Зашкільняк- Історія Польщі

Угорщина та Польща. Далі настала черга Польщі, перед якою Гітлер поставив ділему: підпорядкуватися Німеччині або воювати. Ситуація занепокоїла керівників Англії та Франції, які дали гарантії підтримки Польщі, Греції та Румунії. За таких умов Гітлер був змушений шукати способів уникнути війни на два фронти. Він вирішив піти на тимчасове зближення з радянським диктатором И. Сталіним. Більшовицький вождь мав задум перехитрувати всіх і зіткнути Німеччину із західними країнами, щоб вступити в європейську війну на її завершальному етапі й нав'язати свою волю континенту. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років (пакт Ріббентропа-Моло- това). У таємному протоколі до договору сторони домовилися про розмежування сфер впливу в Європі. Фактично це був поділ Європи, згідно з яким за СРСР залишалися всі території на схід від р. Вісли. На карті континенту не залишилося місця для Польщі. Договір розв'язав руки Гітлеру й дозволив приступити до реалізації Білого плану, який передбачав агресію проти Польщі. 1 вересня 1939 р. почалася II світова війна.

Формування кордонів і устрою Польщі в 1918 -1921 pp.

Перші декрети. 16 листопада 1918 р. Ю. Пілсудський скерував до всіх держав і урядів відозву про утворення незалежної Польської держави, що "охоплює усі землі об'єднаної Польщі". 18 листопада він призначив прем'єром соціаліста Є. Морачевського і затвердив уряд, до якого увійшли соціалісти, людовці та безпартійні. Ендеки відмовилися взяти участь у "лівому" уряді. 22 листопада уряд видав декрет про вищі органи влади. Він проголошував Польську Республіку, в якій до скликання Законодавчого сейму уся повнота влади належала Тимчасовому Начальнику Держави, який давав розпорядження уряду. Ним був сам Ю. Пілсудський. 21 листопада уряд оголосив Маніфест до народу, в якому підкреслювався народний характер влади і проголошувалося проведення соціальних реформ, які повинен був затвердити Законодавчий сейм.

Уряд видав низку декретів, які повинні були довести його зв'язки з народом. Було запроваджено 8- годинний робочий день, демократичні свободи слова, друку, зборів, заборонено працю в неділю і свята, визнано право страйку, створено соціальні інспекції та соціальне страхування на час хвороби. 28 листопада вийшов декрет про порядок виборів до Законодавчого сейму, які були призначені на 26 січня 1919 р. Вибори проголошувалися загальними, безпосередніми, таємними, рівними і пропорційними. Право голосу отримали всі громадяни Польщі, які досягли 21 року. Оголошуючи "соціалістичну програму", уряд відмовився від революційних методів. Однак його діяльність викликала невдоволення правих сил, передусімм ендеків. Вони організували 17 листопада у Варшаві багатотисячну демонстрацію проти "лівого" уряду, здійснювали напади на урядові приміщення. КНП блокував визнання уряду Є. Морачевського західними країнами. Ситуація була складною. Під контролем Варшави спочатку перебу-

448

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

вали тільки терени Королівства Польського. Наприкінці грудня 1918 р. йому підпорядкувалася ПКЛ, в той час як у Східній Галичині тривала польсько-українська війна. З лівого флангу атакувала уряд новостворена Комуністична робітнича партія Польщі (КРПП, виникла в грудні 1918 р. після об'єднання СДКПіЛ та ППС-лівиці). У ніч з 4 на 5 січня 1919 р. група офіцерів, близьких до ендеків (М. Янушайтіс, Є. Сапєга та ін.), зробила спробу вчинити державний переворот, заарештувавши прем'єра Є. Морачев-ського та членів його уряду. Однак далі цього не пішло, змовники були затримані і незабаром звільнені. Але Ю. Пілсудський скористався цим приводом і 16 січня 1919 р. призначив нового прем'єра - /. Падеревського, який перед тим прибув до Варшави. КНП було доручено представляти Польщу в Парижі. Це була поступка на користь ендеків, яка могла припинити міжпартійне протистояння.

26 січня 1919 р. відбулися вибори до Законодавчого сейму. Вони пройшли тільки на терені Королівства і Західної Галичини. У них взяли участь до 80 % виборців, які віддали перевагу ендекам, що виступали під назвою Народно-національний союз (Звьонзек людово-народови, ЗЛЫ); вони здобули 36% місць; за ними йшли ПС Л "Визволене" - 15%, ПСЛ'ТІяст" - 12%, ППС - 9 %. До складу Законодавчого сейму згодом були кооптовані посли від Великопольщі, Східної Галичини (28 послів до австрійського парламенту) і Цєшинської Сілезії. Сейм зібрався 10 лютого 1919 р., а через десять днів схвалив т.зв. Малу Конституцію або Закон про вищі органи влади Польщі. Згідно з ним уся повнота влади перейшла до сейму. Начальник Держави обирався сеймом і представляв її в зовнішніх відносинах, виконував рішення сейму і призначав уряд у порозумінні з сеймом. Обов'язки Начальника Держави були покладені на Ю. Пілсудського. Його постанови вважалися недійсними без підпису відповідного міністра. На чолі уряду залишився

І.Падеревський. Схвалення Малої Конституції відкрило шлях до міжнародного визнання Польщі.

Улипні 1919 р. сейм окреслив засади земельної реформи. Вона передбачала примусовий викуп

земель, які перевищували 180 га (400 га в Галичині та Пруссії), і наступну їх парцеляцію для створення нових селянських господарств. Закон про засади земельної реформи викликав сильний опір правих партій і був прийнятий лише з перевагою в один голос. У пресі розгорнулась гостра його критика. Неоднозначну реакцію викликали соціальні декрети уряду Є. Морачевського.

Склад Законодавчого сейму, до якого входили 432 посли, відбивав політичну й соціальну диференціацію суспільства. На його правому крилі провідні позиції посідав ендецький ЗЛН і його чільні представники - С. Гломбінський, Станіслав і Владислав Ґрабські, В. Корфанти. Правіше від них були представники Національно-християнської народної партії (НХСЛ), яка об'єднувала переважно великих

землевласників і наголошувала на потребі піднесення ролі церкви, непорушності земельної власності. До центру належали посли ПСЛ "Пяст" і ряду консервативно-ліберальних партій та організацій. Лівиця була представлена депутатами ППС, ПСЛ "Визвлєнє", ПСЛ-лівиці. Комуністів у сеймі не було, а діяльність КРПП була поставлена поза законом. У

Рис.56. Привітання прем'єра і композитора І. Падеревського у Варшаві на початку січня 1919 р.

449

Історія Польщі

результаті перегрупування депутатів під час політичної боротьби право-центристша сипи поступово здобули перегати {ш середину \9\9 р. 69 % депутату \^ожн& з парт'\й представляла певні соціальні групи населення. Значення мало також походження послів - з Галичини, Пруссії чи королівства. За політичними партіями часто стояли ще й приховані структури масонського типу, як от: Ліга народова, Конвент А.

Становище населення. Уряд, спираючися на патріотичний запал більшості громади, швидко розбудував адміністративний апарат на контрольованих теренах. Гірше було з матеріальною ситуацією населення. Один з сучасників писав тоді: "Справи йдуть зле. Бракує всього. Видали декрет проти лихварства і спекуляції продуктами. Потішно, що є такі, які вірять в його дієвість". Розквітла спекуляція і махінації. Щоб зменшити напругу, власті зберегли карткову систему; на селі збиралися т.зв. контингенти (обов'язкові поставки), а вільний продаж борошна було заборонено. Тяжкий матеріальний стан населення міст часто був причиною страйків і демонстрацій. На підприємствах робітники вдавалися до захоплення адміністрації й реквізиції запасів продовольства. Представник профспілки гірників писав: "Усі робітники гірництва були обдерті і обкладені боргами, 60 % їх не мали навіть сорочки". Ціни на товари першої необхідності зросли в 11 разів порівняно з 1914 р. Середньої зарплати працівника не вистачало на прогодування родини. На 1 лютого 1919 р. було зареєстровано понад 200 тис. безробітних. Тяжке матеріальне становище населення створювало ґрунт для поширення радикальних гасел через ради робітничих депутатів. Органи влади прагнули обмежити і припинити їхню діяльність. У липні 1919 р. ради організували робітничі демонстрації у Варшаві і Домброві, які завершилися кривавими сутичками з поліцією. ППС відкликала своїх членів з рад, а їх діяльність була заборонена. Функції захисту соціальних прав робітників перейшли до профспілок. З цим не погоджувалася КРПП, яка провокувала робітників до страйків і демонстрацій.

Керівники держави від самого початку багато уваги приділяли розбудові війська, оскільки тривала війна в Галичині, непевна ситуація склалася по всьому периметру кордонів королівства. 80 % скромного бюджету молодої держави поглинало військо, яке швидко зросло з 30 до 200 тис. осіб. До нього було скеровано тисячі добровольців, легіо-ністів, членів ПОВ, солдатів польських корпусів у Росії. У квітні 1919 р. розпочалося повернення на батьківщину добре озброєних і навчених вояків "блакитної армії' Ю. Галлєра, яка налічувала понад 80 тис. вояків. У серпні 1920 р. Військо Польське досягло 600 тис. осіб. Військова потуга була потрібна Ю. Пілсудському і правлячим колам для реалізації ідеї "об'єднання польських земель", під якими найчастіше розуміли терени колишньої Речі Посполитої.

Питання кордонів новоствореної держави залишалося відкритим. У листопаді 1918 р. польським військовим формуванням при допомозі з Кракова вдалось окупувати Перемишль і Львів, витіснити Українську Галицьку Армію (УГА) й уряд ЗУНР на схід. Війна з українцями за Львів увійшла до польської національної традиції як символ патріотизму і посвяти, зокрема юнаків і молоді ("львівські орлята"), які добровільно брали участь у вуличних боях. Війна в Східній Галичині тривала. На західних теренах німці не збиралися залишати земель Великопольщі, Помор'я, Сілезії. Поляки у Познані вирішили не чекати рішень мирової конференції в Парижі і в грудні 1918 р. розпочали створення загонів самооборони. 26 грудня по дорозі до Варшави у Познані зупинився член КНП І. Падеревський. Його поява викликала патріотичне піднесення у поляків, які влаштували багатотисячний мітинг. На наступний день німці провели контрманіфестацію, під час якої виникли сутички з поляками. Вони переросли у збройне повстання, в ході якого була усунута німецька адміністрація. У ряді міст і населених пунктів Познанщини розгорілися справжні бої (Іновроцлав, Наклє та ін.). Стихійно організу-

450

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

валося військо під командуванням майора С Тачака. 8 січня 1919 р. Головна народна рада (НРЛ) оголосила про перебрання влади до своїх рук; на її чолі стали В. Карфанти, В. Сейда, С Адамський; збройними силами керував ген. Ю. Довбур-Мусницький. Однак німці організували свої збройні сили і в середині січня перейшли в наступ. У критичній для поляків ситуації в справу втрутилася Франція, яка наполягла на припиненні воєнних дій і передачі питання на розгляд Паризької мирової конференції. Великопольща залишилася під управлінням НРЛ.

Гостра ситуація склалася на півдні у Цешинській Сілезії. 23 січня 1919 р. чеські війська, порушивши попередню угоду, захопили терен усього колишнього Цєшинського Князівства по р. Віслу. За посередництва західних держав 3 лютого в Парижі було підписано угоду, за якою була окреслена демаркаційна лінія розмежування сторін на момент припинення воєнних дій. Подальшу долю терену повинен був вирішити плебісцит під контролем союзних держав. Згодом Рада Послів союзних держав відмовилася від плебісциту, призначеного на літо 1920 р., і з допомогою арбітражу провела поділ території

Цєшинської Сілезії між Польщею і Чехословаччиною: Польщі відійшла 1 тис. кв.км і 143 тис. мешканців, більша ж частина терену з промисловістю залишилася Чехословаччині.

На східному напрямку евакуація німецьких військ з України, Білорусі та Литви призвела до зіткнення поляків з більшовиками. У січні-лютому 1919 р. більшовики витіснили білоруський та литовський національні уряди й утворили на залишених німцями теренах Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку. На цих теренах репресії й терор впали насамперед на польських власників. Ю. Пілсудський мав свої плани на Сході: він прагнув створити між Росією та Польщею смугу незалежних національних держав, пов'язаних з Польщею федеративними зв'язками. Ця смуга повинна була гарантувати безпеку Польщі з боку Росії. Серед цих держав мали бути Литва, Білорусь. Україна. Водночас перешкодою для реалізації концепції східної політики Ю. Пілсудського, яка отримала назву федералістської, стала проблема розмежування територій. У всіх цих землях поляки становили значну частку населення і компактно заселяли такі території, як Віленщина, Гродненщина, Східна Галичина, хоча серед населення тут переважали литовці, білоруси й українці. Ю. Пілсудський, який сам походив з Віленщини, як і більшість поляків, не уявляв об'єднаної Польщі без т.зв. "кресів" і планував приєднати їх з допомогою силових методів. Іншої точки зору на східні кордони Польщі дотримувались ендеки. їхня концепція східної політики, яка отримала назву інкорпораційної, передбачала безумовне включення до складу Польщі більшої частини території Литви, Білорусі, України (майже до Дніпра) на підставі кордонів Речі Посполитої 1772 р. На підтримку таких претензій ендеки твердили, що хоча поляки складають на цих теренах 15-25% населення, але "представляють єдину інтелектуальну й економічну силу краю".

У лютому 1919 р. польські війська під командуванням генерала С Шептицького розпочали контрнаступ проти Червоної Армії і незабаром опанували Пінськ, Мінськ і Вільно. 22 квітня Ю. Пілсудський оголосив відозву "До мешканців колишнього Великого князівства Литовського ", в якій обіцяв не втручатись у внутрішні справи, але заохочував до тісного співробітництва з Польщею.

На Паризькій конференції. 18 січня 1919 р. в Парижі відкрилася мирова конференція, на якій Польща була представлена двома делегатами: Р. Дмовським та І. Падеревським. КНП провів велику підготовчу роботу і представив численні матеріали для аргументації своїх територіальних претензій. У складі польської делегації були географи, історики, економісти, політики, котрі забезпечували наукову й пропагандистську підтримку польських територіальних пропозицій. 29 січня 1919 р. Верховна

451

Історія Польщі

Рада конференції зайнялася справами Польщі. З кількагодинною промовою виступив Р. Дмовський. Посилаючися на традицію Речі Посполитої, він вимагав включення до складу відродженої Польщі всієї Галичини і Волині, Верхньої та Середньої Сілезії, Познанщини, Помор'я, Вармії і Мазур, Литви, переважної частини Білорусі, теренів Полісся і Поділля в Україні. Конференція передала польські пропозиції до спеціальної територіальної комісії, яку очолив французький дипломат Жюль Камбон. Польська делегація представила в комісію величезну кількість матеріалів. Проти польських територіальних претензій виступив англійський прем'єр Д. Ллойд Джордж, який поставив під сумнів право на включення до складу Польщі територій, де поляки становили меншість населення. Після тривалих і драматичних дискусій в комісіях 28 червня 1919 р. був підписаний Версальський договір з Німеччиною. За ним до Польщі відходили Східне Помор'я без Ґданська, майже вся Великопольща. Натомість у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах передбачалося провести плебісцит. Ґданськ проголошено "вільним містом" під контролем комісара Ліги Націй. Терен, який відійшов до Польщі за Версальським договором, становив понад 45 тис. кв.км з населенням 3 млн осіб, з яких 61,5 % поляків. Одночасно Польща зобов'язалася виконувати Договір про права національних меншин.

Після підписання Версальського договору польський уряд розпочав переговори з познанською НРЛ про приєднання до Польщі. У серпні 1919 р. Законодавчий сейм ухвалив рішення про запровадження тимчасової польської адміністрації у Велико-польщі. Для поступової інтеграції теренів колишньої Пруссії з Польщею було створене спеціальне Міністерство Прусської Дільниці. На Східному Помор'ї польська адміністрація встановлювалася в міру виведення німецьких військ. 10 лютого 1920 р. ген. Ю. Галлєр провів на Балтійському морі символічну церемонію "заручення Польщі з Балтикою", кинувши у хвилі перстень з польським орлом.

Справами східного кордону Польщі на конференції займалася спеціальна Польська комісія під головуванням прихильного полякам Ж. Камбона. Справа ускладнювалася неясністю ситуації в Росії. Лідери держав Антанти, сподіваючися на усунення влади більшовиків, підтримували антибільшовицький "білий" рух. Вони відкладали справу східного кордону Польщі до стабілізації обстановки в Росії. Окрім того, польсько-українська війна схиляла їх до думки про поділ Галичини; вони не довіряли уряду Української Народної Республіки, вважаючи Україну складовою частиною Росії.

Литовські представники, які прибули до Парижа, звинувачували Польщу в імперіалістичній політиці, захопленні Вільна. 26 липня 1919 р. Верховна Рада конференції ухвалила лінію розмежування між Польщею і Литвою (т.зв. "лінію Фоша"), яка залишала Вільно за Польщею. Литовці не змирилися з цим фактом і готувалися до збройної боротьби. Ідея федерації була остаточно похована.

Не менш складною була ситуація в Галичині і на Волині. Наприкінці лютого 1919 р. Паризька

конференція спрямувала до Галичини військову місію на чолі з французьким генералом С. Бертельмі, який поставив перед обома воюючими сторонами вимогу негайно укласти перемир'я і запропонував демаркаційну лінію, за якою третина Східної Галичини зі Львовом і Бориславом залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР не прийняв цієї пропозиції і подав скаргу до конференції. Нова військова місія під головуванням бурського генерала Ф. Боти запропонувала нову, більш прийнятну для українців демаркаційну лінію, на яку уряд ЗУНР згодився. Проте польський уряд лише відтягував час для підготовки нового наступу в Галичині. У квітні 1919 р. на галицький фронт було скеровано частини "блакитної армії" Ю. Галлєра. У травні поляки розпочали наступ, який завершився витісненням УГА за р. Збруч, де вона об'єдналася з частинами армії Директорії УНР. Остання під керівництвом Головного Отамана Симона Петлюри

452

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

(1879-1926) вела драматичну боротьбу на три фронти: проти більшовиків, "білої"" армії ген. О. Денікіна і поляків. 1 вересня 1919 р. С Петлюра підписав перемир'я з поляками на Волині, яке передбачало співробітництво в боротьбі проти Червоної Армії.

25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької конференції ухвалила рішення передати Східну Галичину під тимчасове управління Польщі за умови надання їй автономії й проведення плебісциту. 21 листопада 1919 р. Верховна Рада затвердила Статут для Східної Галичини. Вона оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівництвом, військом. 2 грудня Верховна Рада прийняла ще одне рішення, яке встановлювало кордон етнічного розмежування між поляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії Буг-Пінськ-Німан. Пізніше її назвали лінією Керзона (Д. Керзон, міністр закордонних справ Великобританії). Ухвала забороняла полякам творити адміністрацію на схід від цієї лінії. Польський уряд виступив з протестом, у засобах масової інформації розгорнулася кампанія засудження цього рішення. Польські керівники проігнорували його.

Восени 1919 р. бойові дії на сході завмерли. Ю. Пілсудський вичікував, чим завершиться боротьба більшовиків з Денікіним. Він відмовився розпочати спільний наступ з армією "білих", на якому наполягали лідери західних країн, і розраховував на знекровлення обох сторін, щоб потім реалізувати свою концепцію східної політики. У січні 1920 р. Польща взяла участь у конференції прибалтійських країн. Однак досягти угоди про зміцнення зв'язків і співробітництва не вдалося. У розпорядженні Ю. Пілсудського залишався єдиний можливий союзник - Директорія УНР, армія якої зазнала поразки від більшовиків. С Петлюра, перебуваючи у безвихідній ситуації на території Польщі, міг розраховувати тільки на польського союзника. З травня 1919 р. точилися таємні переговори з представниками УНР щодо умов польсько-українського союзу. Каменем спотикання були справи Східної Галичини і польської власності в Україні. Делегація УНР, очолювана А. Лівицьким, восени 1919 р. взяла участь у тривалих переговорах з польськими дипломатами у Варшаві. "Політичне та військове положення України тепер остільки трудне, - зазначав на нараді Української Дипломатичної Місії її керівник, - що підписання такої Декларації (з польським урядом - Л.З.) являється єдиним порятунком". Українська делегація погодилася з втратою Галичини і Західної Волині та забезпеченням польської власності в Україні. Після цього відкрився шлях до союзу двох далеко не рівноправних партнерів. Умови співпраці диктувала польська сторона. За її наполяганням до українського уряду були введені два міністри-поляки: Генрик Юзевський (міністр внутрішніх справ) і Станіслав Стемповський (рільництва). Поляки надали матеріальну допомогу урядові та армії УНР.

Переговори між представниками УНР і Польщі тривали до середини квітня 1920 р. Вони проходили в обстановці таємності, тому що Ю. Пілсудський не хотів наражатися на критику ендеків. Після тяжких переговорів, які відбувалися під тиском польської сторони (коли С Петлюра не погодився на польські умови, то його разом з міністрами заарештували й протримали 24 години), 22 квітня 1920 р. було підписано

Договір між Польщею і Україною (договір Пілсудський-Петлюра). У ньому Польща визнавала Україну незалежною державою і зобов'язувалася надати уряду УНР матеріальну та військову допомогу. За Польщею залишалися Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Полісся. 24 квітня була підписана Військова конвенція, яка передбачала спільні дії армій Польщі та УНР проти більшовиків під загальним польським командуванням, надавала польській армії та адміністрації значні права розпоряджатися майном і матеріальними цінностями на території України. Польща зобов'язувалася забезпечити українських вояків необхідною зброєю і спорядженням і

453

Історія Польщі

Рис. 57. Генерал Е. Ридз-Сміти приймає парад польських військ в Києві( травень 1920 р.)

Україні як господарі, вимагаючи матеріальної згодом передати владу на звільнених теренах українцям. Договір і конвенція викликали гостру

критику з боку ендеків, спричинили розрив у стосунках галицьких і наддніпрянських українців.

Ю. Пілсудський форсував підписання Договору з Директорією УНР, тому що завершував підготовку сил для наступу проти більшовиків. Радянська Росія неодноразово виступала з пропозиціями укласти мир на основі лінії фронту на теренах Білорусі та України. Напередодні вирішальних подій 19

березня 1920 р. Ю. Пілсудський прийняв нове військове звання Першого Маршала Польщі.

25 квітня 1920 р. польські та українські війська перейшли в наступ на Україні. У поході брали участь дві українські дивізії. 7 травня союзні війська без боїв увійшли в Київ, Червона Армія поспіхом відступила. Ю. Пілсуд-ського, який командував військами, з тріумфом вітали у Варшаві, порівнюючи його чин з походами Болеслава Хороброго і Яна Собє-ського. Однак в Україні союзні армії зустріли без ентузіазму; українські дивізії не вдалося поповнити. Поляки поводилися в компенсації за надану допомогу.

Між тим, більшовики сконцентрували великі сили і на початку червня розпочали контрнаступ у Білорусі, а згодом в Україні. 5 червня Червона Армія прорвала фронт і почала наступ на захід, змусивши поляків залишити терени України та Білорусі. На початку серпня польські та українські війська з тяжкими боями відступили на територію Польщі. Виникла загроза захоплення Варшави Червоною Армією. 23 червня подав у відставку уряд ендека Л. Скульського, а замість нього було сформовано коаліційний уряд Владислава Ґрабського (1874-1938). За його ініціативою сейм утворив Раду Захисту Держави (Раду оброни паньства, РОП), на яку поклав обов'язок мобілізації сил для порятунку незалежності. До РОП увійшли Начальник Держави, маршалок сейму, 10 послів, прем'єр, 3 міністри і 3 військових. Були вжиті термінові заходи для відсічі Червоній Армії, розгорнута хвиля патріотичної пропаганди, яка закликала рятувати здобуту незалежність і християнську цивілізацію. Було проведено мобілізацію і запис добровольців до війська, що дозволило залучити понад 100 тис. осіб, а також збір пожертвувань на зміцнення оборони. Небезпека консолідувала політичні партії та більшість населення. 15 липня сейм ухвалив закон про виконання земельної реформи, згідно із законом від 10 липня 1919р.

РОП звернулася по допомогу до лідерів західних країн, які у липні 1920 р. зібралися на міжнародну конференцію в бельгійському курорті Спа. Сюди прибув прем'єр В. Ґрабський. Учасники конференції поставили перед Польщею умови: укласти перемир'я, відвести війська на "лінію Керзона", виконати вимоги Паризької конференції щодо польсько-литовського і польсько-чехословацького кордону, Східної Галичини. Польський прем'єр прийняв всі умови, але після повернення до Варшави був змушений подати у відставку. Новий уряд "національного порятунку" очолив лідер ПСЛ "Пяст" В. Вітос, а в його складі переважали соціалісти та людовці. За пропозицією польської сторони 17 серпня відбулися польсько-радянські переговори в Мінську. Радянські

454

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

представники запропонували кордон по "лінії Керзона", скорочення польського війська до 50 тис. вояків упродовж одного місяця, припинення виробництва зброї тощо. Такі умови робили Польщу легкою здобиччю більшовиків. Переговори зірвались, але поляки виграли час для поповнення й перегрупування сил.

На окупованих теренах у Білостоку більшовики ЗО липня утворили Польський тимчасовий революційний комітет (Польревком), до якого ввійшли поляки-члени РКП(б) - Ф. Дзержинський, Ф. Кон, Ю. Мархлевський, Ю. Уншліхт. Він повинен був стати радянським урядом Польщі. У зверненні до польського народу комітет обіцяв провести націоналізацію промисловості і поміщицьких земель, передати владу революційним комітетам. Подібний комітет - Галицький революційний комітет - був створений українськими комуністами на теренах Галичини (Підволочиськ, Тернопіль). Але обидва комітети не здобули підтримки населення і з відступом Червоної Армії припинили існування.

На початку серпня частини Червоної Армії підійшли до Варшави; всі зарубіжні посольства виїхали з столиі. На той час командування польської армії розробило детальний план контрнаступу. У його підготовці брали участь Ю. Пілсудський, начальник Генерального штабу Тадеуш Розвадовський (18661928), а також французький генерал Максим Вейган (1867-1965), який у липні прибув до Варшави як радник. План передбачав концентрацію військ у районі р. Вєпж і наступний потужний удар на стику двох фронтів Червоної Армії. 12-15 серпня відбулася вирішальна битва під Варшавою. У кровопролитних оборонних боях за Радзимін, Зєльонку і Оссув поляки знекровили противника, а 16 серпня розпочали несподіваний наступ з району р. Вєпж. У цей період 6-та стрілецька дивізія УНР під командуванням М. Безручка впродовж 10 днів відбивала атаки 1-ї кінної армії Будьонного під Замостям. Більшовицькі сили змушені були швидко відступити. На початку вересня 1920 р. польські війська розпочали новий наступ у напрямі на р. Німан і оволоділи Гродно, Лідою, Пінськом. Фронт стабілізувався на лінії рік Двіни, Случі, Збруча. Польське суспільство зітхнуло з полегшенням, органи масової інформації з легкої руки ендеків почали говорити про "цуд над Віслов" ("диво над Віслою"), приписуючи порятунок Польщі провидінню.

Переслідуючи радянські війська, поляки ввійшли на литовські землі. Ю. Пілсудський дав наказ ген. Л. Желіґовському під виглядом "бунту" захопити Вільно і провести там заплановані заздалегідь акції. У жовтні 1920 р. т.зв. польсько-литовська дивізія під командуванням Л. Желіговського ввійшла у Вільно. Тут була створена Урядова комісія, яка проголосила створення Серединної Литви і проведення плебісциту на терені Віленщини й Сувальщини. У 1922 р. тут відбулися вибори до Віленського сейму, в яких взяло участь 64 % населення (литовці й білоруси оголосили бойкот). Сейм ухвалив приєднати Серединну Литву до Польщі. Литва не визнала захоплення Віленщини й вимагала повернення цих земель. У квітні 1922 р. Ю. Пілсудський здійснив урочистий акт об'єднання Серединної Литви з Польщею. Литовський уряд у Каунасі оголосив стан війни з Польщею, який тривав до 1938 р.

Восени 1920 р. польсько-радянська війна завершилася. Переговори, які розпочались у Мінську, у вересні були перенесені до Риги. 12 жовтня тут було підписано перемир'я. Через п'ять місяців, 18 березня 1921 р., в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і трьома радянськими республіками - Росією, Україною та Білоруссю. Всі територіальні вимоги Польщі були задоволені: за нею залишилися західнобілоруські землі по ріки Двіна і Березина та українські по ріки Збруч і Дністер. Польща визнала радянські республіки Україну та Білорусь. Обидві сторони зобов'язувалися створити належні умови для вільного культурно-національного розвитку національних меншин. Росія зобов'язувалась сплатити Польщі 30 млн. карбованців за участь у господарському

455

Історія Польщі

житті царської Росії і повернути культурні цінності, вивезені з польських земель. Ризький договір був вигідний Польщі. Він означав збереження незалежності, піднесення гідності нації. Поразка більшовиків поклала край планам експорту комунізму до Західної Європи. Разом з тим, Ризький договір закріпляв за Польщею великі терени з непольським населенням, означав невдачу федералістської концепції Ю. Пілсудського і перемогу інкорпораційної моделі ендеків.

Ризький договір став підставою для клопотання Польщі перед міжнародними організаціями щодо визнання прав Польщі на Східну Галичину і Волинь. Українці Галичини заперечували польські претензії; уряд ЗУНР на чолі з диктатором Є. Петру-шевичем, перебуваючи у Відні, домагався скасування прав Польщі на тимчасове управління Галичиною і Волинню. Він відстоював ідею створення буферної Галицької Республіки; але вона не знаходила розуміння у лідерів західних держав. Усередині краю зберігався напружений стан, тривали акти саботажу і диверсій українського населення проти польської адміністрації. Щоб переконати міжнародну громадськість у добрих намірах, польський сейм влітку 1922 р. ухвалив рішення про запровадження воєводського самоврядування в східногалицьких воєводствах і в цілій Польщі, а також утворення українського університету. Ці ухвали так і не були реалізовані. Попри це 14 березня 1923 р. Рада Послів Ліги Націй ухвалила рішення про визнання східного кордону Польщі, погодившися, тим самим, з приналежністю Східної Галичини, Волині, Західної Білорусі і Віленщини до Польської держави.

Війна на Сході відволікала увагу поляків від проблем західних і південних кордонів. Згідно з Версальським договором на терені Верхньої Сілезії передбачалося проведення плебісциту. Це рішення викликало незадоволення поляків. У серпні 1919 р. у відповідь на німецькі провокації загони ПОВ піднесли тут повстання (Перше сілезьке повстання). Розгорнулися напружені бої з німецькими загонами. Однак сили були нерівні і повстанці змушені були відступити: 22 тис. осіб перейшли через кордон Польщі. Восени 1919 р. у Верхній Сілезії пройшли вибори до місцевих органів самоврядування. Поляки обрали 60% членів їх складу. У січні 1920 р. до Верхньої Сілезії прибула Міжсоюзницька комісія на чолі з французьким генералом Ля Роном для проведення плебісциту, а з нею загони англійських, французьких та італійських військ дотримання порядку. Польська та німецька сторони повели підготовку для проведення плебісциту; були створені спеціальні комітети і комісії, у Варшаві - Центральний плебісцитний комітет, а у Битомі - Польський плебісцитний комісаріат на чолі з В. Карфанти. У підготовці брало участь Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке координувало діяльність структур ПОВ у Верхній Сілезії. Німці також створили таємну військову організацію, у розпорядженні якої були загони бойовиків. Під час святкування річниці польської Конституції 1791 р. в травні 1920 р. німецькі загони вчинили напади на польські осередки в Ополю, Битомі, Вроцлаві. Напруження у стосунках поляків і німців зростало. Під час найбільш драматичних боїв з Червоною Армією під Варшавою влітку 1920 р. німецькі націоналісти використали рух солідарності сілезьких робітників з Росією для усунення впливів поляків. Мали місце напади на поляків і польські осередки в Катовіцах та інших містах. У відповідь на це розпочалося Друге сілезьке повстання, яким керувала ПОВ. Повстанці опанували кілька повітів, усунули звідти німецьку адміністрацію. На вимогу Міжсоюзницької комісії повстання було припинено і підписано угоду про створення спільної польськонімецької плебісцитної поліції.

Напередодні плебісциту поляки та німці посилили організацію своїх таборів. У грудні 1920 р. поляки створили нову таємну воєнізовану організацію - Керівництво захисту плебісциту, до якої залучили польських військових. 20 березня 1921 р. відбувся плебісцит, в якому взяли участь 1,2 млн. осіб, в тому числі близько 200 тис. німців, які

456

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

народились у Сілезії, а потім виїхали до Німеччини. За приєднання до Польщі голосували 479 тис. (40 %), до Німеччини - понад 700 тис. Після оголошення результатів Німеччина виступила з вимогою приєднання всієї Верхньої Сілезії, польські представники - за поділ терену на дві частини ("лінія Корфанти"). Міжсоюзницька комісія вагалася. Поляки готувалися до воєнних дій. Було вирішено 3 травня 1921 р. розпочати повстання. У ніч на 3 травня вибухнуло Третє сілезьке повстання. Спеціальні загони захопили важливі центри в Катовіцах, Гожуві, Битомі та інших містах. Був опублікований Маніфест до сілезького народу, в якому проголошувалася влада Вищої Цивільної Адміністрації, очолюваної диктатором В. Корфанти. Незабаром розгорнулися запеклі польсько-німецькі бої в багатьох місцевостях. Міжсоюзницька комісія вжила заходів для припинення конфлікту. 25 червня було підписане перемир'я,

згідно з яким польські та німецькі загони повинні були залишити територію. 12 жовтня 1921 р. Рада Ліги Націй ухвалила остаточне рішення про поділ території Верхньої Сілезії. До Польщі перейшли шість повітів (29 % території) з 996 тис. населення (46 %). У польській частині Сілезії близько 250 тис. німців, німецькій - 530 тис. поляків. На польській дільниці розміщалася більша частка верхньосілезької промисловості, яка давала 73 % загально-польського вугілля, 79 % залізної руди, 77 % сталі, 88 % цинку, 99 % олова (на 1923 p.). 15 червня 1922 р. Польща і Німеччина підписали в Женеві конвенцію щодо поділу та управління Верхньою Сілезією. Згідно з нею у польській частині впродовж 15 років зберігалося німецьке законодавство, забезпечувалися права німецької меншини. Продовжував діяти окремий Сілезький сейм.

Справа державної приналежності Вармії та Мазур також вирішувалася шляхом плебісциту. Для його проведення до Ольштина й Квідзина були скеровані дві союзницькі комісії. Як і у Верхній Сілезії, тут залишалася німецька адміністрація та поліція. На відміну від Сілезії, польський уряд менше цікавився справами цього регіону. Населення повинно було вибрати між Польщею і відокремленою від Німеччини Східною Пруссією. Плебісцит відбувся 11 липня 1920 p., коли Червона Армія доходила до Варшави і, здавалося, дні Польської держави полічені. Польське населення висловилося за залишення у "спокійніший" Пруссії: 460 тис. проголосували за неї і лише 16 тис. - за Польщу. У підсумку до Польщі перейшли лише п'ять ґмін з усього терену Вармії та Мазур, а Східна Пруссія залишилась у складі Німеччини.

Таким чином, завершилося формування території Польської держави, яке відбувалося за умов складних взаємин між провідними європейськими країнами, піднесення соціальних і національних рухів. Незважаючи на відмінне бачення майбутньої Польщі представниками різних польських політичних таборів, національно-державна ідея у підсумку стала об'єднавчим чинником. Водночас у діяльності перших керівників Польщі проявилася великодержавна традиція, що тягнулася від часів шляхетської Речі Посполитої і передбачала включення до її складу територій з переважанням непольського населення. Можна наважитися твердити, що через цю традицію Польща змушена була пройти такий тернистий шлях випробовувань у 1918-1920 pp. Війни та конфлікти цього періоду коштували полякам 250 тис. вбитих і сотні тисяч поранених й скалічених.

Конституція 1921 р. Після усунення небезпеки для Польщі з боку більшовицької Росії політична єдність різних таборів стала сумнівною. Кожне політичне угруповання керувалося власними цілями. На порядку денному стояло питання схвалення основного закону держави. Робота над конституцією розпочалася ще 1919 р. Законодавчий сейм у лютому 1919 р. затвердив Конституційну комісію на чолі з В. Сейдою, в складі якої переважали людовці та соціалісти. Члени комісії неодноразово змінювалися, тривали запеклі дискусії щодо окремих положень. З літа 1920 р. розпочалось обговорення

457

Історія Польщі

проекту в сеймі, яке переривалося через сутички між лівими та правими депутатами. 17 березня 1921 р. текст Конституції був схвалений більшістю депутатів Законодавчого сейму (проти голосували соціалісти, частина людовців і представників єврейських організацій).

Конституція складалася з 126 статей і визначала Польщу як республіку (Жечпосполиту), в якій влада належить народу. Законодавча влада надавалася двопалатному парламенту (Національним зборам), який складався з сенату (верхня палата) і сейму (нижня палата). Депутати обиралися загальним, рівним, прямим, безпосереднім, таємним, пропорційним голосуванням на строк п'ять років. Пасивне право надавалось усім громадянам, які досягли 21 року (сенату - ЗО років), активне - 25 років (сенату - 40 років). Парламент мав право контролю виконавчої влади, йому підпорядковувалася Вища Палата (ізба) Контролю Держави. Виконавча влада належала президенту та уряду. Президент обирався Національними зборами строком на с'ш рок\в, не мав права законодавчої \нидатмви, а вс\ його документи вимагали тдпису прем'єра й відповідного міністра. Його функції зводилися до представницьких. Уряд був відповідальний перед сеймом, а його міністри могли бути відкликані за рішенням сейму. Судівництво грунтувалося на засадах незалежності від адміністрації. Вищою судовою інстанцією був Вищий адміністративний трибунал.

Конституція гарантувала всі демократичні права і свободи, право приватної і колективної власності, соціальне забезпечення на випадок хвороби і безробіття. Національні меншини отримали культурнонаціональні права. Римо-католицька церква визнавалася провідною серед інших рівноправних віровизнань. Назагал Конституція була прогресивним документом; взірцем для неї послужив основний закон Франції. Вона запроваджувала в Польщі демократичний парламентський устрій, характерний для стабільних і розвинених країн світу. Як показали наступні події, встановлені нею засади державного устрою мали багато перешкод у роздробленому багатонаціональному суспільстві. Прийняття Конституції завершило період відродження Польської державності. Настав час переходу до мирного життя та реалізації сподівань населення.

Держава і суспільство

Відроджена Польща, яку у літературі часто називають II Річпосполита, охоплювала територію 388,6 тис. кв.км з населенням 27,2 млн. осіб; за цими показниками вона посідала шосте місце в Європі. В адміністративному відношенні вона була поділена на 17 воєводств.Територія країни складалася із земель, які попередньо належали трьом державам і відрізнялися за соціальним і національним складом, рівнем господарського розвитку, традиціями та ментальністю населення. Умовно можна виокремити чотири великі

територіальні комплекси: центральний - Варшава і варшавське, лодзинське, кєлецьке, люблінське і білостоцьке воєводства; східний - віденське, новогрудське, поліське і волинське воєводства; південний - краківське, львівське, станіславівське і тернопільське воєводства; західний - поморське, познанське і сілезьке воєводства. Польща мала вузький вихід до Балтійського моря, затиснутий між двома німецькими територіями: Західним Помор'ям і Східною Пруссією ("Ґданський коридор"), що створювало проблеми як для Польщі, так і для Німеччини. На сході лежали терени, на яких переважало литовське, білоруське та українське населення. У західній частині значний відсоток населення становили німці.

Польща була багатонаціональною країною, що створювало для її правлячих кіл проблеми політики щодо національних меншин. З одного боку, ці кола прагнули інтегрувати та зміцнити унітарність Польщі як національної держави, а з другого -

458

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

змушені були постійно обмежувати відцентрові та сепаратистські прагнення тих національностей, які компактно заселяли цілі регіони (українці, німці, литовці). За переписом 1921 р. (з урахуванням коректив, пов'язаних з його неповнотою) у державі проживало 65 % поляків, 16 % українців, 10 % євреїв, 5 % білорусів, 4 % німців, а також 1 % росіян, чехів, литовців та інших, разом узятих. Поляки переважали у центральному регіоні, натомість з наближенням до кордонів їхня частка зменшувалася. А на Поліссі, Волині, Східній Галичині вони становили меншість населення: на Поліссі - 24 %, Волині - 16 %, Східній Галичині - 26 % (на 1921 p.). Польське населення переважало у великих містах - Познані (94 %), Кракові (84 %), Варшаві (72 %), Лодзі (62 %), Львові (62 %), Вільно (56 %).

У соціально-економічному відношенні новостворена держава належала до середньорозвинених європейських країн. Однак за структурою населення вона значно поступалася передовим капіталістичним країнам: 74 % населення проживало на селі і 26 %- у містах (у східному регіоні лише 13 %). У сільському господарстві було зайнято майже 64% населення, промисловості - 17,2%, торгівлі - 6,2%, на транспорті та комунікації - 3,4 %, адміністрації- 3,7 %. Соціальна структура населення представлена у таблиці А. 'і ■ ■ ■■■

Таблиця А. Соціальна структура населення в 1921 р. (за даними Я. Жарновського)

В аграрному секторі домінували дрібні господарства (до 5 га), які становили майже 2/3 усіх селянських господарств і займали 15% всіх земель. Великі селянські господарства площею понад 20 га становили 2,7 % всіх господарств і посідали 9,6 % земельних угідь. Великі земельні маєтки понад 100 га (0,6 %) об'єднували 44,8 % земель. Заможні господарства і земельні маєтки переважали у західній частині, у східній же поряд з великими земельними лантфундіями співіснувало подрібнене господарство. Польща була одним з провідних експортерів зерна, займала друге місце після Німеччини за вирощуванням і продажем жита (переважно у західних воєводствах).

Загалом землі, що увійшли до складу Польщі, відрізнялись контрастами у господарському відношенні. За визначенням письменника С. Жеромського, вона складалася з "трьох нерівних частинок". Західні і південні землі були постачальником хліба і сільськогосподарської продукції для Західної Європи і водночас мали розвинену промисловість (Сілезія), орієнтовану на західні ринки. У центральній частині країни

459

Історія Польщі

було зосереджено текстильні та машинобудівні підприємства, які раніше працювали на російський ринок. Східна частина була переважно відсталим сільськогосподарським краєм з великими соціальними та національними контрастами. Не випадково цю частину держави називали "Польщею Б", на противагу більш розвиненій "Польщі А", кордон між якими умовно проходив по Віслі. Тож у післявоєнний час правителі Польщі зіткнулися з великою кількістю політичних, соціальних, господарських і психологічних проблем, які стали на шляху інтеграції земель і подоланні відставання від західноєвропейських держав. Характеризуючи неспівмірність реальності й амбіцій окремих політиків, знаний економіст Еугеніуш Квятковський (18881974) у 1931 р. зазначав: "Всупереч, можливо, здоровим амбіціям, мусимо усвідомити собі, що сьогодні хіба що у власній уяві або у закордонних банкетних тостах ми належимо до шостої нації і шостої держави в Європі. У перспективі ми маємо можливість посісти навіть вище місце в родині вільних націй Європи, але нині, згідно з поширеними поглядами, належимо до Європи Б, до якої Європа А ставиться з неприхованими

неприязню та легковажністю..."

На момент здобуття незалежності економічна ситуація Польщі була складною. Воєнні руйнування і негоди спричинили спад виробництва в усіх галузях. Промислова продукція у 1919 р. становила лише ЗО % від рівня 1913 р. Напружені стосунки склалися в аграрному секторі. Засади земельної реформи, окреслені сеймовими законами 1919 і 1920 pp. ввели примусовий продаж землі великих власників понад встановлений максимум за ціною 50 % її ринкової вартості. Але після схвалення Конституції виявилося, що земельні закони порушують гарантоване нею право приватної власності. За зверненням великих землевласників, Конституційний трибунал відхилив ці закони як такі, що суперечать Конституції. Реформа не проводилась. Гострою проблемою було врегулювання фінансової системи. До 1920 р. в обігу були різні гроші - російські карбованці, польські та німецькі марки, австрійські корони. На початку цього року в обігу залишилися тільки польські марки. Однак війни і конфлікти вимагали великих коштів, які перевищували можливості бюджету. Отримані від західних країн кредити в розмірі 272 млн. доларів пішли на воєнні потреби. Виникла інфляція, яка, однак, сприяла відбудові господарського життя і розвиткові підприємництва: люди не тримали грошей, витрачали їх; польські товари за кордоном за рахунок різниці валют продавалися дешевше без втрат для виробництва. На формування державних інститутів негативно впливав брак досвідчених кадрів фахівців. Загальний рівень освіти населення був невисокий: за переписом 1921 р. 31 % дорослих осіб були неписьменні.

Позиція Польщі в Європі була слабкою. За рівнем продукції на одного мешканця вона посідала одне з останніх місць на континенті. Ставлення до неї було неоднозначне. Франція та Великобританія всіляко підтримували Польщу, вважаючи її важливим чинником європейської політики на Сході, зокрема стосовно "санітарного кордону" проти більшовиків. Натомість Німеччина і СРСР негативно ставилися до Польщі, хоча й з відмінних міркувань. Керівники СРСР усвідомлювали роль Польщі як заборола проти поширення "соціалістичної революції" в Європу й намагались усіляко дестабілізувати внутрішню обстановку в ній. Німецькі правителі, маючи великі територіальні претензії до Польщі, вважали її штучним витвором, "сезонною державою". У 1921 р. німецький генерал Г. фон Сект у меморіалі в справі зовнішньої політики Німеччини стверджував: "Існування Польщі є неможливим і не узгоджується з життєвими інтересами Німеччини. Вона повинна зникнути і зникне". Вороже ставлення до Польщі з боку двох великих сусідів - Німеччини та СРСР - робило її становище вкрай небезпечним.

Гострою проблемою відбудованої держави було національне питання. На першому місці стояла справа українців. Польсько-українська війна залишила величезний слід у свідомості українців усіх земель, де вони становили переважну або значну частку

460

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

населення (Холмщина, Підляшшя, Волинь, Східна Галичина, Лемківщина). Але найбільш свідомим елементом українського національного руху були українці Східної Галичини. З огляду на це після окупації східногалицьких земель польська адміністрація вдалася до репресій проти діячів українського руху, ЗУ HP, УГА. Близько 100 тис. осіб були ув'язнені за підозрою участі, сприянні або співчутті ЗУНР і УГА. У тяжких умовах війни тисячі українців померли від голоду і хворіб у таборах для ув'язнених та інтернованих в Домб'є, Вадовіцах, Пікуличах та ін. Польська адміністрація усунула українців з усіх урядів, заборонила вживати терміни "українець", "Галичина", запровадивши замість них "русин" і "Східна Малопольща", вжила заходів для роз'єднання та ізоляції українців різних земель. У січні 1920 р. уряд ліквідував галицький крайовий сейм, а його будинок передав Львівському університету, надавши йому ім'я Яна Казимира. Усе це болісно сприймалося українцями, принижувало їхню гідність.

Після рішення Ради Послів від 14 березня 1923 р. польський уряд відмовився від виконання сеймового закону 1922 р. про воєводське самоврядування, продовжив політику стримування та обмеження прав української меншини в Польщі. В урядових інстанціях переважала точка зору ендеків про необхідність національної асиміляції українців, перетворення їх на поляків. З цією метою у 1924 р. сейм ухвалив закон про освіту {Закон Ґрабського*), який запровадив, замість національної, т.зв. "утраквістичну" (двомовну) школу, в якій викладання поступово переходило на польську. Якщо у 1924 р. в Східній Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930 р. їх залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилася до 1793. Конституційна вимога вживання двох мов в адміністрації та суді демонстративно ігнорувалась.

Політика польських властей викликала стихійний та організований опір українців. Він проявлявся у розвитку партизанського руху, акціях диверсій і саботажу. У 1922 р. діяли 19 партизанських загонів, було здійснено 2300 підпалів польських маєтків. У вересні 1921 р. українець Степан Федак здійснив замах на Ю. Пілсудського під час відвідин ним Львова, тяжко поранивши львівського воєводу А. Ґрабовського. Українська суспільність гуртувалася навколо українських політичних партій та громадських організацій, спиралася на добре розбудований кооперативний рух (у 1930 р. діяло 3146 українських кооперативів). До 1929 р. більшість українських політичних партій стояла на засадах невизнання польської державності в Східній Галичині. Після рішення Ради Послів щодо східного кордону Польщі в українському національному русі відбулося розмежування позицій, яке остаточно скристалізувалось у другій половині 20-х років. Більшість галицьких українців підтримували ліберально-демократичне Українське національнодемократичне об'єднання (УНДО), яке виступало за надання українцям національно-територіальної

автономії в складі Польщі. Частина молоді й радикально налаштованих українських діячів підтримували нелегальну націоналістичну Українську військову організацію (УВО), створену 1920 р. в Празі полковником колишньої УГА Є. Коновальцем. УВО, ґрунтуючися на засадах ідеології т.зв. "інтегрального націоналізму", робила ставку на збройний шлях боротьби за створення самостійної соборної Української Держави. УВО, а пізніше створена на її основі Організація українських націоналістів (ОУН), зайняла непримиренні позиції щодо Польщі, організовувала диверсії й терористичні акти проти польських урядовців, розраховувала на такий розвиток міжнародних подій, який би зробив можливим у ході європейської війни створити незалежну Україну. УВО і ОУН діяли в Польщі нелегально, керуючи рухом з-за кордону. Ліве крило представляли комуністичні організації: Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка входила до КРПП на правах автономної організації і діяла в річищі вказівок Комінтерну. Український національний рух створював серйозні проблеми в суспільно-політичному житті Польщі.

461

Історія Польщі

Після підписання Ризького миру з радянськими республіками польський уряд був змушений інтернувати українських вояків союзної армії УНР і розмістити їх, а також численних цивільних емігрантів у восьми таборах для інтернованих (Вадовіце, Ланьцут, Пікуліце, Александрув Куявський, Пьотркув, Ченстохова, Каліш, Щепюрна). Хоча умови перебування в таборах були тяжкими, але це дало можливість їм пережити лихоліття післявоєнних років. Польський уряд тривалий час підтримував Державний Центр УНР в Тарнові, очолюваний С Петлюрою. Однак дипломатичні демарші радянських республік змусили польський уряд створити видимість його ліквідації. Замість Центру було створено Український Центральний Комітет і ряд інших формальних організацій, які фінансувалися урядом Польщі. З часом становище української еміграції в Польщі погіршилось, і чимало емігрантів виїхали в інші європейські країни. Частина українських військових співпрацювала з польською армією (П. Шандрук, М. Садовський), цивільні урядовці працювали в польських установах (Л. Білецький, І. Фещенко-Чопівський, І. Огієнко, В. Біднов, О. Лотоцький та ін.), діяв створений 1930 р. Український науковий інститут у Варшаві. Польський уряд категорично заборонив українським емігрантам встановлювати контакти з галицькими українцями.

Білоруси опинилися в подібній до українців ситуації. Чисельність білоруського населення досягла 1,6 млн. осіб, абсолютну більшість якого складало селянство; білоруська інтелігенція була нечисленною. Значний вплив на селянство мала Комуністична партія Західної Білорусі (КПЗБ), яка також входила до КРПП. Помірковані позиції займала нечисленна Білоруська християнська демократія. Польські власті розраховували на швидку полонізацію білоруського населення. З цією метою вони використовували освітню політику, а також сприяли поширенню серед православного населення римо-католицького і грекокатолицького віровизнань. Політики Ради Білоруської Народної Республіки та уряду В. Ластовського не визнали умов Ризького миру і, спираючися на підтримку Литви та Німеччини, у 20-х роках почали створення антипольських партизанських загонів на терені Західної Білорусі. Вони розраховували на польсько-литовський конфлікт, який уможливить повстання на захоплених Польщею теренах. Польські власті відповіли репресіями. Після 1923 р. уряд БНР переїхав до Праги, а його підпільні структури переорієнтувалися на Москву і Мінськ.

Литовці заселяли північно-східні терени держави (понад 100 тис. осіб) і також були переважно селянами. Серед них проявлялися сильні прагнення до об'єднання з Литвою, були поширені непримиренні націоналістичні настрої.

Поважну частку населення Польщі становили євреї - 2,8 млн. осіб. Вони заселяли переважно міста і містечка у східній частині країни. В деяких містечках люблінського, волинського і поліського воєводств вони сягали 50 % населення, яке займалося торгівлею та дрібними промислами (74 %). Серед євреїв помітною була соціальна поляризація, багата єврейська буржуазія посідала впливові позиції у фінансах, підприємництві, серед єврейської інтелігенції була значна частка лікарів, правників. Переважна більшість євреїв належала до малозаможних міщанських верств. Ставлення держави і поляків до євреїв було не найкращим, давалися взнаки антисемітські погляди, поширювані ендеками ще перед війною; певний осад залишила також нейтральна або антипольська позиція євреїв під час польсько-українськіої війни, приналежність багатьох євреїв до лівих партій. Набули поширення сіоністська й ортодоксальна течії, які наполягали на релігійній та культурній замкненості життя єврейських громад. Польща була значущим осередком культурно-релігійного життя світового єврейства.

462

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Німецька меншина налічувала понад 1 млн. осіб і вирізнялася згуртованістю, економічними та політичними впливами, незважаючи на те, що значна частина німців емігрувала до Німеччини. У соціальному плані серед них було багато великих землевласників, підприємців, заможних селян. У поморському воєводстві, де німці становили 18,5% населення, 1/3 їх була великими землевласниками; у познанському воєводстві німці становили 16% населення, з них 41 % землевласників; у сілезькому воєводстві їм належало 56 % земельної власності. Німецький капітал у польській промисловості сягав 51 % (на 1936 р.). Німці мали десятки господарських і культурно-освітніх організацій, які перебували під переважним впливом націоналістичних партій. Вони вміло використовували надані їм Конституцією та