є самостійними ознаками злочину, кожна з яких під­лягає самостійному аналізу і встановленню, хоча й протиправність є необхідною ознакою злочинного діяння. Представники цієї теорії зазначають: якщо держава оголошує діяння караним, це є переконливим дока­зом того, що вона (держава) це діяння не схвалює і що, відповідно, це діяння є протиправним. У вченні даної теорії категорично відхилялась заміна в понятті злочину протиправності іншими ознаками, наприклад, що злочин є «соціально небезпечним» або «соціально шкідливим діянням», тобто відхилялась матеріальна ознака злочину - суспільна небезпечність діяння. Основний аргумент Е. Белінга на користь не включення ознаки суспільної небезпечності діяння в поняття злочину полягає в тому, що суспільна небезпечність - це оціночна, суб'єктивна категорія, а злочини порушують кримінально-правові нор­ми і у зв'язку з цим вони є протиправними. Пряма, а в ряді випадків непряма вказівка у складах злочинів, передбачених в кримінальному кодексі, на ознаку протиправності розуміється в тому значенні, що має бути встановлена така поведінка особи, яка суперечить «ідеї права», вимогам «правильної поведінки» і яка з цього погляду не може розглядатись як належна. Оскільки для встановлення протиправності має значення лише нормативний елемент, протиправність має виключно об'єктивний характер.

Це дає можливість розмежувати, напри­клад, протиправність і вину. Протиправність визначається на під­ставі норм, а норми мають об'єктивний характер, вони не торка­ються психічних, суб'єктивних моментів, відповідно, вони вільні від елементів вини.

Нормативна теорія розглядає вину як суб'єктивну сторону ді­яння, а не складу злочину, оскільки склад злочину - це лише зовнішня, об'єктивна характеристика діяння, яка відображена в законі, і тому не може охоплювати суб'єктивні моменти. Те, що вина - це ознака діяння, а не складу, випливає, на думку представників даної теорії, із закону. На підставі цього робиться висновок, що вина - це психічне, суб'єктивне відображення складу у свідомості злочинця, і отже вина являє собою самостійну ознаку злочину нарівні зі складом та протиправністю. Втім, за вченням нормативної теорії, вина є необхідною умо­вою відповідальності, і передбачає чіткий зміст волі як внутрішньої сут­ності діяння суб'єкта.

Вина - це зміст волі, який заслуговує на осуд суб'єкта, це психічна вада діяння і, відповідно до цього для розкриття змісту вини потрібно встановити, з чого має складатися ця помилковість, вада волі і на які зовнішні ознаки злочину вона поширюється. А оскільки право по­в'язує кримінальну відповідальність з об'єктивними елементами, а саме, з фактом здійснення злочинного діяння, яке відповідає складу і є протиправним, вина має охоплювати всі ознаки складу.

Таким чином, згідно до нормативної теорії, вина це психічне ставлення суб'єкта до вчиненого ним діяння, що відповідає складу злочину та протиправному діянню. Пояснюється це тим, що оскільки чинне кримінальне право є правом складів зло­чинів, то необхідною ознакою вини, яка пов'язує її зі складом, є ставлення свідомості суб'єкта до ознак складу. Умисне вчинення злочину має місце лише в тому випадку, коли об'єктивний зміст діяння, передбачений складом злочину, відповідає свідомості осо­би, її уявленням про виконання нею складу злочину. Ставлення суб'єкта до моменту протиправності по­лягає в усвідомленні (умислі) або можливості й обов'язковості усвідомлення (необережності) суб'єктом протиправності діяння, яке ним вчинено, його суперечність з правопорядком, а не усвідомлення караності діяння.

Водно­час усвідомлення протиправності не означає знання криміналь­ного закону. Для усвідомлення протиправності необхідно і достатньо, щоб суб'єкт усвідомлював, що його поведінка порушує будь-яку норму або будь-які норми, що його діяння заборонене правом. Для наявності вини не потрібно також усвідомлення того, що саме правопорядок даної держави забороняє таке діяння. Достатньо того, щоб суб'єкт усвідомлював, що його поведінка суперечить будь-якому правопорядку, хоча б у праві даної держави стосовно конкретного випадку була прогали­на.

Поняття вини охоплює не лише інтелектуаль­ний момент - усвідомлення або можливість усвідомлення проти­правності діяння і відповідності його складу, а й вольовий момент. При умисній вині суб'єкт не лише усвідомлює протиправність ді­яння та відповідність його складу, але і спрямовує свою волю на вчинення цього діяння. За відсутності цього вольового моменту має місце необережність. І одночасно, в рамках нормативної теорії зазначається, що вина - це психічне ставлення суб'єкта до здійсненого ним вчинку, яке утворює суб'єктивну сторону діяння, що має бути встановлена судом.

Таким чином, згідно до положень нормативної теорії, вина як психічне ставлення суб'єкта до вчиненого діяння, є умовою кримінальної відповідальності та самостійним елементом злочинного діяння, який існує поруч зі складом злочину і протиправністю; для наявності вини суб'єкт має усвідомлювати, що його ді­яння заборонене правом взагалі.

У XIX ст. виникла концепція позитивізму, представниками якої були Н. Коркунов, Г. Шершеневич, Г. Кельзен та ін. Право, згідно з їх уявленнями, є сукупністю норм, даних об'єктив­но, які не потребують ідеологічного обґрунтування. До числа теорій позитивізму можна віднести кримінально-правовий напрям, який виник у 40-50-х роках XX ст., що має на­зву фінальна теорія вини (Г. Вельцель, X. Майер та ін.). Фінальна теорія набула поширення в Німеччині, а також в Іта­лії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Японії та в деяких інших державах, та знайшла своє втілення в кримінальному законодавстві.

Прихильники фінальної теорії сприйняли концепцію дії М. Гартмана. Відповідно до цієї концепції, дією може вважатися лише поведінка людини, протилежна як об'єктивним причинним зв'язком у при­роді, так і інстинктивним реакціям тварини. Прибічники даної теорії вважають, що діяння - це здійснення цілеспрямованої діяльності людини, а фінальність, або цілеспрямованість діяння полягає в тому, що людина на під­ставі пізнання причиновості може в певних межах передбачати наслідки своїх дій. Тому вона може обирати собі за мету різного роду дії (явища) і поступово спрямовувати свою діяльність для досягнення цієї мети. Межі кри­мінальної відповідальності мають визначатися «фінальністю», кін­цевою спрямованістю волі злочинця, що має вираження у злочин­ному діянні.

Г. Вельцель зазначив: дія - це не сліпий причинний процес, який лише супроводжується усвідомленням людиною, що вчиняє дію, вона являє собою явище, кожна фаза якого визначається і фор­мується свідомістю, волею; а зміст волі, свідомості - то є уявно ви­значена мета, сторонні наслідки, засоби, що є визначальними фак­торами скоєного і від нього невід'ємні. Виходячи з поняття фінальної дії, представники даного напряму вважають, що умисел та необережність є різними видами фінального волездійснення соціально небажаної мети. При умисному злочині фінальність спрямована на наслідок, який є ознакою складу, а необережний злочин відрізняється тим, що фінальність (і необережність як форма її прояву) спрямована на результат, що перебуває за межами складу.

Принциповим положенням фінальної теорії є те, що її автори відносять умисел до дії, оскільки при умисному діянні фінальний зміст волі спрямовано на досягнення наслідків, які з точки зору права є негативними, і, відповідно, до елементів складу злочину, а не до вини. Умисел, вина та склад злочину з точки зору фінальної теорії протиставляються одне одному: вина та небезпечність є двома антиподами, які визначають долю кримінального права, і спільним для них є те, що вони не стосуються психічних явищ, а являють собою рішення про суб'єкт, оцінку суб'єкта; вина - це докір, осуд, який робиться суб'єктові, коли той зловжи­ває своєю осудністю стосовно конкретно визначеного злочину.

Отже, прихильники фі­нальної теорії розуміють під виною не психічне, суб'єктивне став­лення особи до скоєного злочину, а докірливість волеутворення, його осуд. Докірливість (вина) являє собою специфічний зв'язок між волею на здійснення діяння і пра­вопорядком, через що вона (воля) не відповідає нормі, хоча мо­гла бути правомірною, а індивідуальна вина - це докірливість, яка вимагає, щоб суб'єкт усвідомлював або міг усвідомлювати несправедливість своєї поведінки і щоб завдяки цьому, дійсному або можливому ус­відомленню несправедливості він мав можливість обрати правомі­рну поведінку.

Усвідомлення протиправності діяння (або можливість такого усвідомлення) є суттєвою ознакою вини, яка визначає ваду волеутворення суб'єк­та, що здійснив діяння. А оскільки, за даним вченням, вина знаходиться за межами складу злочину, то усвідомлення (або можливість усвідо­млення) протиправності також знаходиться за межами складу і, як наслідок, не охо­плюється умислом особи. Прибічники фінальної теорії характери­зують умисел (необережність) лише вольовим моментом - спря­мованістю волі, а інтелектуальний момент психічного ставлення особи до скоєного нею - усвідомлення (або можливість усвідом­лення) протиправності діяння - вони виносять за межі складу зло­чину і розглядають як ознаку вини - докірливості діяння.

Зміст вини - докірливості - представники фінальної теорії роз­глядають через поняття протиправності. Даючи роз'яснення поняттю докірливос­ті, Г. Вельцель зазначав, що не потрібно, щоб особа усвідомлю­вала протиправність, а тим більше караність діяння, також недо­статньо просто усвідомлення аморальності, необхідно, щоб суб'єкт міг усвідомлювати, що його діяння являє собою порушення тих соціальних норм, які є необхідними для спільного суспіль­ного життя, а також суперечність свого вчинку суспільному порядку, на якому заснована кримінально-правова заборона.

Отже, фінальна теорія, висвітлюючи питан­ня вини, ґрунтується на наступних положеннях: вина, як усвідомлення порушення соці­альних норм, необхідних для суспільного існування, не пов'язується з психологічними характеристиками особи, але виступає підставою кримінальної відповідальності; вина існує поза межами складу злочину, а умисел та необережність належать до діяння, а не до вини; саме поняття вини зводиться до поняття докірливості. Вина повністю втрачає свій об'єктивний характер і перетворюється лише на оцінку суддею волеутворення суб'єкта, що визначається фінальною спрямованістю дії.

С. Яценко зазначає, що «фіналісти відривають протиправність і винність від складу злочину, позбавляючи його якості бути єди­ною підставою кримінальної відповідальності і перетворюючи лише на «симптом» кримінальної відповідальності. На думку «фіналістів», вина складається з можливості особи усвідомлювати протиправність своєї поведінки і здатності її не виконувати, - ці два елементи оціночні, повністю залежать від розсуду суду, хоча і можуть тлумачитися як підстава для індивідуалізації підходу при розгляді кожної конкретної кримінальної справи. У цілому фінальна теорія пропагує оціночне судження про ви­ну, позбавляючи її визначеності.

Представники об'єктив­ної теорії вини (Т. Риттлер, Е. Мецгер та ін.) виступають проти нових суб'єк­тивних концепцій кримінальної відповідальності (проти фінальної теорії дії) та відстоюють принцип відповідальнос­ті особи за конкретне діяння, що нею вчинене і відповідає ознакам передбаченого в законі складу злочину. Вони виходять перш за все із формального момен­ту, що характеризує злочинне діяння, - із формальної протиправ­ності (дія людини, ознаки якої визначені в законі, за яку закон встановлює покарання).

Підстава караності злочинних діянь полягає в тому, що такі діяння спричинюють (або можуть спричинити) фізичну або психічну шкоду не лише певній особі, а й суспільству в цілому – т.зв. «антисоціальний характер злочину». Таким чином, є формальне розуміння злочину як діяння, що суперечить правопорядку, і матеріальне його розуміння як діяння, що порушує або ставить у небезпеку суспільні блага, що охороня­ються законом, кримінальним правом.

Суб'єкт і діяння - це внутріш­ня єдність, зазначає Е. Мецгер і пояснює далі, що діяння являє собою один із зовнішніх проявів особистості суб'єкта, а суб'єкт в зовнішньому світі виступає як ланцюг його вчинків. Злочин - це відно­шення, де людина виступає свідомо, в результаті вчинення психо­фізичних дій. Під дією суб'єкта представники об'єктивної кримінально-правової концепції розуміють вольову, свідо­му поведінку людини, яка може мати вираження як у дії, так і в бездіяльності. Вольову дію людини представники об'єктивної кримінально-правової кон­цепції відносять до об'єктивних ознак діяння, а психічне ставлення суб'єкта до вчиненого - до суб'єктивної сторони діяння.

Пи­тання про зміст і спрямованість волі суб'єкта належить до вчення про вину і може бути поставлене, і аналіз суб'єктивної сторони здійснюється, лише після того, як буде вста­новлено факт вчинення особою певної, передбаченої законом во­льової дії або бездіяльності. При цьому лише за об'єктивними факторами, тобто за вчин­ками людини можна говорити про суб'єктивне. Відокремлення суб'єктивної сторони діяння від об'єктивної і надання останній особливого, самостійного значення є неправильним.

Отже, злочин - це вольова, така, що відповідає складу злочину, протиправна, винна поведінка особи, що також відповідає усім зовнішнім озна­кам караності. З об'єктивної сторони злочин виступає як вольова, свідома дія.

Представники об'єктивної кримінально-правової тео­рії піддають критиці ті кримінально-правові концепції, в яких за основу береться не небезпечність діяння, а небезпечність особи, що його вчинила, і мають за мету покарання цієї особи незалежно від вчиненого нею діяння. Ознака злочину - відповідність складу зло­чину - означає відповідність вчиненого особою діяння зовнішнім, об'єктивним ознакам складу злочину, передба­ченого в законі. Розкриваючи зміст цієї ознаки, суддя має встано­вити, чи мало місце вольове діяння, а потім - чи відповідає воно складу злочину, що означає його відповідність зовнішній, об'єк­тивній стороні, окресленій у складі злочину, передбаченому зако­ном типі злочину.

Наявність складу злочину вказує на можливість наявності протиправності, якщо немає обставин, що ви­ключають протиправність. Протиправною є та дія, що суперечить правопорядку в цілому. Відповідно, протиправність виводиться за межі складу злочину. А оскільки вона є необхідною умовою кримінальної відповідаль­ності (однією з ознак злочину), то тим самим зменшується значен­ня складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідально­сті. Склад злочину із підстави кримінальної відповідальності в принципі перетворюється на показник того, що в даному випадку діяння може бути протиправним.

Вину прихильники об'єктивного напрямку розглядають як ознаку злочину, що характеризує його суб'єктивну сторону. За Т. Риттлером, вина - це духовна участь суб'єкта в його протиправ­ному діянні, що відповідає складу, вина у конкретному, одиничному діянні суб'єкта. Оскільки вина є виною в одиничному діянні, остільки непри­пустимо за виною оцінювати характер, особистість суб'єкта в пов­ному обсязі з урахуванням особливостей обставин, які не мали прояву в діянні.

В основі такого розуміння поняття вини прихильниками об'єктивного напряму лежать принципи класич­ної школи кримінального права. Встановлення вини опосередковано трьома умовами, і відповідно вина має три ознаки: біологічну, психологічну та нормативну. Для наявності вини необхідно, щоб суб'єкт протиправного діяння належав до кола осіб, які за законом можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, отже будучи умовою вини, осудність є її ознакою. Зміст вини становить внутрішнє психічне ставлення суб'єкта до діяння. Свідома участь особи може виражатися в її раціональній поведінці, коли особа усвідомлює протиправність своєї поведінки, або в поведінці, що пов'язана з емоційною стороною особистості, коли діяння є наслідком недостатньої обережності особи. Прибічники об'єктив­ної теорії розрізняють дві форми вини: умисел та необережність, які утворюють психологічну ознаку вини.

Прихильники об'єктивного напряму закладають в психологіч­ну ознаку вини лише формальний зміст, вважаючи, що ця ознака вини характеризує психічне ставлення особи лише до фактичних ознак діяння, що передбачені в складі даного злочину. Це ставлен­ня має охоплювати всі ознаки складу злочину, а оскільки під скла­дом розуміються лише ознаки, що характеризують зовнішню сто­рону злочину, усвідомлення особи має охоплювати об'єкт, характер діяння, наслідок, передбачений зако­ном, вказані в законі засоби вчинення злочину, особливості місця, часу, з якими пов'язане вчинення злочину, та інші конкретні озна­ки. Якщо встановлено, що суб'єкт проти­правно здійснив склад злочину, що він усвідомлював і бажав цьо­го, то суддя, якщо не буде доведено протилежне, виходить з того, що суб'єкт усвідомлював і бажав вчинити протиправну дію. На підставі цього робиться висновок: це означає презумпцію того, що при усвідомленні наявності складу є і усвідомлення протиправ­ності діяння, тобто усвідомлення того, що особа порушує право­порядок, встановлений державою.

Необхідним елементом умислу є не лише усвідомлення факти­чної сторони діяння - ознак складу даного злочину, а й усвідом­лення протиправності діяння у розширеному контексті. Необережність характеризується тим, що особа не передбачає того, що її діяння відповідає складу і є проти­правним. Для встановлення вини у формі необережності суддя має дійти висновку, що суб'єкт міг за даних об'єктивних і суб'єктив­них обставин передбачати відповідність складу і протиправності свого діяння і особливо - його наслідків. Отже, зміст психологічного моменту розуміється як психічне ставлення суб'єкта до фактичних ознак складу злочину, що ототожнюється з усвідомленням фор­мальної протиправності діяння - заборони діяння правопорядком.

Як уже зазначалось, прибічники об'єктивного напряму характеризують вину і нормативною озна­кою, а розглянуті вище біологічна і психологічна ознаки вини не вичерпують поняття вини. Про вину мова може йти лише тоді, коли суб'єкту у зв'язку зі скоєним ним діянням, що відповідає складу злочину, може бути зроблений докір, який полягає в тому, що він міг здій­снити поведінку, яка відповідає закону. Інші прихильники об'єктивного напряму також розглядають докір як необхідний, поряд з психологічним, елемент вини, однак внут­рішнє ставлення суб'єкта до свого діяння являє собою певною мі­рою оціночне внутрішнє ставлення суб'єкта до вчиненого, діян­ня є винним тому, що воно вчинено особисто злочинцем, у зв'язку з чим йому може бути зроблено докір.

Таким чином, нормативне поняття вини полягає в оцінці психічного ставлення особи до скоєного нею конкретного діяння з точки зору можливості її правомірної поведінки, на підставі чого може бути зроблений висновок про докірливість її волеутворення. Оцінку поведінки особи з точки зору можливості її правомірної поведінки здійснює суддя, однак докірливість поведінки суб'єкта встановлюється суддею не на підставі його особистого розсуду, а на підставі положень, правил, встановлених у праві.

Узагальнюючи положення об'єктивної теорії, до основних ознак, якими наділяється вина можна віднести: вина як умова кримінальної відповідальності, не є ознакою складу злочину, і для наявності вини має усвідомлюватись формальна протиправність діяння; умисел та необережність утворюють психологічну ознаку вини, а власне встановлення вини опосередковано трьома умовами і від­повідно вина має три ознаки: біологічну (характеристика суб'єкта), психологічну та нормативну.

У радянській та сучасній вітчизняній кримінально-правовій лі­тературі основне місце посідає психологічна теорія вини. Її пред­ставниками є: П. Матишевський, А. Піонтковський, І. Філановський та ін. Уперше розуміння вини як психічного ставлення осудної особи до вчиненого нею злочинного діяння в формі умислу або необереж­ності дав А. Піонтковський. Слід зазначити, що пізніше він замі­нив термін «вина» на термін «суб'єктивна сторона складу злочину», приєднавшись до пропозиції більшості радянських вчених того часу.

Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необереж­ності. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочи­ну як підставу кримінальної відповідальності.

У кримінальному законодавстві України поняття вини вперше дано в КК України 2001р. Відповідно до ст. 23 КК України, виною є пси­хічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, перед­баченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, досягнення нею віку, встановленого для кри­мінальної відповідальності за такий злочин. Тобто два елементи складу злочину - суб'єкт і суб'єктивна сторона – складають суб'єк­тивну підставу кримінальної відповідальності, а два інших - об'єкт і об'єктивна сторона - становлять об'єктивну підставу кри­мінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Усвідом­лення протиправності не є обов'язковим для наявності в діянні особи вини.

У літературі трапляються визначення психічного ставлення і як «ставлення свідомості та волі», - очевидно, що не існує «юридичного» поняття «психічне ставлення», воно вивчається та визнача­ється психологічною наукою. Психологія вивчає психічне життя людини, вона є наукою про психічні функції, про­цеси, властивості особистості та закономірності психічного життя людини, що обумовлені закономірностями її розвитку. Основоположними у психічному житті людини є психічні процеси (послідовність зміни психічної діяль­ності при певній взаємодії людини зі світом, починаючи від мис­лення і закінчуючи руховими реакціями); психічні відношення (вибіркові, активні, позитивні або негативні зв'язки людини з дій­сністю); психічні стани (загальний функціональний рівень, на фоні якого розвивається процес); психічні властивості особистості (вла­стивості відносин, станів та діяльності). У психічному змісті зло­чину також потрібно побачити ці сторони: вина, по-перше, - це психічне ставлення суб'єкта до оточуючої дійсності і скоєного ді­яння; по-друге, - це психічний процес, що розвивається в часі та має свою динаміку, початок і завершення; цей процес відбувається на фоні певного психічного стану суб'єкта, що здебільшого віді­грає важливу роль, та має вираження у певних психіч­них властивостях, якостях особи.

У науці кримінального права деяких держав положення психо­логічної теорії вини зазнають суттєвих змін. Наприклад, положен­ня психологічної теорії вини в ФРН містять ознаку докірливо­сті поряд з такими її елементами, як умисел та необережність. Тому більшість юрис­тів ФРН пропонують судам під час розгляду кримінальних справ не обмежуватися констатацією наявності в діянні підсудного певної форми вини.

Ряд авторів розглядають вину в межах психологічної те­орії як виключно психологічну категорію, вільну від нормативних елементів. Вони зазначають, що з позицій цієї теорії для обґрунтування вини достатньо, щоб особа мала певне психічне ставлення до вчиненого нею діяння і до наслідків цього діяння. З наведеними позиціями, в принципі, погодитися не можна, оскільки поряд з психологічним моментом, психічним ставленням особи до вчине­ного діяння, психологічна теорія містить також елемент норматив­ний. Психічне ставлення особи до вчиненого діяння має бути пе­редбачено, як правило, законом, тобто заборонене кримінальним законом психічне, у формі умислу або необережності, відношення особи до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і його наслідків.

Узагальнюючи положення психологічної теорії вини, виділимо основні її характеристики: вина, як психічне ставлення особи до злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності, є умовою кримінальної відповідальності; кожний психічний акт певною мірою містить два елементи (аспекти) - інтелектуальний та вольовий, але інколи виділяється і тре­тій елемент (аспект) - емоційний; усвідомлення протиправності не є обов'язковим для наявно­сті вини.

В 50-х роках ХХ ст. виникла ще так звана теорія небезпечного стану, яка трактується В.В. Лунеєвим як «основа протиправного превентивного покарання». Покарання в цьому випадку далеко не універсальний й не єдиний засіб боротьби зі злочинністю, а лише один із засобів у системі доцільних заходів соціального захисту, особливий запобіжний захід. Фактичну базу теорії небезпечного стану становить наділення особистості злочинця суспільною небезпекою (Г.Тард, Е.Феррі). Поняття захисту від такого стану зовсім відмінно від поняття покарання й, будучи набагато ширше цього останнього, зароджується іноді незалежно від стану осудності й вини. За загальним правилом соціальна небезпека є результатом злочинності, проте її можна передбачати до вчинення злочину й незалежно від нього. Однак важко собі представити твердження вчених і практиків про те, що якщо особа має непогашену й не зняту судимість, то вона, безумовно, винна у вчиненому нею діянні. Разом з тим не слід ігнорувати і той факт, що різні аспекти характеристики особистості злочинця можуть впливати на ступінь його вини в здійсненому злочині. Одним з найбільш радикальних і тому, що викликали найбільшу відсіч із боку захисників пануючих навчань, нововведень антропологічної школи, на думку Е.Ферри, була оригінальна постановка питання про кримінальну відповідальність. Вона зводилася до прийняття того положення, що для кримінальної відповідальності досить одного фізичного зв'язку з результатом, що наступив. Як і всі представники його школи, він - прихильник повної несвободи волі. Він приймав, що фізіологія й психопатологія виявляють повну залежність волі від фізичних впливів. Покарання повинне мати своєю єдиною метою захист суспільства. Ця реакція на правопорушення у формі захисту є на ранніх щаблях розвитку суспільства з характером строго індивідуальним. Зауважується на необхідності зробити правосуддя актом, що відплачує по заслугах, що ставить собі метою співрозмірити покарання зі ступенем винності.

Критикуючи окремі положення наведених теорій вини, дещо запозичуючи, власне розуміння вини представляє оціночна теорія вини.

Положення оціночної теорії вини визначають останню наступним чином: сутність вини полягає в негативній оцінці судом поведінки особи як такої, що суперечить праву, яке не вичерпується лише психічним ставленням особи до перед­бачених у складі обставин і не зводиться до умислу та необереж­ності, при цьому усвідомлення протиправності не є обов'язковим для наявно­сті вини. Таким чином, правові поняття, в тому числі і поняття вини, мають бути виключно оціночними. Інтелектуальний та вольовий зміст психічного ставлення при визначенні умислу і необережності збігається з їх визначенням в психологічній теорії вини.

У вітчизняному кримінальному праві прихильники оціночної теорії вини виходили при визнанні особи винною у вчиненні злочину з відповідної оцінки судом об'єктивних і суб'єктивних обставин, пов'язаних зі злочином, а також особистості злочинця.

В рамках вітчизняного розуміння оціночної теорії існувало дві точки зору поняття вини: 1) виною є сукупність всіх суб'єктивних та об'єктивних обставин, які заслуговують, на переконання суду, не­гативної суспільної оцінки державою поведінки підсудного і вима­гають кримінальної відповідальності (так зване широке розуміння вини); 2) вина є таке, що утворює осуд та докір держави і суспіль­ства, психічне ставлення у формі умислу або необережності осуд­ної особи, що досягла певного віку, до скоєного нею об'єктивно існуючого діяння, що залежить від даної людини, і є суб'єктивною підставою вчинення злочину (так зване звужене розуміння вини).

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дозволяє виділити в якості її складових три відмінні риси (ознаки), що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого їм діяння і його наслідків. Це усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) свого діяння; передбачення його суспільно небезпечних наслідків; бажання настання таких наслідків або свідоме їхнє допущення. Перші дві особливості (свідомість і передбачення) становлять інтелектуальну ознаку психологічної діяльності особи, а третя (бажання або свідоме допущення наслідків) – його вольова ознака. При вчиненні конкретних злочинів можливо різне сполучення інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення й лежить в основі поділу в теорії й на практиці умислу на прямій і непрямий.

Під прямим умислом розуміють таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільно небезпечних наслідків і бажає їхнього настання. Інтелектуальна ознака тут утворює усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки й передбачення її суспільно небезпечних наслідків.

Свідомість містить у собі не тільки чітке розуміння фактичної сторони вчиненого, його зміст, характер й всі інші об'єктивні ознаки, але й певне розуміння соціальної значимості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості даної особи зложилося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа чітко усвідомлює, що саме від його конкретного діяння наступлять або можуть наступити суспільно небезпечні наслідки.

Здавлюючи із значною силою шию, що призвело до перелому щитовидного хряща, особа передбачала настання смерті потерпілої, тому діяла з прямим умислом на вбивство, яке не було доведене до кінця з причин, що не залежали від її волі:

Вироком апеляційного суду Закарпатської області від 10.02.2006 р. С. засуджено: за ч.1 ст.15, п.7, 13 ч.2 ст.115 КК на 13 років позбавлення волі; за ч.1 ст.125 КК на 1 рік виправних робіт. На підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно С. призначено 13 років позбавлення волі.

Згідно з вироком С. визнано винним у вчиненні злочину за таких обставин. 22.08.2005 р. о 21 год. С., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на перехресті вулиць у м. Ужгороді з хуліганських мотивів, безпричинно, виражаючи явну неповагу до суспільства та нехтуючи загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, з метою позбавлення життя підійшов позаду потерпілої Б. та із застосуванням значної фізичної сили схопив її рукою за шию, а іншою рукою затулив їй рота, повалив на землю та, здавлюючи життєво важливий орган (органокомплекс шиї), почав душити. Побачивши, що Б. обм’якнула і не може чинити опору, він, тримаючи потерпілу за шию обома руками, підняв її у такий спосіб із землі і, бажаючи довести умисел на вбивство до кінця, затуляючи їй однією рукою рота, відтягнув потерпілу від перехрестя на відстань 20-25 м у більш безлюдне місце, де, притуливши до дерева, наказав мовчати, погрожуючи їй при цьому вбивством. Після цього С. знову повалив Б. на землю та, сівши на неї зверху, продовжував душити потерпілу. Пручаючись, Б. удалося вирватись від С., але він, схопивши за ногу, знов повалив потерпілу на землю і продовжував душити. У цей час на крики потерпілої про допомогу до них підійшов Т., який з вимогою відпустити потерпілу зіштовхнув С. на землю, надавши Б. можливість утекти. Після цього між С. і Т. виникла сварка. Вважаючи, що С. заспокоївся, Т. пішов додому, але С. наздогнав його і з мотиву помсти наніс Т. удар каменем у скроневу ділянку голови. Внаслідок дій С. потерпілій Б. було заподіяно здирання на шкірних покривах спини, синці на шкірних покривах шиї, перелом щитовидного хряща, що належить до тяжких тілесних ушкоджень, а потерпілому Т. – забійну рану скроневої ділянки ліворуч, що є легким тілесним ушкодженням.

Про наявність у С. умислу на вбивство Б. свідчить те, що він умисно із значною силою здавлював шию Б., що спричинило перелом щитовидного хряща, але не зміг довести свій умисел до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки його злочинні дії були припинені потерпілим Т.

Вольова ознака прямого умислу становить бажання настання наслідків своєї дії або бездіяльності. Так, зважаючи на те, що злочини, пов’язані з втягненням неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, суди повинні з'ясовувати, чи усвідомлювала доросла особа, що своїми діями втягує неповнолітнього у вчинення злочину або в іншу антигромадську діяльність. Однак необхідно враховувати, що кримінальна відповідальність за зазначені дії настає як у разі, коли доросла особа знала про неповнолітній вік втягуваного, так і тоді, коли вона за обставинами справи повинна була або могла про це знати (п.4 постанови ПВСУ від 27.02.2004 р. №2).

Непрямий умисел – це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і свідомо їх допускає.

Зміст свідомості при непрямому умислі аналогічний змісту свідомості в умислі прямому. Передбачення при непрямому умислі має свою відмінну рису. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Однак наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Воля особи в цьому випадку не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Основна сутність непрямого умислу – у його вольовій ознаці. Особливість вольової сфери діяльності тут полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Тут має місце ситуація, при якій особа, не направляючи свою волю на досягнення наслідку, все-таки свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме допущення виражається в байдужному відношенні до наслідків, тобто особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж таки допускає таку можливість.

Крім розглянутих видів умислу в теорії й судовій практиці прийнято виділяти інші види умислу, які мають значення для юридичної оцінки й кваліфікації деяких злочинів. Для них характерні додаткові відмітні ознаки, такі як час виникнення, спрямованість, конкретизація бажаного наслідку й ін.

За часом виникнення й формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий (предумисел) і раптово виниклий. Заздалегідь обдуманий умисел має місце при виникненні умислу за певний час до вчинення суспільно небезпечного діяння. Раптовий умисел виникає неочікувано, раптово і відразу ж реалізується. Так, при відмежуванні шахрайства з фінансовими ресурсами від злочинів проти власності, зокрема від шахрайства та заволодіння чужим майном шляхом зловживання особою своїм службовим становищем, слід виходити зі змісту і спрямованості умислу особи, мотиву, мети та моменту їх виникнення (п.23 постанови ПВСУ від 25.04.2003 р. №3). Афектований умисел є різновидом раптово виниклого умислу. Він виникає внаслідок сильного душевного хвилювання, породженого протизаконним насильством або тяжкою образою з боку потерпілого (п.7 ч.1 ст.66, ст.ст.116, 123 КК).

Залежно від спрямованості діяння й ступеня конкретизації винним наслідків, що передбачаються, умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований). Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Тут суб'єкт передбачає індивідуально визначені наслідки й бажає їхнього настання або свідомо їх допускає, наприклад, бажає викрасти гроші з каси магазина. Визначений умисел у свою чергу може бути простим, коли винний передбачає й бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, або альтернативним, коли особа передбачає й однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох або більше, але індивідуально визначених наслідків.

Невизначений умисел характеризується тим, що при передбаченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків відсутня їх індивідуальна конкретизація. Особа бажає або свідомо допускає нанесення шкоди тим або іншим інтересам, але про те, яким фактично буде шкода, не має чіткого уявлення. Відповідальність і кваліфікація в подібних випадках наступають по фактично заподіяних наслідках.

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію вчиненого злочину, або на ступінь суспільної небезпеки вчиненого й особистість винного й тому повинні враховуватися при індивідуалізації покарання.

У слідчій і судовій практиці особливе ускладнення викликає відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що за інтелектуальними ознаками ці види вини мають подібність. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, то при непрямому умислі – реальну можливість їхнього настання. По вольовій ознаці відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу така: у разі непрямого умислу особа свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, припускає можливість такого настання, погоджується з ними або ставиться до них байдуже, а при злочинній самовпевненості особа не бажає настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, вона впевнена, що за даних конкретних обставин вони не настануть, але ця впевненість виявилась необґрунтовано легковажною. Так, відповідальність за ст.ст.286-288, 415 КК настає лише за умови, що винна особа внаслідок порушення певних правил спричинила з необережності потерпілому середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження або його загибель. Якщо ж, порушуючи відповідні правила й усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, винний передбачав суспільно небезпечні наслідки і бажав або свідомо припускав їх настання, ці дії необхідно кваліфікувати за статтями КК, в яких встановлено відповідальність за умисні злочини проти життя та здоров'я особи (п.8 постанови ПВСУ від 23.12.2005 р. №14).

Особливості змісту умислу в злочинах із формальним складом. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на деякі особливості змісту умислу при вчиненні злочинів із формальним складом, які, як відомо, визнаються закінченими в момент скоєння діяння та не потребують настання й установлення будь-яких наслідків (погроза вбивством). Структура цих злочинів така, що наслідки лежать за рамками необхідних ознак об’єктивного боку, а отже, і складу злочину. Уже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Та ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна сфера в таких випадках охоплює лише свідомість, розуміння суспільної небезпечності скоюваного діяння; ставлення до наслідків не виникає, та й не може виникнути. А вольова сфера обмежується бажанням скоїти конкретне діяння.

У літературі немає єдиної думки з цього приводу. Деякі автори вважають, що в злочинах із формальним складом зміст вини містить психічне ставлення не тільки до діяння, але й до його суспільно шкідливих наслідків. Б. Нікіфоров робить висновок, що у “формальних злочинах суспільно небезпечний результат органічно включається в діяння. У цих випадках вчинення злочину є водночас спричинення результату, а передбачити результат окремо від діяння тут не можна”.

Позиція ця не була сприйнята судовою практикою. А в наукових дискусіях справедливо зверталась увага на її невідповідність чинному законодавству й інші недоліки. Так, на думку О. Рарога, вона має ряд уразливих місць. По-перше, в ній переплітаються два різних питання: про відсутність безнаслідкових злочинів, у розумінні їх безневинності для певних суспільних відносин, і про існування злочинів, які тягнуть конкретні, кількісно та якісно визначені наслідки, передбачені законом. По-друге, вона нехтує наявною в законі конструктивною відмінністю між матеріальними та формальними складами злочину. По-третє, висновки авторів про можливість непрямого умислу в формальних складах злочину не відповідають законодавчому опису умислу та роблять предметом бажання не наслідки, а сутність діяння. До цього можна додати, що прихильники цієї позиції, стверджуючи думку про наявність у формальних складах психічного ставлення до наслідків, не конкретизують їх ні за характером, ні за іншими ознаками. Тож незрозуміло, про передбачення яких наслідків тут іде мова – про ті, що настали, але перебувають за рамками об’єктивного боку, чи про передбачення в конкретній ситуації об’єктивної небезпечності свого діяння для певних суспільних відносин. Відповідь на це питання не усуне, однак, відзначених недоліків і, більше того, виникне ще один аргумент на користь необхідності зміни опису умислу власне в законі.

Переконливішою є позиція П. Дагеля й інших учених, які вважають, що воля особи в цих випадках спрямована власне на діяння, тобто вольовий момент при вчиненні злочинів із формальним складом переміщується з наслідків на діяння. На думку І. Філановського, “при вчиненні формальних злочинів свідомість особи характеризується бажанням скоєння цих діянь. При такому становищі особа повинна бути визнана такою, що діє з прямим умислом”.

Торкаючись цієї проблеми, П. Дагель також вважає, що “у формальних складах, де наслідок не є елементом складу, психічне ставлення до нього або відсутнє взагалі, якщо відсутні наслідки, або не впливає на форму вини та кваліфікацію злочинів. Тому в формальних складах форма вини визначається психічним ставленням до діяння”. Поділяючи цю вихідну позицію у визначенні умислу в формальних складах, не можна погодитися з твердженням П. Дагеля, що “для характеристики формального складу злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння чи бездіяння” і заснованим на цьому висновком, що “поділ умислу в формальних складах на прямий і непрямий позбавлений сенсу. У формальних складах правильніше говорити про умисел або лише про прямий умисел”.

Виходить, що крім прямого й непрямого умислів існує ще якийсь “універсальний умисел”, “умисел взагалі”, але подібного умислу ні чинне законодавство, ні судова практика не знають. Більше того, “універсальний умисел” сконструйований на основі лише однієї ознаки інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння, тобто в ньому зовсім немає вольової ознаки. Подібне міркування не тільки не узгоджується із загальним поняттям вини, але й суперечить законодавчому опису деяких видів умислу.

Критикуючи таку позицію, О. Рарог наводить переконливі аргументи того, що вольовий зміст умислу має визначатися ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Психічне ставлення особи до скоюваного суспільно небезпечного діяння виявляється не тільки в усвідомленні об’єктивної суспільної небезпеки, але й у бажанні його вчинити. “Стосовно формальних складів воля людини мобілізована на скоєння або нескоєння діянь, які є об’єктивно небезпечними, і як такі сприймаються свідомістю суб’єкта”.

Бажання скоїти суспільно небезпечне діяння передбачає наявність у цих складах прямого умислу. Непрямий умисел виключається, бо свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, що в злочинах із формальним складом перебувають поза межами об’єктивної сторони цих злочинів. Саме тому виключається й необхідність визначення психічного ставлення суб’єкта до цих наслідків. Воно переноситься власне на діяння. У зв’язку з цим вимагає уточнення твердження О. Рарога про те, що наслідки належать не тільки до об’єктивної сторони матеріальних складів, що “об’єктивна сторона формальних складів не виключає суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки”. Подібне твердження не узгоджується зі змістом об’єктивної сторони, її обов’язкових ознак.

Відомо, що безнаслідкових злочинів узагалі не існує. Інша справа, що в деяких складах злочинів унаслідок більш вагомого значення діяння при визначенні суспільної небезпечності злочину через складність, а іноді й неможливість, установити межі й тяжкість наслідків законодавець виносить їх за межі складу злочину й одночасно не вимагає встановлення психічного ставлення суб’єкта до цих наслідків. Вважається, що саме через це їх називають злочинами з формальним складом. Формально тут наявні всі обов’язкові ознаки об’єктивної сторони, та внаслідок згаданих причин і власне конструкції закону не всі з них підлягають аналізу й установленню.

«Випадок» у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, які настали, перебувають у причинному зв'язку з дією (або бездіяльністю) особи, яка не тільки не передбачала можливості їхнього настання, але й не могла їх передбачати.

«Випадок» виключає вину в поведінки особи. Поняттям «випадок» охоплюються ситуації, коли, незважаючи на наявність в особи обов'язку передбачати суспільно небезпечні наслідки (об'єктивного критерію), вона внаслідок конкретних обставин не має реальної можливості їх передбачати (відсутній суб'єктивний критерій). Така особа діє без вини і тому не підлягає кримінальній відповідальності.

У відповідності зі ст.ст.24, 25 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. Інших форм вини закон прямо не передбачає.

Однак наука кримінального права на основі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної вини (іноді її називають складною або подвійною виною). Поняття подвійної (складної) вини було вперше сформульоване німецьким вченим-криміналістом А. Фейєрбахом. Він називав її „необережністю, детерміновану умислом”.

Змішана вина являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу й необережності до різних об'єктивних ознак того самого складу злочину. При змішаній вині у відношенні до одних ознак складу має місце умисел (прямій або непрямий), у відношенні до інших – необережність (самовпевненість або недбалість). Питання про змішану вину виникає в тих складах злочину, у яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною.

При наявності змішаної вини потрібно вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним: умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки характеру й ступеня його суспільної небезпеки. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною виною. Перша група – це злочини, у яких діяння саме по собі не є злочинним, а стає ним тільки за умови, що воно заподіяло тяжкі наслідки, де вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно й визначає віднесення цих злочинів до необережних. Друга – злочини, де відносно обов'язкового наслідку передбачається умисел (прямій або непрямий), а у відношенні до кваліфікуючого наслідку – необережність, злочин у цілому визнається умисним. У цих злочинах саме умисне відношення до діяння й найближчого наслідку визначає спрямованість діяння й характер його суспільної небезпеки.

Помилка в кримінальному праві – це неправильне уявлення особи про юридичне значення й фактичний зміст свого діяння, його наслідки і обставини, які передбачаються як обов'язкові ознаки в конкретному складі злочину. У теорії кримінального права виділяють юридичні й фактичні помилки.

Фактична помилка – це не правильне уявлення особи про обставини, що утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину. Фактична помилка буває декількох видів:

1. помилка в об'єкті злочину – неправильна уява особи щодо характеру охоронюваних кримінальним законом відносин. Особа вважає, що заподіює шкоду даному об’єктові, водночас коли фактично вона заподіює шкоду іншому об’єктові. У таких випадках діяння кваліфікується за спрямованістю умислу як замах на той злочин, який особа мала намір вчинити;

2. помилка у предметі злочину – неправильна уява особи щодо характеристики предмета посягання в рамках тих суспільних відносин, на які вона посягає: а) помилкове посягання на відсутній предмет (порожній сейф і т.п.) – має місце замах на відповідний злочин; б) помилкове посягання на предмет злочину не тієї якості („непридатний предмет” – посягання на труп при посяганні на життя людини) – має місце замах на відповідний злочин; в) хибна уява про належність предмета злочину конкретній особі – не впливає на кваліфікацію вчиненого суб’єктом;

3. помилка в особі потерпілого – особа помилково посягає не на ту особу, якій мала умисел заподіяти шкоду: а) якщо рівень кримінально-правового захисту планованого потерпілого і фактично потерпілого однаковий, то така помилка не впливає на кваліфікацію вчиненого суб’єктом; б) якщо рівень кримінально-правового захисту планованого потерпілого вищий, ніж фактичного потерпілого, то має місце замах на злочин, який особа мала намір вчинити;

4. помилка в характері вчинюваного діяння – помилкова уява особи про наявність або навпаки відсутність в її діянні ознак, що утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину;

5. помилка у знаряддях вчинення злочину – помилкове обрання особою для вчинення злочину таких знарядь, які не дають їй можливості досягнути злочинного результату („непридатні” засоби) - має місце замах на відповідний злочин;

6. помилка у причинному зв’язку – особа має помилкову уяву не про характер суспільно небезпечного діяння і його наслідки, а про розвиток причинного зв’язку між ними;

7. помилка в суспільно небезпечних наслідках – хибна уява особи щодо кількісної або якісної оцінки наслідків вчинюваного злочину.