Зашкільняк- Історія Польщі

виборність усіх чиновників тощо. Основними методами боротьби визнавалися страйки і терор. Програма не згадувала про селянство і справу незалежності Польщі.

Восени 1882 р. Міжнародна соціально-революційиа партія "Пролетаріат" (її називають "1-й Пролетаріат") фактично діяла, спираючися на нелегальні соціалістичні гуртки серед робітників та інтелігенції Варшави, Лодзі, Ченстохови та інших міст. До гуртків входило кілька сотень осіб, але вплив партії був значно ширшим. Керував партією Центральний комітет, очолюваний Л. Варинським. На з'їзді партії у Вільно 1883 р. був обраний ЦК і прийнято рішення про співпрацю з російською народницькою організацією "Народна Воля". Маючи зв'язки з еміграцією, партія доставляла з-за кордону соціалістичну літературу. Л. Варинський створив друкарню у Варшаві, друкував у ній багато листівок, відозв, а також часопис Пролетаріат. У Женеві виходили часописи партії Валька кляс (Боротьба класів), Роботнік. На початку 1883 р. "Пролетаріат" провів кампанію проти розпорядження варшавського обер-поліцмейстера М. Бутурліна про проходження принизливого санітарного контролю робітницями підприємств. Під загрозою страйку розпорядження було скасоване. Партія підтримала страйк робітників Жирардова, проводила активну агітаційну роботу. На розвиткові "Пролетаріату" позначився арешт восени 1883 р. її лідера Л. Варинського. На чолі партії став Станіслав Куніцький (1861-1886), який одночасно був членом російської "Народної волі" і прихильником індивідуального терору. Члени партії організували кілька терористичних замахів. У 1884 р. С Куніцький уклав угоду з "Народною Волею", за якою "Пролетаріат" підпорядковувався цій організації в революційній боротьбі з царатом. Незабаром царська поліція заарештувала майже весь керівний склад "Пролетаріату". Ще рік залишками партії керувала Марія Богушевич (1865-1887), яка була противницею терору. Арешти 1886 р. поклали край "Пролетаріату". У 1885 р. перед воєнним трибуналом відбувся процес над 29 керівниками "Пролетаріату". Четверо підсудних (С. Куніцький, М. Оссовський, Я. Петрусінський, росіянин П. Бардовський) отримали вироки кари смерті й були повішені у Варшавській цитаделі. Л. Варинський був засуджений до 16 років каторжних робіт (помер через три роки у в'язниці фортеці Шліссельбург). Інші члени "Пролетаріату" отримали тривалі строки каторжних робіт і заслання. М. Богушевич померла по дорозі на каторгу.

Незважаючи на жорстокі переслідування, соціалістичний рух продовжував розвиватись і поширюватись у польських землях. Цьому сприяла діяльність соціалістичної еміграції, яка постійно готувала для нього кадри. У 1888 р. польські соціалісти Марцін Каспшак (1860-1905), Людвік Кульчщький

(1866-1941) і Станіслав Мендельсон (1857-

Рис.46. Людвік Варинський.

373

Історія Польщі

1913) утворили в Королівстві Польському нову Соціально-революційну партію "Пролетаріат" (II Пролетаріат), яка повинна була продовжувати справу своєї попередниці. Діячі партії ще більшої ваги надавали політичному та економічному терору. Вони взяли участь у створенні II Інтернаціоналу робітників (1889). Залишаючися вузькою організацією змовників, партія не зуміла поширити свій вплив у робітничому середовищі. 1892 р. вона провела невдалий замах на варшавського генерал-губернатора И. Гурка та кількох інших царських чиновників. Ставлення до терору призвело до розколу II Пролетаріату і припинення діяльності. її члени увійшли до нових робітничих організацій, які формувалися на початку 90-х років XIX ст.

Більші впливи серед робітників здобув Союз польських робітників, заснований 1889 р. у Варшаві Юліаном Мархлевським (1866-1925). Його діячі відмовилися від політичного терору, зосередившися на освіті та згуртуванні робітників, захисті їхніх соціальних прав, пропаганді марксизму. Репресії з боку царської поліції серйозно похитнули організацію; частина членів, які уникнули арештів, змушена була емігрувати.

Переслідування соціалістів з боку урядів європейських держав мали зворотній ефект: навколо їхніх постатей складався ореол героїв-мучеників, борців за народну справу і справедливість, а ідеї соціалізму виховували політичну свідомість і гідність робітництва та інших нижчих суспільних верств. На соціалістичну ідеологію звернула увагу частина молодої інтелігенції, яка спочатку йшла за позитивістами. Зростання ваги соціального питання змусило її ближче познайомитись із західними ідеями. Молоді публіцисти та науковці Станіслав Крусінський (1857-1886), Людвік Кживіцький (1859-1941), Броніслав Бялоблоцький (1861-1888) розпочали переклад польською мовою праць К.Маркса, Ф. Енгельса, німецьких і французьких марксистів, публікували власні праці з суспільних наук у зарубіжних виданнях. Л. Кживіцький редагував нелегальні видання І Пролетаріату, а потім пропагував марксистську соціологію в дослідженнях людини і суспільства. Наприкінці століття соціальне питання займало все помітніше місце в житті європейських народів.

Культурне життя поляків Доба позитивізму стала періодом подальшої інтенсифікації культурного життя, посилення його

демократичного змісту, залучення до культурних здобутків ширших верств населення. Суспільні зміни, які відбувалися на очах сучасників, не могли не викликати реакції інтелектуально-мистецьких кіл. Позитивістський світогляд, у якому значне місце посідали натуралістичні і прагматичні засади ставлення до життя, не витіснив зі свідомості більшості поляків національної мотивації. Реакція польського населення на

національний утиск з боку урядів Росії та Німеччини пробуджувала громадську активність, сприяла згуртуванню різних верств на національній основі без огляду на державні кордони. Позитивістські ідеї "органічної праці" означали заміну формули порятунку нації через відновлення державності новою формулою "збереження нації" без державності.

Умови розвитку польської культури були різними. Якщо в Росії та Німеччині національна культура існувала, долаючи опір і перешкоди урядових структур, то в Галичині під владою Австро-Угорщини вона отримала сприятливі можливості для поширення. Але у всіх частинах, де проживало польське населення, в суспільній свідомості домінували позитивістські погляди, згідно з якими "не мрії, а праця потрібна вітчизні". Разом з тим творча інтелігенція критично оцінювала швидке поширення міщанських зразків збагачення і деморалізації, які йшли поряд із культом грошей. Б. Бялоблоцький 1884 р. у статті Пониження ідеалу виступив з критикою "міщанського ідеалу щастя",

374

У період модернізації

який прагне "заблокувати свої двері перед вуличним натовпом і закрити ставнями вікна, щоб не чути постійних стогонів злидарів і бідноти". Йому вторував Я.Л. Поплавський у статті Пониження ідеалів (1887), протестуючи проти "освячення грубого, безвстидного егоїзму". У культурі доби позитивізму відбилося зіткнення двох провідних світоглядів -старого романтично-станового з його ідеалами служіння традиціям, національній справі, і прагматично-позитивістського, скерованого у майбутнє з вірою у розв'язання суспільних проблем.

На культурний розвиток поляків у другій половині XIX ст. особливо великий вплив чинила преса і публіцистика. Газети, часописи, брошури виходили великими накладами і, незважаючи на цензуру, доносили до населення провідні ідеї сучасності. При цьому відбувалася спеціалізація видань, орієнтація на певну соціальну аудиторію. Так, газета Кур'ср варшавський у 80-х роках збільшила наклад до ЗО тис. примірників, ще кілька варшавських газет мали наклади понад 10 тис. Газети стали прибутковими і перетворились у вигідне підприємництво. Чимало періодичних видань почали вміщати літографії та фотографії, що збільшило їхнє поширення. У 80-х роках кількість назв польських періодичних видань у трьох частинах колишньої Речі Посполитої перевищила 200. Серед них були суспільно-політичні, літературні, науково-популярні, розважальні видання. Газети і тижневики відбивали погляди відповідних течій: Пшегльонд тигодньови. Правда, Глос та інші репрезентували позиції позитивістів; Край, Час, Пшегльонд польський - консерваторів. Крім цього з'являлись і поширювалися нелегальні соціалістичні видання.

Преса відкривала читачам очі на світ, порушувала проблеми, які хвилювали суспільство. 1886 р. у Варшаві почав виходити тижневик "Глос", в якому один з його редакторів Я.Л. Поплавський вмістив програму видання, що викликала бурхливу полеміку. Він пропонував розрізняти "панську" і "селянську" культури, але не протиставляти їх одна одній, а шукати шляхів їх зближення. Це був заклик творити культуру на народних традиціях і для народу, культуру, яка була б зрозумілою і близькою широким суспільним верствам. У цьому напрямі скеровувалися творчі пошуки митців різних жанрів.

На першому місці за впливами на суспільну свідомість залишалася художня література. Вона відігравала роль поєднувальної ланки між розділеними кордонами польськими теренами, була тісно пов'язана з публіцистикою і суспільно-політичною думкою. Літературні твори, перед тим як вийти окремою книжкою, часто друкувались у періодиці. З розширенням кола читачів і спробами дати глибші відповіді на морально-етичні запитання часу проза поступово відтісняла поезію на другий план. Письменник перетворювався з романтичного "будителя" на "дослідника" і "лікаря" суспільства, а повість і новела - у найвідповідніший жанр літератури. їхній зміст реалістично відбивав колізії тогочасного суспільного життя, шукав засобів для виправлення соціальних болячок і моральних збочень. Художня література поступово доходить до яскравого реалістичного опису характерних героїв та подій часу.

Проте література не зріклася історичних традицій, а письменники надалі захоплювали читачів привабливими образами минулої величі Польщі. Гідним продовжувачем історичного письменства виступив у другій половині століття Генрик Сєнкевич (1846-1916). Свою творчість цей видатний літератор розпочав з новел, присвячених простому люду (Янко Музикант, Бартек-переможеі[ь). Наприкінці століття він переключився на історичну повість, яка, за його словами, повинна була "підкріпити серця", піднести національну гордість за славне минуле. У 1884-1888 pp. він написав і опублікував знамениту Трилогію

(повісті Вогнем і мечем, Потоп, Пан Володийовський), а через два роки -Хрестоносці, яким судилося відіграти особливу роль у формування національної

375

Історія Польщі

свідомості поляків XX ст. У них він вивів яскраві образи польських лицарів, які відважно долають усі труднощі, перемагають ворогів, захищаючи незалежність Польщі і зміцнюючи її могутність, демонструючи високі зразки мужності, відваги і самопожертви. До нинішнього дня герої "ТрилогіГ Сєнкевича залишаються у свідомості поляків образами реальних особистостей минулого.

Повісті Г. Сєнкевича викликали гостру критику з боку тогочасних польських літераторів, які

закидали авторові створення такого образу минулого, що навчав не тверезому розрахунку, а бездумному ентузіазму. Критично оцінили повісті Г. Сєнкевича українські письменники і вчені (І. Франко, М. Грушевський та ін.), які звинуватили

письменника у неправдивому і принизливому для українців зображенні козацтва, селян та української шляхти. Студенти-українці Львівського університету розпочали і виграли судовий процес проти автора "ТрилогіГ'. Однак це не вплинуло на авторитет талановитого польського письменника. У наступних творах він зосередився на осмисленні загальнолюдських цінностей, написав повість з життя ранніх християн Quo vadis (1895-1896), за яку 1905 р. був відзначений Нобелівською премією в галузі літератури. Мало хто з тогочасних письменників міг зрівнятися талантом з Г. Сєнкевичем. Поряд з його творами великої популярності набули також історично-пригодницькі повісті для молоді, написані істориком Валерієм Пшиборов-ським (1845-1913). У них він на прикладі польських повстань прагнув показати небезпеку бездумного захоплення радикальними ідеями.

Інше спрямування мали новели та повісті Елізи Ожежко (1841-1910). Письменниця описувала реакцію шляхти і землевласників на нові умови життя, змальовувала безправне становище жінки, нижчих верств суспільства, євреїв. У повісті Над Німаном (1888) показала суспільство, яке змінюється під тиском нових обставин життя і шукає шляху, який би поєднував традицію і нові віяння. Збірка новел 3 різних сфер (три томи, 1879-1881) містила реалістичні картинки з життя різних соціальних верств, а повість Марта (1873) - становища жінки. У ряді публіцистичних праць письменниця поєднала позитивізм з патріотизмом.

Великим літературним талантом вирізнялися реалістичні твори колишнього повстанця Александра Ґловацького, який увійшов до літератури під ім'ям Болеслава Пруса (1847-1912). Водночас він був одним з ідеологів польського позитивізму. У 1886 р. опублікував повість Пляцувка (Позиція), де представив селянина, який виступав захисником кращих національних традицій. Особливу популярність принесла Б. Прусу повість Лялька (1890), яка відтворювала зіткнення молодого підприємця зі старим і замкненим аристократичним світом. Повість відзначалася високою майстерністю зображення характерів, звичаїв, всієї багатоманітної панорами тогочасного життя. Ще одна повість - Емансипантки (1894) - була присвячена описові становища жінки і спробам зламати традиційні перешкоди, які заважають їй посісти належне місце в тогочасному суспільстві. Високою майстерністю проникнення в психологію і механізми влади вирізнялась історична повість Фараон (1897), в якій яскраво змальовано перипетії боротьби за верховну владу в давньому Єгипті. Реалізм повісті виходив за межі історичного жанру, виявляв приховані елементи соціальних стосунків тодішнього суспільства, виростав до символічного образу влади як такої.

Рис.47. Генрик Сєнкевич.

376

Уперіод модернізації

У80-х роках у польську літературу з Франції проник вплив натуралізму, який проповідував

підсилення реалізму та експресії літературних творів з допомогою гіперболічного підкреслення зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, фізіологією. Прибічники натуралізму (Е. Золя, брати Е. і Ж. Ґонкури) реалістичне зображення життя вважали методом наукового дослідження, що повинно викрити й зцілити суспільні виразки. У цьому стилі творила прозаїк і драматург Габріеля Запольська (М.Г. Снєжко-Блоцка; 1857-1921). Вона демаскувала мораль і звичаї, які складалися при зіткненні старих традицій і тогочасних поглядів, викривала міщанство та лицемірство. її комедія Мораль пані Дульської (1906) дала початок терміну "дульщина", яким визначалися зразки міщанської психології й поведінки. Прихильником натуралізму в літературі був також педагог Адольф Дшасінський (1839-1902) - автор багатьох філософсько-педагогічних праць і літературних творів, в яких пропагував близькість людини до природи.

Поезія доби позитивізму відрізнялася від романтичної простотою і доступністю, вірою в суспільний поступ і людські можливості. У Галичині розгорталася творча і політична діяльність колишнього повстанця Адама Асника (1838-1897). Його лірика мала філософський характер, продовжувала романтичні традиції польської поезії і, разом з тим, віддзеркалювала обрії нового світу. У збірці сонетів Над глибинами він зокрема писав:

(...) І хоч довкола темрява ще висне, Та вже помітно: в творчому змаганні Нових світів засвічуються грані,

Якими мла, мов іскорками, присне (...) (Переклад Є. Титикаила) Новаторськими рисами відзначалася поезія приятельки Е. Ожежко - Марії Коноп-ницькоі (1842-1910). Свою літературну творчість вона розпочала у Варшаві, маючи на руках шестеро дітей. У творах, заснованих на народних піснях, багато уваги приділяла змалюванню приниженого становища бідних верств - селян, робітників, бездомних. Гуманістичні мотиви яскраво звучали в ліриці Віктора Гомулицького (1848-1919), який з великим співчуттям ставився до простих людей, пригноблених народів. Загалом поезія доби позитивізму не занедбала патріотичної тематики, але більш тісно пов'язувала її з соціальними тенденціями, підкреслювала нерозривність національних змагань і суспільного поступу.

Доступ до освіти і знань зростав під впливом позитивістських ідей та зростання потреби в освічених працівниках. Але загальний стан освіти в польських землях залишався незадовільним. У Королівстві Польському кількість початкових шкіл наприкінці століття досягла 3 тис, але далекою не відповідав

реальним потребам. Кількість неписьменних серед усього населення перевищувала 70 %. Навчання проводилося російською мовою. Гімназій було всього 15 (1900 p.), і вони були майже недоступні для бідніших верств. У школах і гімназіях панував режим суворого нагляду за "благонадійністю" вчителів та учнів. Певною віддушиною були приватні школи, яких у 1890 р. налічувалося 280. Фінансист Л. Кроненберґ заснував Школу торгівлі (1875), а Г. Вавель-берґ і С. Ротванд - Технологічну школу (1891), які давали середню спеціальну освіту. 1875 р. у Варшаві виникло таємне Товариство науіональної освіти, а з 1894 р. -Товариство таємного навчання, які дбали про освіту і патріотичне виховання селян і робітників.

Кращою була загальна ситуація з освітою в Німеччині, де постало питання ліквідації неписьменності. Німецькі власті швидко усвідомили користь від розвитку державної освіти: з одного боку, освічений працівник був більш придатним до роботи, а з другого -

377

Історія Польщі

школа була провідником ідей онімечення населення. Однак польська громадськість відповіла на асиміляторські дії уряду поширенням приватної освіти й патріотичного виховання (див. вище).

УГаличині в другій половині XIX ст. шкільництво перейшло під управління поляків. У 1872 р. крайовий сейм запровадив обов'язкову безкоштовну чотирирічну освіту для дітей. Кількість шкіл на кінець століття перевищила 3,5 тис. Завдяки цьому відсоток неписьменних зменшився з 95 % у 1867 р. до 56 % у 1900 р. Викладання велося польською мовою (українських шкіл було значно менше, а їхній розвиток стримувався). Розвиток шкільництва контролювала Крайова шкільна рада, в якій засідали польські консерватори. До кінця століття кількість гімназій зросла до 27, а їх учнів - до 13 тис. Загалом середня освіта залишалася малодоступною. Як польська, так і українська громади вдалися до створення приватних шкіл і гімназій, заснування численних громадських організацій і товариств, які опікувалися поширенням знань серед нижчих верств, організовували читальні, бібліотеки тощо. За зразком Познанщини, 1879 р. ксьондз С Сто-яловський дав поштовх діяльності Товариства народної освіти і праці, яке незабаром перетворилось у Товариство рільничих гуртків (1882), що дбало про розвиток освіти і агрокультури селян. У 1891 р. поет А. Асник очолив нове Товариства народної школи, яке почало діяти в Кракові. Воно засновувало і утримувало початкові та середні школи, бібліотеки і читальні, видавало і поширювало літературу для селян, провадило культурну діяльність.

Уцей час важливого значення набула діяльність члена Товариства національної освіти у Варшаві, педагога і видавця Конрада Прушинського (1851-1908) - автора численних букварів і книжок для народу, котрі видава під псевдонімом Казімєж Промик. У 1875 р. з'явилося перше видання його Елементажа

(букваря для самоуків), з якого навчалися тисячі селянських дітей. Ця книга витримала 62 видання накладом 1,2 млн. примірників.

Вища освіта залишалася доступною переважно для заможних соціальних верств -шляхти, урядовців, інтелігенції. Університети налічували по кілька сотень студентів і перебували під пильним наглядом влади. У 1869 р. варшавська Головна школа була перетворена в російський імператорський університет з російською мовою викладання. 1 все ж польська молодь здобувала освіту у Варшавському університеті, а також інших університетах Російської імперії (Московському, Київському, Одеському). Університетські осередки, незважаючи на суворий контроль властей, залишалися центрами поширення новітніх наукових і суспільних ідей. Не випадково діячі соціалістичного і демократичного руху часто були випускниками університетів. У 90-х роках в університетах Росії навчалось понад 2 тис. поляків. Ще понад 1,5 тис. студіювали в європейських університетах, де брали участь у діяльності різних громадськополітичних організацій.

У Німеччині польських вищих шкіл не було, і поляки навчались у німецьких або західноєвропейських університетах. Натомість у Галичині вища школа перейшла під контроль польських властей краю. Поступово було полонізовано Краківський та Львівський університети, куди приїжджала на навчання також польська молодь з Росії та Німеччини. У 1877 р. було створено Львівську політехніку і незабаром Вищу рільничу школу в Дублянах поблизу Львова. Наприкінці століття в Краківському університеті працювало 164 викладачі, навчалося 1,4 тис. студентів, у Львівському університеті -відповідно 147 і 2 тис, Львівській політехніці - 58 і 760. У цей час з'явилися паростки конфлікту міхс польськими та українськими студентами Львівського університету, який незабаром переріс у гостре політичне протистояння.

Ідеологія позитивізму і потреби технічного прогресу створювали сприятливі умови для розвитку наукової думки. Відсутність державної підтримки обмежувала інститу-

378

У період модернізації

ціональний розвиток польської науки в Росії та Німеччині. Там наукові студії оберталися навколо гуманітарних і суспільних проблем, які не вимагали обладнання й коштів. Тільки невелика кількість польських учених працювала в університетах, інші гуртувалися навколо громадських фундацій - Каси ім. Ю. Мяновського у Варшаві (1881) і Товариств друзів наук у Познані і Торуні. Інакше виглядала ситуація в Галичині, де інституції польської науки швидко розбудовувалися під патронатом консерваторів. У 18711873 pp. Наукове товариство Кракова було перетворене в Академію Умєентносці (Академію знань) за

зразком наукових академій інших європейських країн. Академія отримала урядову підтримку і швидко перетворилась у загальнопольський науковий центр, з яким співпрацювали вчені з усіх польських земель. Продовжували діяльність культурно-наукові фундації, створені польськими аристократами у попередній період. Краків і Львів перетворились у науково-культурні центри польської наукової думки.

З усіх наукових дисциплін найбільшого розвитку досягла історіографія, яка знаходилася в епіцентрі роздумів про минуле і майбутнє Польщі. У 1880 р. за ініціативою АУ в Кракові було скликано 1-й з'їзд польських істориків (які продовжуються донині), а 1886 р. у Львові створено Польське історичне товариство та його орган часопис - Квартальнії хістортни (Історичний квартальний). Суспільне значення історіографії полягало у необхідності дати відповідь на питання про причини занепаду Польщі. Оцінки вимагали також невдачі польських визвольних змагань XIX ст. Це сюнукало до вивчення минулого з погляду нових методологічних підходів. Позитивізм заперечував романтичні уявлення про "національний дух", вимагав суворого дотримання змісту історичних джерел, критичного осмислення фактів і подій. В останній третині століття історики поділилися на три окреслені напрями, кожен з яких пропонував своє бачення минулого Польщі. Найшвидше сформувалася "краківська школа" в історіографії, представлена ідеологами та політиками краківського консерватизму. Визнаним главою школи був професор і ректор Краківського університету, історик і письменник Юзеф Шуйський (1835-1883). Його перу належали численні праці з історії Польщі та її окремих періодів (4-томна Історія Польщі, 1862-1866), в яких проводилася думка про "анархізм" і "свавільність" польської національної традиції, відсутність сильної монархічної влади, що у підсумку зумовило історичне відставання Польщі від інших країн Європи. Його погляди розвивав ксьондз Валеріан Калінка (1826-1886), який у багатьох працях гостро критикував польські патріотичні сили за необдумані спроби зламати освячені віками традиційні порядки. Вину за поділи Польщі він покладав на табір 'польських реформаторів, які наприкінці XVIII ст. намагались усунути перешкоди на шляху розвитку країни (Останні роки панування Станіслава Августа, 1868; Чотирирічний сейм, 1888). Традиції школи представляв професор Краківського університету (згодом намісник Галичини) Міхал Бобжинський (1849-1935). Він був більш обережним в оцінках, досліджував і надавав вирішального значення державно-правовим інститутам у розвитку суспільства (Історія Польщі в нарисі, 1879). Представників краківської школи об'єднувало негативне ставлення до суспільних рухів, котрі, на їх думку, руйнували державний порядок і послаблювали владу. їхня концепція історії Польщі отримала назву "песимістичної".

Погляди істориків краківської школи спричинили гостру полеміку, яка зіграла важливу роль у політичному вихованні суспільства. Із запереченням їхніх поглядів виступила група істориків з Королівства Польського, яка отримала назву "варшавської школи". її представники запропонували "оптимістичну" концепцію історії Польщі, стверджували, що вона розвивалася подібно до інших європейських країн, а вину за поділи покладали на агресивних сусідів країни. Професор Варшавського університету Адольф Павінський (1840-1896) докладно вивчав устрій Речі Посполитої у XVI-XVIII ст.

379

Історія Польщі

ідійшов висновку, що шляхетська демократія була закономірним результатом історичного розвитку

іне відрізняла Польщу від інших країн. Натомість надмірні компетенції шляхетських сеймиків не дозволили своєчасно реформувати устрій Речі Посполитої. Історик високо оцінював діяльність реформаторів XVIII ст., критично ставився до ролі церкви у переломних подіях минулого. З критикою поглядів краківських істориків виступив плідний варшавський учений Тадеуш Корзон (1839-1918). Він брав участь у діяльності таємних патріотичних організацій 60-х років, відбув заслання, а після повернення працював викладачем історії у приватних навчальних закладах. У численних працях історик аналізував період занепаду Польської державності в другій половині XVIII ст. і дійшов висновку, що його причини слід шукати не в особливих рисах "польського характеру", а в агресивних діях сусідів - Пруссії, Росії та Австрії. Звернувши увагу на соціальні стосунки, політичні реформи, економічний поступ, Т. Корзон віддав перевагу "оптимістичному" поглядові на цей період польської історії, вважаючи, що паростки нового устрою, які тоді проявилися, мали всі шанси вивести країну в число передових європейських держав (6-томна праця Внутрішня історія Польщі за Станіслава Августа, 1882-1886 pp.). На другому з'їзді польських істориків у 1890 р. Т. Корзон

вступив у полеміку з краківськими істориками, звинувативши їх у тому, що в своїх історичних оцінках вони керувалися консервативними політичними ідеями, підпорядковуючи історію політичним інтересам польських правлячих кіл Галичини. У свою чергу, Ю. Шуйський, В. Калінка та інші докоряли Т. Корзону і варшав'янам служінням інтересам "руйнівного" лібералізму. У полеміці, що велася на сторінки наукових і громадських видань, активну участь брав варшавський історик Владислав Смоленський (1851-1926) - автор ґрунтовних монографій Інтелектуальний переворот у Польщі XVIII cm. (1891), Історія польської нації

(1897), в яких простежено складний і тернистий шлях сприйняття суспільством нових ідей і перебудови на їх підставі соціальних взаємин. На його думку, у XVIII ст. в Польщі відбувався світоглядний переворот, внаслідок якого ідеї Просвітництва і прогресу повели тяжку боротьбу з ідеями середньовіччя і темряви. Наскрізною в його праці була думка про змінність епох та устроїв, змістом яких є цивілізаційний поступ.

У Львові розгорнулася наукова діяльність вихідця з Познанщини історика Ксаверія Ліске (18381891), який у своєму науковому семінарі в стінах Львівського університету виховав плеяду польських

істориків, що отримала назву "львівської школи" в польській історіографії. Вчений залишався осторонь політики, проповідував сумлінну працю над джерелами і уникання оцінки історичних явищ. Гаслом його творчості став "похід за науковою правдою"; у численних рецензіях, оглядах він критикував тогочасних істориків за фальсифікацію та модернізацію історичних джерел. За його ініціативою та участю почалося видання багатотомної серії історичних джерел Акти гродські і земські з часів Речі Посполитої Польської (15 томів до 1891 p., подальші вийшли на початку XX ст.).

Ідеї позитивізму вплинули також на розвиток інших гуманітарних наук і філософської думки. Особливо яскраво це проявилось у філософії, до розвитку якої значною мірою причинилися публіцисти, що пропагували серед поляків ідеї позитивістів. Особливо активно розвивав ці ідеї філософ і психолог Юліан Охорович (1850-1917), який певний час викладав у Львівському університеті. Серед багатьох його праць був Вступ і загальний погляд на позитивну філософію (1872). З критикою позитивізму виступили молоді польські мислителі і вчені, які вважали необхідним доповнити позитивізм марксистською візією соціалістичного майбутнього. Вони трактували розвиток суспільства як закономірний процес, детермінований соціально-економічними стосунками та опосередкований суспільно-політичною ідеологією. С. Крусінський (1857-1886), Б. Бяло-

380

У період модернізації

блоцький, Л. Кживіцький познайомилися з працями К. Маркса, перекладали їх польською мовою. Вони не вдовольнялися визнанням природних закономірностей, стверджували, що в людському суспільстві закономірність реалізується через свідому діяльність осіб та організацій. Свої статті молоді марксисти вміщували у виданнях позитивістів, а також нелегальних соціалістичних часописах. Особливо різнобічними були наукові зацікавлення Людвіка Кживіцького, який залишив змістовні праці з історії, соціології, етнографії, економії, антропології.

Серед наук, що тоді швидко розвивалися, було мовознавство і літературознавство. Завдяки Люціану Молдовському (1839-1898) у Краківському університеті була підготовлена група талановитих філологів, які пізніше працювали в університетах різних країн. Сам вчений вивчав мову населення південнозахідного пограниччя польських земель (Сілезія, Спіш та ін.), був співредактором Старопольського словника. Великих успіхів досягнув мовознавець Ян Бодуен де Куртене (1845-1929), праці якого в галузі загального та порівняльного мовознавства незабаром здобули світову славу. Його діяльність розгорнулася в університетах Росії і Ягеллонському університеті Кракова. Заслугою вченого стала побудова теорії фонем і фонетичних чергувань, яка дала підстави розглядати мови як історично змінні системи; мали успіх також його порівняльні дослідження слов'янських мов. Широкі філологічні та історичні зацікавлення проявив професор Львівського університету Антоній Маленький (1821-1913), який опрацював й опублікував

Історично-порівняльну граматику польської мови, а також написав низку літературознавчих праць про видатних польських поетів. Помітним явищем польської філології стали праці одного з ідеологів краківського консерватизму графа Станіслава Тарновського, який тривалий час очолював Ягеллонський університет й Академію знань. Найповніший вияв його патріотично-консервативні погляди знайшли у шеститомній Історії польської літератури (1900-1907).

Великою різноманітністю характеризувалася творчість польського етнографа, філолога і композитора Оскара Кольберта (1814-1890). За походженням напівнімець і напівфранцуз, він під впливом польських романтиків захопився багатством народної культури земель колишньої Речі Посполитої. Кольберг багато мандрував по різних теренах, в тому числі українських, нагромаджуючи фольклорні й етнографічні матеріали, які узагальнив і опублікував у 23-томному виданні Народ ~ його звичаї, спосіб життя, мова, страви, прислів'я, обряди, смаки, забави, пісні, музика і танці (1857-1890) і 11-томній праці

Етнографічні картини (1882-1891). В обох виданнях він багато уваги приділив описам звичаїв українських селян.

Чимало освічених поляків, які опинились у сибірському засланні, вели наукові спостереження за природою і населенням цього краю. Бенедикт Дибовський (1833-1930) вивчав флору, фауну і народи озера Байкал і Камчатки. Після повернення із заслання працював професором Львівського університету. Піонерами геологічних розвідок Сибіру були А. Чекановський і Я. Черський. Геолог і географ К. Богданович здобув авторитет, відкривши численні поклади корисних копалин у районі Манджурії і Хабаровському краї. Описи народів Сибіру залишили А. Шиманський, Е. Пекарський, Б. Пілсудський та ін.

Природничі і технічні науки не набули такого розвитку, як гуманітарні. Але й тут польські вчені досягли помітних успіхів. Краківські дослідники Зшмунт Врублевськии (1845-1888) і Король Ольшевський (1846-1915) у 1883 р. вперше перетворили на рідину вуглець і азот, продовжили дослідження в галузі фізики низьких температур. У Львові проходила наукова діяльність в галузі термодинаміки Августа Вітковського. На високому рівні вели польські вчені дослідження з мінералогії, ботаніки, хімії.

381

Історія Польщі

Частина поляків, змушених емігрувати на Захід, також стала знаними вченими в зарубіжних країнах. Ернест Мапіновськиіі (1815-1899) після поразки революції 1848-1849 pp. емігрував до Перу, де як шляховий інженер побудував багато залізниць і мостів, в тому числі першу залізницю через Анди, яка

пролягла на висоті понад 4700 м над рівнем моря (пізніше був професором математики в університеті Ліми). Рудольф Моджеєвський став у США відомим конструктором мостів, а Казімєж Ґзовський здобув у Канаді високий авторитет як інженер з будівництва портів, залізниць і мостів.

Суспільному значенню художньої літератури у період позитивізму дорівнював лише живопис. Цей факт пояснювався розширенням кола споживачів мистецьких творів, котрі підкреслювали свою приналежність до національної культури. 1879 р. в Кракові було засновано Національний музей; тут діяла Школа мистецтв. Більшість польських художників на тривалий час виїжджала до європейських осередків живопису в Парижі, Відні, Римі, Мюнхені, Петербурзі. Польські митці працювали під переважним впливом європейських художніх течій.

Провідні позиції в малярстві посідав історичний живопис, який підживлював патріотичні почуття. Визнаним главою цього напряму був краківський маляр чеського походження Ян Матейко (1838-1893). Упродовж тридцяти років митець писав картини, які представляли велич і драматизм історії поляків. Для своїх картин він скрупульозно збирав документи, пам'ятки, залишки матеріальної культури, котрі, втілені у картинах, наближували історичні події до глядача. Я. Матейко був неперевер-шеним майстром портрету та історичних деталей, а його твори компонувалися за традиціями ренесансу й бароко. Хоча в тогочасних умовах вони виглядали анахронізмом, але багато поколінь поляків представляли картини минулого на підставі творів Я. Матейка. Широке визнання здобули його картини Станьчик (Блазень), Промова Скарги, Грюнвальдська битва, Собєський під Віднем, цикли Галерея польських королів і князів й Історія цивілізації в Польїці. Твори митця неодноразово виставлялися на виставках у європейських столицях. Польська громадськість у всіх дільницях глибоко шанувала патріотичну творчість маляра, називала його "польським пророком", який пробуджує віру в краще майбутнє Польщі.

Творчість Юліуша Коссака (1824-1899) пов'язана з традиціями національного руху XIX ст. Через його полотна проходили романтичні образи коней і вершників, шляхетських двориків і битв. В останнє двадцятиріччя своєї творчості, яка розгорталась у Кракові, Ю. Коссак зосередив увагу на художньому відтворенні традиційної лицарської Польщі, навіяної романтичною літературою. Поєднання літератури і живопису, переважно акварельного, принесло ■ митцеві значну популярність (картини Сомосьєрра, Битва під Ваграмом, Собєський під Віднем). Творчу лінію митця успішно продовжив його син Войцєх Коссак

(1856-1942), який намалював сотні картин батальних сцен часу наполеонівських війн, національних повстань, додавши до них сентиментальні образи закоханих повстанців, полювань і розваг.

Інший різновид історичного малярства представляла творчість Артура Ґроттґера (1837-1867), який більшість своїх картин присвятив драматичним подіям Січневого повстання (цикли Варшава. Полонія, Литва). Образи його творів були реалістичними та експресивними, підкреслюючи водночас героїзм і трагізм борців за незалежність,

Рис. 48. Ян Матейко. Автопортрет.

382

У період модернізації

безнадійність і духовну спустошеність після поразки повстання. Історично-алегорична тематика стала головною темою живопису ще одного краківського митця - Яцека Мальчевського (1854-1929), який слідами А. Ґроттґера писав картини мартирологи польських повстанців. З часом у його творах зросла алегоричність образів, а сюжети набрали символічного значення (Смерть Елленаї, Меланхолія, Вітчизна). Історія в його картинах набула символічно-містичного забарвлення, автор прагнув донести до глядача настрій покоління "поразки" й "останнього століття Польщі".

Польські митці, які більшу частину життя проводили за кордоном, зазнавали відчутного впливу західних художніх течій. Інтерес до природи і буденного життя покликав до життя напрям реалізму в польському малярстві. Його представниками були знані в європейських країнах брати Максиміліан і Александр Ґєримські. Максиміліан Ґєримський (1846-1874) після Січневого повстання перебував переважно за кордоном, де його картини здобули популярність завдяки реалістичному зображенню польських пейзажів, полювань і повстанців. Александр Ґєримський (1850-1901), перебуваючи в Римі, зазнав впливу імпресіоністів; у своїх творах надавав великого значення кольоровій гамі зображення, композиції світла й тіні. Разом з тим, сюжетами його картин служили сцени буденного життя поляків (Пристань на Сольці, Люльки, Жидівка з лимонами). 1873 р. митець здобув золоту медаль на художній виставці у Відні за картину Сцена суду з "Венеційського купця". Реалістичному живопису віддавали перевагу також Войцєх Ґєрсон, Александр Котсіс, Юзеф Шерментовський та інші польські малярі.

Вплив імпресіонізму відбився на творчості польського пейзажиста Юзефа Хелмонського (18491914). Художник багато подорожував, зокрема по Поділлю й Волині, малював природу та сцени з життя селян. Його картини були сповнені світла й експресії, створювали гарний настрій і почуття безмежності простору. З них віяло почуттям любові до рідної землі та її народу.

Скульптура залишалася жанром мистецтва, який не мав широкого громадського резонансу, здебільшого обслуговував елітарні верстви. Однак наприкінці століття, зі зростанням патріотичних настроїв набуло поширення встановлення пам'ятників видатним польським особистостям. Польські скульптори як правило навчались у західноєвропейських центрах мистецтва (Париж, Рим, Відень), засвоюючи академічний

популярні твори краківського поета і письменника Владислава Анчица. Не зникала зі сцен у Кракові і Львові світова класика, ставилися також твори MB. Гоголя, зокрема заборонена в Росії комедія "Ревізор". У Познані польська сцена почала функціонувати лише у 1870 р., а постійний будинок театру був побудований 1875 р. Натомість набув розвитку рух пересувних театральних труп, які роз'їжджали по містах Познанщини, Помор'я та Сілезії.

Початки промислового розвитку і розбудови міст спричинили зміни в умовах буденного життя і побуту поляків. Відмінності у способі життя між селом і містом залишалися значними. Однак рівень життя села завдяки реформам і поширенню освіти дещо підвищився: селяни почали влаштовувати у житлі "білу хату" (світлицю) для урочистих подій та свят, на відміну від "чорної", де проходило щоденне життя родини. Скупий інтер'єр селянської хати наприкінці століття все частіше прикрашали настінні годинники, здебільшого із зозулею, які швидко і надовго стали неодмінним атрибутом селянського помешкання. Окрім традиційних образів, на стінах хат з'явилися репродукції картин історичних сцен або портрети діячів польського національного руху (найчастіше А. Міцкевича або Ю. Понятовського). На вікнах почали вішати фіранки (часто з паперу, а не тканини), а у вечірній час хату освітлювали вже не лучиною, а гасовою лампою. Новинкою була й поява на селі сірників, хоча й надалі для розпалювання вогню у печі використовували кресало.

Певні зміни відбулися у проведенні вільного часу селянами дозвілля. Вони почали цікавитися громадськими і політичними справами, книжкою й газетою. Особливо помітними були зрушення в Пруссії та Галичині, де громадська активність культурних діячів приносила результати. Селяни, здебільшого неписьменні, брали участь у різних зборах, влаштовували колективне читання т.зв. "народних" брошур. У цілому ж селянське життя точилося за традицією і звичаєм.

Значно вагомішими були зміни способу життя у містечках і містах. Вони визначалися загальним поліпшенням санітарно-гігієнічних умов. У великих містах з'явилися водогони, які подавали воду до мешкань, розширилася мережа громадських колодязів, до яких вода поступала через водогони. Більшість центральних вулиць міст покривалися бруківкою. Цього вимагали потреби розвитку міської комунікації. У 60 - 70-х роках у великих містах (Варшаві, Вроцлаві, Ґданську) поряд з дрожками з'явився кінний трамвай, який тягнула по рейках пара коней. Особливістю трамваю була наявність лавок для менш заможних пасажирів на даху вагона. Швидко розбудовувалася залізниця, у розвиток якої активно вкладали капітали заможні люди. Спекуляції і зловживання акціонерних кампаній навколо численних залізниць змусили уряди Росії, Німеччини й Австро-Угорщини у 70-ті роки розпочати викуп капіталу спілок; таку політику диктувало також воєнно-стратегічне значення залізниці. Крім того, поліпшувалась якість міжміських шляхів. Поширилася практика будівництва т.зв. "битих" шляхів за технологією англійського інженера Д. Мак-Адама, яка полягала в насипанні на вирівняну м'яку поверхню битого каменю (щебеню).

Поліпшення стану шляхів сполучення сприяло різкому збільшенню кінного транспорту - дрожок, фіакрів, омнібусів. У Варшаві 1875 р. можна було найняти 657 легких однокінних дрожок, 21 - парокінних, 14 карет тощо. У 80-х роках у польських землях швидко поширилися різноманітні ровери. Відразу кілька великих підприємств у Лодзі, Варшаві, Сосновці почали випускати різні модифікації велосипедів, які здобули популярність серед різних верств міст і містечок.

385

Історія Польщі

Революційне значення у розвитку систем комунікацій відіграв телеграфний і телефонний зв'язок. Найбільш густою сіткою телеграфних станцій були покриті Познанщина й Сілезія (416 станцій). У 70-х роках у Галичині було створено 131 станцію. До розвитку телефонного зв'язку причинився польський вчений-позитивіст Юліан Охорович, який у 80-х роках сконструював магнітний телефон і вугільний мікрофон. Тоді ж увели в дію перші телефонні мережі у Варшаві, Вроцлаві, Лодзі, Познані та інших містах.

У1885 р. у Львові було 62 абоненти, а вже 1892 р. їх кількість збільшилась до 470.

Умістах зберігалися і навіть зростали відмінності у способі життя різних соціальних верств. Умови життя робітників і бідніших верств різко відрізнялися від аристократії й заможного міщанства. Робітники з родиною мешкали переважно в одній кімнаті з кухнею багатоповерхових будинків. На таке помешкання у Варшаві припадало в середньому 4 особи, тож спати членам родини часто доводилося на підлозі. Серед скромних меблів такого помешкання помітне місце займали шафа для одягу, а також ліжко, оздоблення якого свідчила про посаг господині дому. Гігієнічні умови таких помешкань, за відсутності водогону і каналізації, були жахливими, про що свідчила висока дитяча смертність у робітничих районах. Одяг бідніших верств міста наслідував моду заможних верств, але шився з дешевих тканин у ремісниківнадомників. Для чоловіків це був стрій (костюм), що складався з піджака, камізельки, брюк, сорочки і черевиків або чобіт. Жінки вбирали здебільшого довгі сорочки з рукавами, довгі широкі спідниці, кафтан або жакет, вовняну хустку, високі черевики з шнурівками. Загальний рівень споживання продуктів у містах якісно поліпшився: зросло споживання м'ясних виробів, цукру. Натомість до кінця століття можна зауважити зменшення споживання алкогольних напоїв (горілки, вина, пива, меду), що пояснювалось як їхнім подорожчанням, так і поширенням освіти серед населення, пропагандою тверезого способу життя з боку громадських організацій. У той час з'явилася мода на споживання безалкогольних напоїв -лимонадів,

содової води, квасу тощо.

Дещо кращими були умови побуту середньозаможних верств міщанства. Вони різнились більшими можливостями у влаштуванні житла, харчуванні, одязі, проживали переважно у кількакімнатних квартирах.

Аристократія і заможне міщанство мешкали у власних будинках, мали численну прислугу, карети або дрожки. Фабриканти і фінансисти не жаліли коштів на облаштування багатокімнатних палаців, обставлених модними меблями, картинами, посудом тощо. Особливо "щедрими" у влаштуванні розкішного житла були багаті підприємці, котрі прагнули перевищити у розкошах родовиту аристократію. Рахунки лодзинських фабрик свідчать про те, що вони закуповували античні речі в антикварних магазинах Парижа, Відня, Берліна. Меблі для таких помешкань виготовлялися дорогими майстрами за взірцями готичного, ренесансного, барокового або стилю рококо. Стіни оздоблювали дорогими гобеленами, картинами з античної тематики. Невід'ємним елементом аристократичного палацу і помешкання буржуа були салони для прийому гостей, прикрашені численними картинами, вишуканими меблями, зброєю, люстрами та камінами. Магнатські палаци мали, як правило, великі бібліотеки, а часом і багаті колекції пам'яток матеріальної культури.

Центром моди вбрання вищих сфер польського суспільства залишався Париж. Паризька мода визначала стиль одягу у Варшаві, Познані і Кракові. З 70-х років різко змінилися зразки жіночого одягу, які підкреслювали тильний бік постаті жінки. У вжиток увійшли довгі вузькі спідниці з "турнюрами", що робили фігуру опуклою з тильної сторони. У 80-х роках під впливом емансипаційного руху жінок прийшла мода на більш функціональний одяг, який був зручний під час подорожей - прості спідниці,

386

У період модернізації

блузки, жакети за взірцем чоловічого вбрання. Незмінними залишилися корсети. Плащі були коротшими від спідниць, а капелюхи набирали форми лицарського шолому з квітками. Неодмінним елементом одягу були рукавички та шалі. ..-.-■•

Рис. 49. Картинки моди. 1S84 р.

Менших змін зазнала чоловіча мода. Елегантні чоловіки одягались у подовжені жакети або піджаки коричневого чи оливкового кольору і брюки без манжет, світлі сорочки з високим комірцем і краватки з великим вузлом. Плащі оздоблювалися хутром на комірі. Офіційним вбранням залишався фрак.

Певних змін зазнали форми відпочинку і розваг. Насамперед зросло число осіб, які читали книжки і пресу, хоча більша частина населення залишалася неписьменною. Кількість польських книгарень збільшилася з близько 200 у 1870 р. до 500 у 1900 р. (найбільше їх було на терені Королівства Польського). Провідні позиції у виданні та продажу польської книжкової продукції займали фірми Ґебетнера і Вольфа, М. Аркта у Варшаві.

Значно зріс інтерес населення до театральних вистав і музичних концертів, які відбувалися не тільки в спеціальних приміщеннях, айв громадських та під відкритим небом (театри "огродове"). Аматорський театральний рух захопив певні кола міського населення; виникло чимало театральних гуртків, які виступали перед демократичною публікою, обмежуючися мінімальними декораціями й костюмами. Такі вистави відбувалися при великому напливі глядачів.

Завдання поширення здобутків світової та національної культури виконували різноманітні салона і виставки, в яких виставлялися й продавалися мистецькі твори. У Варшаві популярними були Салон Александра Кривульта, який діяв у 1880-1906 pp., Артистичний салон, у Кракові - Салон Аре. Вирішальне значення у пропаганді культурних здобутків мала поява літографії, яка дозволила масовими накладами поширювати репродукції творів мистецтва, краєвиди, образи міст і містечок, сцени з буденного життя.

У другій половині століття зародився туристичний рух, пов'язаний з прагненням краще пізнати свій край. Його розвиткові сприяла мода на ровери, яка дозволила здійснювати порівняно далекі подорожі, насамперед у гірські райони Татр, Карпат. У 70-