Зашкільняк- Історія Польщі

477

Історія Польщі

була створена Польська академія літератури, яка повинна була об'єднати творчу інтелігенцію за зразком гонкурівської академії у Франції. До неї було залучено відомих літераторів, зокрема Л. Стаффа, Б. Лєсьмяна, В. Берента, Т. Бой-Желєнського та ін.

Опір режиму. Нове законодавство, запроваджене пілсудчиками, відзначалося посиленим втручанням влади до посилення втручання влади у всі сфери життя суспільства. З огляду на це, воно викликало критику з боку демократичних кіл і костелу. У пастирському листі примаса Польщі кардинала Глонда в квітні 1932 р. зазначалося, що "держава для громадянина, а не громадянин для держави", а правлячий табір не повинен ототожнювати себе з державою. Тоталітарні елементи в політиці пілсудчиків спричинили зміни в опозиційних угрупованнях. З одного боку, зростали радикальні тенденції активного опору режиму. Комуністичний табір активізував роботу в робітничому і селянському середовищах, агітуючи за усунення "фашистського режиму Пілсудського". КПП провадила роботу серед українців і білорусів, підтримавши гасла приєднання Західної України і Західної Білорусі до відповідних радянських республік. У Східній Галичині посилили терористичну діяльність боївки ОУН. У серпні 1931 р. вони вбили одного з провідних діячів ББВР Тадеуша Голувка під час його перебування на лікуванні в Трускавці, а в березні 1932 р. - комісара львівської поліції Е. Чеховського; чинилися також збройні напади на адміністративні установи. Українські політики та греко-католицька церква засудили терористичні акції ОУН, закликали польську владу припинити утиски українського населення. На початку 30-х років демократичні кола українського національного руху (УНДО, УСРП та ін.) розпочали таємні переговори з правлячим табором про досягнення компромісу. Передумовою для цього стала діяльність волинського воєводи Г. Юзевського, який пішов на певні поступки українцям у розвитку національно-культурного життя. Радикальні тенденції проявилися й у середовищі ендеків, де проти політики т.зв. "старих" виступила група молодих діячів. У 1934 р. вони створили окрему організацію Національно-радакальниіі табір (Обуз народово-радикальний, ОНР) і проголосили програму поділу поміщицьких земель, націоналізації іноземного капіталу, зламу ієрархічної системи влади, виселення євреїв з Польщі.

Польські демократичні партії теж переживали процеси поляризації та пошуку нових форм діяльності в умовах санаційного режиму. У 1931 р. провідні людовські партії ("Пяст", "Визволене", СХ) об'єдналися в єдине Стронніцтво людове (Народну партію, СЛ), яке очолив В. Вітос. Партія стояла на позиціях відновлення демократії, проведення більш радикальної земельної реформи. Методи правління пілсудчиків штовхнули вліво керівників ППС, змусивши їх підкреслити соціалістичні положення своєї програми, а також шукати платформу співпраці з комуністами. У 1934 р. Центролів фактично розпався через розбіжності його членів у візії демократичної Польщі. Цьому сприяв також відхід хадеків на позиції співпраці з урядом. НПР, очолювана К. Попелем, у своїй програмі теж відбила більш радикальні соціальні вимоги, підтримала ідею надання автономії національним меншинам.

На початку 1933 р. відбулися зміни в середовищі правлячого табору. Тяжко хворий Ю. Пілсудський був незадоволений стосунками, які склалися в групі "полковників". Занепокоєння викликали у нього кар'єристські риси характеру деяких осіб з його оточення. Він говорив, що його "обліпили воші". У травні 1933 р. Національні збори обрали на новий семирічний термін президентом І. Мосьціцького, який залишався вірним виконавцем волі Маршала. Уже на другий день після виборів був відправлений у відставку прем'єр А. Прістор, а його місце посів Я. Єнджеєвич. Уряд надалі залишався в руках "полковників". Маршал найбільшим довіряв В. Славеку, ідеалісту-романтику і аскетові за способом життя. У 1931 р. Ю. Пілсудський скерував його до керівництва ББВР і залучив до розробки нової конституції. Великі надії він покладав на полковника

478

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Юзефа Бека (1893-1944), який з 1932 р. незмінно очолював міністерство закордонних справ. Маршал керувався переконанням, що "треба добрати трьох-чотирьох найвідповідальніших і долаштованих між собою осіб, котрі б управляли один після другого; тільки тоді можлива послідовність лінії урядів і відпочинок одного прем'єра в той час, коли працює інший".

Я. Єнджевич провів вибори до органів самоврядування - громадських і ґмінних рад. Виборча кампанія і вибори тривали понад рік і супроводжувалися зловживаннями з боку адміністрації. У підсумку пілсудчики здобули перемогу, отримавши 68 % голосів виборців, У травні 1934 р. Я. Єнджевич залишив посаду прем'єра. Його місце посів 42-річний професор археології Варшавського університету Леон Козловський, який був віддавна зв'язаний з пілсудчиками і мав репутацію "салонового лева". На подальший перебіг подій значний вплив мав замах на міністра внутрішніх справ Броиіслава Пєрацького, вчинений бойовиком ОУН Григорієм Мацейком 15 червня 1934 р. у Варшаві. Вбивство міністра набуло світового розголосу й завдало удару по авторитету Польщі. Вже через день з'явилося розпорядження президента про арешт і ув'язнення осіб, які "загрожують безпеці, спокою й громадському порядку". Для цього на Поліссі, у Березі Картузькій, було створено концтабір, до якого без правових формальностей скеровувалися затримані особи. Розпорядження порушувало положення Конституції. У таборі опинилися насамперед комуністи, радикальні ендеки, українські націоналісти. У 1936 р. тут перебувало 342 комуністи, 3 ендеки, 6 людовців,

кілька членів ОУН. У таборі панував брутальний режим приниження людської гідності, що повинен був зламати людину психічно. Уряд провів численні арешти лівих і радикальних діячів, захопивши також керівний склад Крайового проводу ОУН на чолі зі Степаном Баидерою. На судовому процесі, що відбувся 1936 р., він був засуджений до смертної кари, заміненої пожиттєвим ув'язненням. Заборонено діяльність ендецького ОНР, діячі якого потрапили до Берези Картузької.

На початку 30-х років відбулися зміни на міжнародній арені, на які мав би зреагувати польський уряд. Економічна криза погіршила соціально-політичну ситуацію в Німеччині, де набирали сили радикальні табори комуністів і націонал-соціалістів. Стосунки між Німеччиною і СРСР охолоджувалися. Це було вигідно Польщі. Підписання "протоколу Літвінова" відкривало шлях для більш широкомасштабного договору. На перешкоді були антирадянські акти, що мали місце в Польщі: наприкінці 1929 р. українські націоналісти вчинили замах на радянське консульство у Львові, вбивши дипломата В. Майлова; у 1930 р. здійснена спроба замаху на посольство СРСР у Варшаві. Однак після підписання в Парижі 1931 р. Договору про ненапад між Францією та СРСР польсько-радянські переговори відновилися. 25 липня 1932 р. у Москві було підписано польсько-радянський Договір про ненапад строком на три роки. У ньому йшлося про відмову від воєнних засобів розв'язання спорів та участі у союзах, скерованих проти однієї зі сторін. Договір сприяв поліпшенню взаємних стосунків двох країн, зміцнив позиції Польщі на міжнародній арені. У 1934 р. договір був продовжений ще на десять років. Він дав змогу польській дипломатії зайняти тверду позицію стосовно Німеччини, де до влади на початку 1933 р. прийшли націонал-соціалісти А. Гітлера. Одним з перших кроків німецького фюрера була вимога повернення Німеччині Східного Помор'я та Ґданська. Польсько-німецькі стосунки почали загострюватись. Не маючи ще достатньо сил для зміни міжнародних відносин на свою користь, А. Гітлер вирішив тимчасово змінити ставлення до Польщі. Ю. Пілсудський вважав, що більшою загрозою для Польщі є Радянський Союз, і завдання польської зовнішньої політики - дотримуватися рівноваги між двома сусідами. 26 січня 1934 р. у Берліні була підписана Декларація про незастосування сили між Польщею і Німеччиною строком на десять років. На думку

479

\

\ Історія Польщі

Ю. Пілсудського і Ю. Бека, польсько-німецька декларація і радянсько-польський договір давали Польщі достатні гарантії безпеки принаймні на найближчі п'ять років. Разом з тим, Ю. Пілсудський в травні 1934 р. доручив підвладним створити спеціальний військовий центр - "Лабораторію", який повинен був відслідковувати потенційні загрози з боку двох сусідів.

Конституція 1935 р. Зміцнення міжнародних позицій Польщі дозволило пілсуд-чикам приступити до зміни конституції Польщі, аби вона забезпечила збереження влади в їхніх руках. Це було складною справою, оскільки ББВР не мав у сеймі необхідних 2/3 голосів. Перший раз загальні підстави нової конституції були винесені на розгляд сейму в лютому 1931 р. Згідно з ним, принцип поділу влади замінявся поділом компетенцій між гілками влади при закріпленні вирішальної ролі президента й уряду. Далі робота була перенесена до Конституційної комісії, якою керували В. Славек і С Цар. 26 січня 1934 р. С Цар на засіданні сейму склав звіт про роботу комісії і представив на обговорення тези нової конституції. Посли опозиції на знак протесту покинули зал. Тоді С Цар запропонував визнати тези новою конституцією. Поки посли опозиції повернулися до зали, більшість ББВР проголосувала за нову Конституцію, порушивши при цьому кілька статей регламенту. Цей факт викликав протести. Ще рік тривало обговорення Конституції в сенаті, де пілсудчики мали значну перевагу. У березні 1935 р. Конституція повернулася до сейму для обговорення поправок, які були схвалені простою більшістю голосів. 23 квітня 1935 р. президент підписав текст нової Конституції, запровадивши її у життя.

Конституція 1935 р. встановлювала в Польщі президентську форму правління. Президент отримав величезні повноваження, за виконання яких відповідав тільки перед "Богом та історією". Він зосереджував у своїх руках єдину і неподільну державну владу, йому підпорядковувались уряд, парламент, збройні сили, суди й контрольні органи. Обрання президента відбувалося на спеціальних Зборах виборців (електорів), які складалися з 80 осіб, що до них належали п'ять найвищих посадових осіб держави, а також 50 виборців, обраних з-поміж послів сейму, і 25 - від сенату. Президент мав право запропонувати свого кандидата на найвищу посаду. Термін його правління був сім років. Одночасно Конституція обмежувала права сейму та сенату, з тим що сенат був піднесений вище сейму. Сейм (208 послів) і сенат (96 сенаторів) обиралися на п'ять років прямим, таємним, рівним голосуванням осіб, які досягли 24 років. Окремо зазначалося, що сейм не бере участі в управлінні державою, а лише приймає закони, які вступають у дію тільки після їхнього підпису президентом. У червні 1935 р. був схвалений виборчий закон, який скасував пропорційну систему виборів і замінив її мажоритарною, надаючи при цьому виключні права окружним зборам, які підпорядковувалися місцевій адміністрації. Сенат на третину складався з сенаторів, яких призначав президент, а на дві третини - з обраних кандидатів; проте вибори сенаторів були двоступеневі: спочатку обиралися воєводські колегії виборців, право участі у голосуванні надавалося лише особам, які мали вищу освіту, офіцерам, представникам органів самоврядування й деяких громадських організацій. Конституція гарантувала громадянам головні демократичні права, але обмежувала їх обов'язком лояльності до держави і "загального добра", які можна було трактувати дуже широко.

Нова Конституція завершила процес перебудови устрою Польщі на авторитарних засадах. Вона запровадила надзвичайну роль держави і виконавчої влади, яким підпорядковувались усі громадянські інститути та особи. Ідея суверенітету народу, яка переважає в демократичних конституціях, була замінена державною ідеологією, що грунтувалася на засадах елітарності влади. Це зближувало її з основними законами тоталітарних держав. Конституція була "написана" під Ю. Пілсудського. Проте невдовзі

480

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

після підписання Конституції, 12 травня 1935 p., він помер, залишивши помітний слід в історії Польщі. Незважаючи на суперечливе ставлення до його особи, сотні тисяч поляків провели Маршала в останню путь, яка пролягла з Варшави до Вавельського замку у Кракові.

Польща у переддень війни Пілсудчики без Пілсудського. Смерть Ю. Пілсудського позбавила правлячий табір

загальновизнаного авторитету. Серед пілсудчиків не було постаті, яка б дорівнювала Маршалові за широтою політичного мислення та інтуїції. Після травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудський використовував своїх підлеглих для виконання поточних завдань, змінював їх на посадах, позбавляв права ініціативи. Своїм можливим спадкоємцем він вважав В. Славека, якого незадовго до смерті поставив на чолі уряду. Відразу після похорону Маршала відбулася вузька нарада наближених осіб, на якій було вирішено "поділити" посади Ю. Пілсудського: Генеральним інспектором Збройних Сил призначили генерала Е. РидзСмігли, військовим міністром - ген. Т. Каспшицького, на чолі уряду залишився В. Славек. На нараді виявилося прагнення президента 1. Мось-ціцького чинити більший вплив на політику табору. У середовищі пілсудчиків відчутнішим став поділ на прихильників жорсткого курсу (група "полковників") і ліберальних політиків, які намагались дійти порозуміння з опозицією (М. Зиндрам-Косьцял-ковський).

На вересень 1935 р. були призначені вибори до парламенту, які проводилися за новою Конституцією і виборчим законом. У їх результатах не було сумніву, тому опозиційні партії та організації висловилися за бойкот виборів (ендеки, соціалісти, людовці). Це змусило пілсудчиків шукати порозуміння з національними меншинами. Особливого значення вони надавали участі у виборах українців Галичини. Тривалі переговори з діячами УНДО, які велися від 1931 p., завершилися 29 травня 1935 р. "усною" угодою, яка отримала назву "нормалізації-" польсько-українських взаємин. Українські діячі пішли на угоду з огляду на хвилю репресій та голодомор, які розгорнулися в радянській Україні в першій половині 30-х років і ставили перед ними проблему збереження національного середовища в Польщі. За домовленістю, українцям обіцяли збереження національної освіти, фінансову підтримку для культурних, кооперативних і громадських організацій, розширення сфери вживання української мови в судах й адміністрації Східної Галичини, створення українського університету, звільнення політв'язнів, а також гарантовані місця в майбутньому парламенті й місцевих урядах. Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. Укладення угоди "нормалізації" поділило українське суспільство: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша залишилася на непримиренних позиціях щодо держави (ОУН). У виборах взяли участь 50 % українських виборців. Подібний розкол стався також серед білорусів. Німецька та єврейська меншини висловилися за участь у виборах. Це було успіхом правлячого табору.

Під час виборчої кампанії окреслилися розбіжності серед пілсудчиків. Частина їх вважала, що ББВР повинен зійти з історичної арени, поки не перетворився на звичайну політичну партію. В. Славек поширював романтичні погляди про те, що надалі суспільство повинно керуватися тільки Конституцією. Однак інші пілсудчики не збиралися втрачати владу. їхні наміри в образній формі охарактеризував Е. РидзСмігли у виступі на з'їзді Союзу легіонерів у Кракові в серпні 1935 p.: "He тільки не віддамо цілої сукні, але навіть ґудзика..." Вибори відбулися 8 вересня 1935 р. і стали по суті плебісцитом. У них взяли участь тільки 46,5 % виборців. У Варшаві голосувало 29 %, Великопольщі -

481

Історія Польщі

37,4 %. У виборах до сенату голосували 62,4 % виборців (хоча їх загальна кількість обмежувалась 2% від усіх виборців!). Натомість українці дістали 13 сеймових і 4 сенаторських мандати, а лідер УНДО Василь Мудрий обійняв посаду віце-маршалка сейму. Пілсудчики отримали слухняний парламент. Маршалком сейму став С Цар, маршалком сенату - А. Прістор.

Після виборів розбіжності в правлячому таборі поглибилися. На більшу роль у ньому претендував президент 1. Мосьціцький, якому Конституція давала в руки необмежену владу. Він почав гуртувати навколо себе осіб, яких назвали групою Замку (від резиденції президента). До неї входили помірковані пілсудчики й господарські діячі (Е. Квят-ковський). Коли В. Славек звернувся до І. Мосьціцького з пропозицією провести вибори президента, той відмовився. Поступово вимальовувалися два основні табори пілсуд-чиків: І. Мосьціцький з "групою Замку" та Е. Ридз-Сміґли з військовими колами. Місця для "полковників" не залишалося. У жовтні 1935 р. за дорученням президента новий уряд сформував М. Зиндрам-Косьцялковський, віце-прем'єром став Е. Квятковський, міністром закордонних справ - Ю. Бек. Втративши вплив, В. Славек наприкінці жовтня розпустив ББВР. Влада, по суті, перейшла до рук "групи Замку". В. Славек був усунутий від політики і незабаром наклав на себе руки.

Новий уряд виступив із гаслом "зближення" влади та суспільства. Але у внутрішній політиці вдався до непопулярних кроків, запровадивши нові податки, зменшивши бюджетні асигнування на пенсії, освіту, державні установи. Щоб зняти соціальну напругу в суспільстві, уряд ввів регламентацію грошового обігу із закордонними банками, розпустив 93 картелі, оголосив амністію політв'язнів.

Певні ознаки послаблення правлячого табору активізували опозиційні сили, насамперед ліві партії. Вони прагнули підсилити виборче враження про ізоляцію режиму. Наприкінці 1935 р. намітилося зближення між соціалістами і комуністами. КПП розпочала реалізацію нової політичної лінії на створення "народних фронтів" проти сил "фашизму і реакції", рекомендованої VII конгресом Комінтерну у 1935 р. Вона передбачала зближення і взаємодію з демократичними рухами, щоб здобути і поширити свій вплив серед мас. Заклики комуністів до єднання в боротьбі з санацією знаходили певний відгук в низових організаціях ППС і СЛ. Початок 1936 р. ознаменувався зростанням страйків і демонстрацій проти політики уряду. їх організаторами були комуністи і соціалісти. Страйки розпочалися в Лодзі, а у березні охопили Краків. Втручання поліції призвело ло сутичок і нового загального страйку робітників міста. Поліція відкрила вогонь по демонстрантах, які вийшли під червоними прапорами і комуністичними гаслами, в результаті чого загинуло десять осіб. Похорони загиблих супроводжувалися багатотисячною демонстрацією. Краківські події викликали численні протести профспілкових і громадських організацій. Страйки солідарності з краківськими робітниками відбулися в інших промислових центрах. У квітні 1936 р. поліція розстріляла демонстрацію безробітних у Львові, внаслідок чого загинув безробітний В. Козак. Його похорон перетворився на демонстрацію, в ході якої відбулися сутички з поліцією і військами. Було вбито 14 і поранено понад 100 осіб. Опозиційного спрямування щодо режиму набуло відзначення людового свята (31 травня), в якому 1936 р. взяло участь близько мільйона селян. Під час свята людовці вручили Е. Ридз-Сміґли резолюцію, в якій вимагали повернення демократичної Конституції, розпуску парламенту, дозволу на приїзд у Польщу В. Вітоса.

Невдоволення проявлялося також у середовищі інтелігенції. Частина вчителів, літераторів лівого спрямування виступила з критикою режиму санації на сторінках видань КПП - "Дзєннік популярни", "Зе свята", "По просту". Певний резонанс мали Статті Леона Кручковського, Ванди Василевської, Люціана Шенвальда, Юліана Тувіма та

482

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

ін. У травні 1936 р. за ініціативою і при підтримці КПП у Львові був організований З'їзд працівників культури на захист миру, на якому його учасники засудили наступ фашизму в ідеології та політиці, закликали до об'єднання демократичних сил. За лаштунками з'їзду проглядалися тоталітарні риси більшовицьких диригентів.

Ситуація в державі ускладнювалася зростанням напруження в міжнаціональних стосунках. У кількох вищих школах ОНР спровокував антисемітські виступи, а також єврейські погроми, найбільший з яких відбувся у м. Пшитик. Посилення антисемітизму й агітація сіоністів спричинили виїзд у 1937 р. близько 160 тис. євреїв до Палестини. Антисемітські провокації були засуджені костелом і демократичними партіями.

Зростання радикальних тенденцій у політичному житті Польщі викликало занепокоєння ліберальнодемократичних сил. Вони не погоджувалися з диктаторськими методами правління пілсудчиків. Серед них помітною постанню був ген. В. Сікорський, який на початку 20-х років очолював уряд і військове міністерство. У 1928 р. він був усунений з усіх керівних посад, але зберіг певні впливи серед військових й окремих політичних угруповань. З ним підтримували взаємини знані політики і промисловці М. Ратай, С. Тугутт, Л. Василевський, Г. Тененбаум, ген. Ю. Галлєр та ін. На початку 30-х років вони нав'язали стосунки з І. Падеревським, який тоді проживав у своєму маєтку в місцевості Морж (Швейцарія) і не проявляв симпатій до санаційного режиму. Ініціатором створення антисанаційного руху виступав В. Сікорський. У лютому 1936 р. він організував зустрічі опозиційних діячів в маєтку І. Падеревського, планував створити потужний опозиційний блок. До них незабаром приєдналися людовець В. Вітос, хадек В. Корфанти, голова НПР К. Попель. На зустрічах йшлося про підготовку перевороту, який би усунув пілсудчиків від влади. З цією метою учасники розмов утворили об'єднання Фронт Морж (від назви місцевості, де був розташований маєток І. Падеревського). Вони сподівались об'єднати опозиційні організації, повалити режим і повернути демократію, поставити президентом І. Падеревського. Але до цього не дійшло, тому що ендеки, людовці і соціалісти не погодилися з програмою і складом Фронту. У складі Фронту Морж залишилися військові організації, християнські демократи і НПР. У 1937 р. Фронт перетворився на центристську Партію праці (Стронніцтво праци, СП), в якій об'єднались хадеки, НПР, військові.

Посилення опозиційних сил і послаблення влади не влаштовувало групу військових, які гуртувалися навколо ген. Е. Ридз-Сміґли. Вони дійшли згоди з "групою Замку", і в травні 1936 р. був створений новий уряд, який очолив ставленик військових Ф. Славой-Складковський. Посади в уряді були поділені між двома угрупованнями пілсудчиків, а "група полковників" залишилася "за бортом". Про завершення перегрупування в правлячому таборі свідчило надання Е. Ридз-Сміґли звання Маршала і декрет президента, який окреслював Маршала як другу після президента особу в державі. Новий прем'єр був прихильником суворої військової дисципліни, яку намагався запровадити в адміністративному апараті. Він прославився

своїми несподіваними інспекціями, що проводились о будь-якій годині дня і ночі, дрібничковими розпоряд

— женнями, наказами про обов'язкове встановлення туалетів ("славоєк") і однакового фарбування парканів. У внутрішній політиці не зупинявся перед репресіями, стверджуючи, що "поліція стріляла і буде стріляти".

Угода зміцнила позиції Е. Ридз-Сміґли, розпочала період консолідації правлячого табору і водночас зростання тоталітарних тенденцій у його політиці. Маршал був прихильником правління "твердої руки". Але йому була потрібна політична опора. У лютому 1937 р. після тривалих приготувань була оголошена програмна декларація нової організації - Табору національного єднання (Обозу з'єдноченя народовего, ОЗН). Уже назва організації свідчила про зростання націоналістичних серед пілсудчиків. Деклара-

483

Історія Польщі

ція, розроблена під керівництвом полковника А. Коца, проголошувала понадсоціальне значення держави і підкреслювала роль війська в її захисті. Державницька ідеологія була зміцнена значним обсягом націоналістичних положень, запозичених в ендеків, що визначали пріоритет нації, пов'язували польську націю з католицькою церквою, не залишаючи місця для свободи вибору особи. Проголошувалось право влади втручатись у справи особи і колективу, організовувати і керувати суспільством незалежно від його соціальних та політичних орієнтацій. Декларація поширювала культ Ю. Пілсудського, містила антикомуністичні гасла, ставила політику щодо національних меншин у залежність від їхнього ставлення до держави. Не випадково ендеки звинуватили пілсудчиків в "ідеологічному плагіаті". Зближення ендеків і пілсудчиків прослідко-вувалося також у створенні структури ОЗН. На відміну від ББВР, Озон (так називали організацію в публіцистиці) створювався як монопольна ієрархічна партія, при вступі до якої попередні організації розпускалися. Влада ОЗН не обиралась, а призначалась. На чолі партії став А. Коц. Творці ОЗН приступили до створення молодіжної прибудови партії - Союзу молодої Польщі (Звьонзку млодей Польскі, ЗМП), яке здійснювали молоді ендеки з ОНР.

Виникнення Озону зустріло негативну реакцію з боку демократичних політичних партій, представників національних меншин. Комуністи вважали Озон фашистською організацією. Проти її ідеології та політики виступила також частина прихильників табору пілсудчиків, які вважали нові кроки зрадою ідей Ю. Пілсудського. Відмовилися приєднатись до Озону Союз професійних спілок, організації інтелігенції та вчителів. Частина сенаторів від ББВР восени 1937 р. заснували у Варшаві Демократичний клуб, який виступив проти націоналізму й тоталітаризму. Група Замку, що увійшла до ОЗН, намагалася протидіяти прихильникам тоталітаризму.

У таборі ендеків тривали дискусії між "старими" і "молодими". У зв'язку з хворобою Р. Дмовський усунувся від справ СН і незабаром помер (січень 1939 p.). Після нього боротьба в партії розгорнулася з новою силою. Назовні діяльність партії проявлялась у голосних антисемітських авантюрах.

Єдності бракувало і в інших політичних партіях. У СЛ набула поширення ідеологія аграризму, яка надавала селянству самостійного економічного та політичного значення в суспільстві. Конгрес СЛ у січні 1937 р. визначив людовий рух як такий, що не залежить ні від лівих, ні від правих, поставив завдання повернення в країні демократичного устрою, завершення земельної реформи. У документах конгресу прозвучала теза про домінуючу роль селянства та його впливу у майбутній демократичній Польщі. Людовці відхилили пропозиції соціалістів і Фронту Морж про об'єднання опозиційних сил у Демократичному фронті, самостійно організували антисанаційні кампанії. На серпень 1937 р. СЛ запланувало всепольський селянський страйк, який повинен був змусити правлячий табір піти на поступки. 15 серпня, під час селянського свята, розпочався страйк, який проявився в припиненні будь-яких торговельних операцій продуктами харчування. Найбільшого розмаху селянський протест набув у Малопольщі, де в ньому взяли участь майже 100% селян (українські селяни в Східній Галичині підтримали страйк). Влада застосувала для придушення страйку поліцію, яка діяла за методами "пацифікації" східногалицького села 1930 р. Це призвело до сутичок і загибелі кількох селян, масових арештів. Страйк засвідчив зростання згуртованості й політичної свідомості селян.

Становище в робітничому русі теж не сприяло консолідації антисанаційних сил. У 1937 р. внаслідок заходів уряду і поліпшення господарської кон'юнктури становище робітників дещо поліпшилося, скоротилося безробіття, зросла заробітна плата. Разом з тим, страйковий рух посилився. ППС виступила за соціальні перетворення, які повинні

484

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

покласти край капіталізму й запровадити демократичну систему. Принципове значення для ідеології та політики партії мало питання ставлення до комуністів. ЦК КПП пропонував соціалістам співробітництво в боротьбі з режимом санації і створення уряду демократичних сил. Однак керівництво ППС відкинуло пропозиції комуністів, пославшися на залежність КПП від Комінтерну. У керівництві ППС зміцнилося праве крило, яке розраховувало на національну солідарність трудящих верств (Т. Арці-шевський, М. Нєдзялковський, К. Пужак). КПП робила кроки для налагодження співробітництва з іншими демократичними силами. Проти партії правлячий табір вживав найгостріших репресій: у 1937 р. за звинуваченням у комуністичній діяльності було заарештовано близько 5,6 тис. осіб. Незабаром для

польських комуністів настали ще тяжчі часи. У 1936-1937 pp. в СРСР розпочалася хвиля масових репресій проти опозиції Й. Сталінові та інакомислення у ВКП(б) і Комінтерні. Радянський диктатор усував з шляху до необмеженої влади всіх потенційних опонентів. Масові репресії

охопили спочатку поляків в органах влади СРСР, потім керівні кола КПП в СРСР, у Комінтерні і, нарешті, в Польщі. На початку 1938 р. під приводом опанування КПП "провокаторами й агентами польської охранки" Комінтерн розпустив Компартію Польщі. Значно пізніше, у 1956 p., рішення Комінтерну було визнано необгрунтованим, а сотні її репресованих діячів - реабілітовано, серед них генерального секретаря ЦК КПП Ю. Лєщинського-Ленського. Поряд з польськими комуністами під репресії і розпуск попали діячі КПЗУ і КПЗБ.

З посиленням тоталітарних тенденцій у правлячому таборі зазнала змін політика шодо національних меншин. Уряд відійшов від угоди про "нормалізацію" стосунків з українцями, не виконав узяті на себе зобов'язання. Навесні 1938 р. з посади волинського воєводи було відкликано Г. Юзевського, який намагався знайти спільну мову з українцями. Усе це ще раз підірвало віру української громадськості в можливість порозуміння з поляками і створення підстав майбутньої української державності в Польщі. Антипольські настрої різко посилилися в результаті політики властей щодо зміцнення східного кордону. Ця політика, якій надали імпульсу військові, передбачала рішучий перехід до примусової полонізації українського населення, переселення частини свідомих українців у центральні райони країни, проведення реполонізації т.зв. "загродової шляхти". На Холмщинні, Поліссі та Підляшші було розпочато т.зв. "акцію ревіндикації", тобто навернення на католицтво православних українців. Влада виходила з того, що нібито місцеве православне населення було "зросійщене" за часів царату і тепер повинно повернутися до "рідного лона". Навернення відбувалося примусово, із залученням війська, супроводжувалося закриттям православних храмів або їх передачею католицькій церкві. Ці дії викликали серйозний опір місцевого населення; католицький костел був змушений відмежуватися від них. З 389 церков, які були тут у 1914 р., залишилося лише 51 (189 перетворили у костели, а 149 зруйнували). Полонізаційні заходи уряду і військових поклали край угоді "нормалізації". У 1938 р. українські політичні партії утворили у Львові Контактний комітет, завданням якого була консолідація національних сил. Його керівники повернулися до вимог національно-територіальної автономії українських дільниць Польщі. В українському середовищі зросли впливи радикальної ОУН, керівники якої

к.

Рис.60. Генрик Юзевеький, волинський воєвода, колишній міністр в уряді УИР С Петлюри.

485

Історія Польщі

схилялися до орієнтації на гітлерівську Німеччину, яка в ході ліквідації "версальської системи" погодиться на утворення Української держави. Осередки ОУН в Польщі посилили терористично-саботажні дії в східних районах країни. Власті відповіли новою "пацифікацією" українських сіл Тернопільщини. Українсько-польські стосунки в 1938-1939 pp. різко загострилися.

Занепокоєння польського уряду викликали процеси серед німецької меншини в Польщі. Хоча в листопаді 1937 р. було підписано польсько-німецьку Декларацію про взаємний захист прав меншин, ревізіоністські настрої серед німців у Польщі поширювалися, їх провідником була Молодонімецька партія (Jungedeutsche Partei), що діяла за взірцем гітлерівської НСДАП. Отримуючи кошти з Берліна, прогітлерівські сили вели націоналістичну пропаганду, надавали соціальну допомогу німецькому населенню. Центром поширення націонал-соціалістських ідей став Ґданськ, де НСДАП перемогла на виборах і стала правлячою. Проте гітлерівцям не вдалось утворити в Польщі згуртованої "п'ятої колони".

Зміна національної політики польського уряду позначилася на становищі білорусів. Практично було ліквідовано білоруську школу, обмежено сферу культурного життя. Після розпуску КПП і КПЗБ посилилися радикальні тенденції серед білоруських християнських демократів. У 1936 р. вони утворили Білоруське національне об'єднання (БНО), яке виступило з програмою утворення незалежної об'єднаної Білоруської держави. Однак вплив БНО серед білоруських селян був незначним.

На тлі загострення соціальних і національних суперечностей, посилення антисанаційної опозиції в таборі пілсудчиків тривали суперечки про методи правління. Керівник ОЗН А. Коц виступав за подальше посилення тоталітарних методів, розпуск політичних партій і запровадження диктатури. Ходили чутки про підготовку ним державного перевороту, в ході якого передбачалося фізичне усунення опозиційних політиків, організація акції на зразок "Варфоломіївської ночі". Йому протистояла "група Замку", яка схилялася до пом'якшення методів правління і порозуміння з опозицією. Вирішальну роль у спорі відіграли впливові військові, які не підтримали диктаторських намірів А. Коца. Проти нього виступили також діячі санаційного Союзу поліпшення республіки (Звьонзку направи Жечипосполітей, ЗНР), які представляли ліберальне крило табору (С. Буковєцький, М. Гражинський). У січні 1938 р. А. Коц подав у відставку з посади голови ОЗН, його місце посів більш поміркований ген. С. Скварчинський. Незабаром програма Озону зазнала модифікації: у ній були приглушені націоналістичні моменти, а на перший план поставлені практичні завдання модернізації господарства, поліпшення соціальної інфраструктури країни тощо. Керівництво ОЗН робило кроки, щоб нав'язати контакти з опозицією, насамперед людовцями і соціалістами.

Не останню роль у злагодженні політики правлячого табору відіграла економічна ситуація. Поліпшення господарської кон'юнктури дозволило до 1937 р. подолати кризові явища в промисловості і

сільському господарстві. Однак Польща за багатьма показниками відставала від розвинених європейських країн. Уряд був змушений шукати шляхів подолання відставання, осучаснення господарської структури. Нову програму економічного розвитку запропонував віце-прем'єр Е. Квятковський на засіданні сейму в червні 1936 р. Програма передбачала виконання чотирирічного плану розвитку продуктивних сил шляхом збільшення державних капіталовкладень у будівництво промислових об'єктів. План передбачав, що впродовж чотирьох років держава виділить до 1,8 млрд. злотих на розбудову промислових підприємств, електростанцій, шляхів у центральних районах Польщі, що дозволить оновити господарський потенціал, зміцнити обороноздатність, створити нові робочі місця. Одночасно почалася реалізація шестирічного плану модернізації польської армії. На початку 1937 р. уряд оголосив план

486

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

створення Центрального промислового округу (ЦОП) у трикутнику між Віслою і Сяном. Терен було обрано з огляду на оборонні інтереси.

У 1937 р. в районі ЦОП розпочались активні роботи з будівництва трьох електростанцій, ремонту доріг, проведення газопроводу, житлового будівництва. Головна увага була приділена будівництву металургійного комбінату в Стальовій Волі, заводів озброєнь в Радомі і Саноку, літакобудівних підприємств у Жешові і Мєльці, хімічних - в Дембіце і Нєдоміцах, автомобілебудування - в Стараховіцах. Усі підприємства будувалися на державні кошти і були власністю держави. На ЦОП у 1939 р. було використано 50% усіх коштів бюджету Польщі. На початку 1936 р. Польща отримала кредит у 2 млрд. франків від Франції, який було скеровано на ЦОП. Уряд вжив заходів для посилення контролю за приватними підприємствами, зокрема в Сілезії. На початку 1939 р. чотирирічний план було виконано, а в грудні 1938 р. Е. Квятковський запропонував новий - 15-річний план економічного розвитку Польщі, який повинен був продовжити модернізацію господарства, прискорити урбанізацію, зменшити відмінності між Польщею А і Польщею Б. Реалізації плану перешкодила війна.

Рис.61. Останій довоєнний уряд Польщі (травень 1936p.). Зліва направо: Е. Калінський, Ю. Ульріх. В. Свєнтославський, Ю. Пек, Т. Каспшицький, В. Ґрабовський, Е. Ридз-Сміїли, Ф. Славой-Складковський. Е. Квятковський, М. Зиндрам-Косьцялковський, Ю. Понятовський.

Улітку 1938 р. стосунки в правлячому таборі знову загострилися. У червні замість померлого С. Цара маршалком сейму було обрано В. Славека. Знаючи про образи В. Славека за усунення його від влади, а також наміри зайняти президентське крісло, І. Мосьціцький вирішив розпустити парламент, щоб усунути В. Славека і його прибічників. Нові вибори відбулися в листопаді 1938 р. Опозиційні партії закликали до їх бойкоту. Однак на той час міжнародна ситуація гуртувала поляків перед загрозою зовнішньої небезпеки. Католицький костел закликав вірних "йти до урн (виборчих -Л.З.) з почуттям патріотичного обов'язку". У виборах до сейму взяло участь 67,1 % виборців, сенату - 70 %. Озон здобув 80 % місць у сеймі і сенаті (що було наслідком мажоритарної виборчої системи). Групі В. Славека не вдалося вибороти місця в парламенті. Правлячий табір святкував перемогу. Новий сейм очолив теоретик санації професор В. Маковський, його заступником став представник УНДО В. Мудрий. Українські посли виступили з трибуни сейму з гострою критикою правлячого табору та його національної політики. У наступні місяці конфронтація правлячого табору й опозиції зменшилася з огляду на зростання зовнішньої загрози.

487

Історія Польщі

У другій половині 30-х років Європа стала ареною агресивних дій Німеччини та Італії. Польська зовнішня політика спиралася на концепцію балансування між Німеччиною та СРСР з оглядом на Францію. Однак Франція тоді шукала зближення з СРСР і уклала з ним у травні 1935 р. Договір про взаємну допомогу, а Великобританія була схильна йти на поступки Німеччині та Італії, щоб не допустити нової війни на континенті. За таких умов польська дипломатія, очолювана Ю. Беком, піддалася на німецькі обіцянки мирного співіснування. Навесні 1936 рі Гітлер порушив версальські та локарнські угоди, окупувавши т.зв. Рейнську демілітаризовану зону. Франція та Великобританія не вжили заходів для відпору Німеччині. Це переконало польську дипломатію в необхідності утримання нормальних стосунків із своїм західним сусідом. У таборі військових лунали голоси занепокоєння з приводу швидкого озброєння Німеччини. Навесні 1936 р. президент І. Мосьціцький утворив Комітет оборони держави (Комітет оброни паньмтва, КОП), до якого увійшли вищі представники влади й війська. Тоді ж Е. Ридз-Сміґли дав наказ розробити план можливої війни з Німеччиною. На початку 1938 р. військові опрацювали стратегічний план, в якому зазначалося: "Воєнний потенціал Польщі порівняно з Німеччиною настільки малий, що треба визнати Польщу нездатною до самостійної війни з Німеччиною..."

На початку 1938 р. польська дипломатія мала відомості про наступні агресивні кроки Гітлера стосовно Австрії та Чехословаччини, але вважала, що зовнішня активність Німеччини буде поширюватися лише на південь і захід. У березні 1938 p., коли Гітлер здійснив приєднання Австрії до III Райху, польські правлячі кола вирішили скористатися з моменту і змусити Литву погодитися на нормалізацію відносин. 17 березня польський уряд спрямував Литві ультиматум з вимогою встановити дипломатичні стосунки протягом 48 годин. До Вільна прибув Е. Ридз-Сміґли, який дав розпорядження привести збройні сили в бойову готовність. Преса наповнилася закликами на зразок "Командувачу, веди на Ковно!" Литва прийняла

моря переходили під контроль СРСР, на захід - до Німеччини. Фактичний поділ

489

Історія Польщі

Центрально-Східної Європи не залишав місця для незалежної Польської держави. Радянськонімецький пакт викликав шок у європейської громадськості.

Підписання договору розв'язало руки Гітлеру. 25 серпня 1939 р. він дав наказ наступного дня завдати удару по Польщі. Однак 25 серпня Польща і Великобританія підписали Договір про взаємну допомогу. Це змусило Гітлера відкласти напад і прозондувати ґрунт відносно можливих дій Англії та Франції. 29 серпня Гітлер представив британському послу в Берліні Гендерсону можливі умови порозуміння з Польщею, які виходили за межі попередніх вимог. У них йшлося про проведення плебісциту на польському Помор'ї із залученням німців, які мешкали тут до 1918 р., створення міжнародної слідчої комісії для вивчення скарг національних меншин в Польщі тощо. Усе це мало на меті забезпечити Німеччині алібі і перенести відповідальність за конфлікт на Польщу. Одночасно німці вдалися до низки провокацій на польсько-німецькому кордоні, найголоснішою з яких був інсценізований напад переодягнених у польські мундири в'язнів німецьких концтаборів на німецьку радіостанцію в Ґлівіце, організований керівництвом Управління безпеки 31 серпня 1939 р. Ця провокація стала формальним приводом для початку агресивних дій Німеччини. Коли Гітлер переконався в нереальності атаки на Німеччину з боку заходу, то 31 серпня 1939 р. дав наказ почати наступ о 4 год. 45 хв. 1 вересня 1939 р. У визначений термін німецькі війська перейшли кордон.

Воєнна небезпека притишила політичні конфлікти в Польщі. Опозиція пропонувала правлячому табору співпрацю у зміцненні оборони країни, але отримувала відмову. Уряд і армія вживали термінових заходів для зміцнення західних рубежів держави. 22 серпня Генеральний інспектор Збройних Сил видав наказ провести таємну часткову мобілізацію у західних округах. 29 серпня було оголошено загальну мобілізацію, однак на вимогу послів Франції та Великобританії її було призупинено і відновлено наступного дня.

Німецькі війська, зосереджені на кордонах з Польщею, мали величезну кількісну і технічну перевагу над польськими. Вони сконцентрували 1,8 млн. солдат, в тому числі 70 піхотних, 6 танкових, 7 моторизованих дивізій, 2 повітряних армії, які мали на озброєнні 2800 танків, понад 2000 літаків, близько 11 тис. гармат і мінометів, велику кількість автомобілів. Польська сторона мала у своєму розпорядженні понад 1,1 млн. солдат, близько 600 танків і 400 літаків, 2400 гармат. Співвідношення сил між Польщею і Німеччиною виглядало в кількісному співвідношенні в солдатах як 1:1.5; артилерії -Г.4.5; танках - 1:5,3; літаках - 1:5. Польські збройні сили були розміщені по всій довжині польсько-німецького кордону, який півколом тягнувся з півночі до півдня на понад 1500 км, залишаючи чималі "пустки" для дій противника. Польський план оборони під назвою "План Зет" був опрацьований лише у 1939 р. і спирався на розрахунок, що проти Німеччини одночасно виступлять Франція та Великобританія. Перед польськими воєнними угрупованнями ставилися лише оборонні завдання. Країна не була підготовлена для війни на два фронти. Дипломатичні реверанси в бік Гітлера й недооцінка загрози, яка випливала з міжнародного розкладу сил, дорого коштували Європі загалом і Польщі зокрема.

Польське суспільство та його культура Загальні умови. На розвиток суспільства міжвоєнної Польщі чинили вплив чимало внутрішніх і

зовнішніх чинників. До найголовніших з них слід віднести: утворення держави з трьох різних дільниць, в кожній з яких склалися свої традиції та способи ставлення до дійсності; вплив цивілізаційних здобутків (засобів комунікації, радіо,

490

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

телефону), що реалізувались у швидкому поширенні інформації й освоєнні нових технологій, поліпшенні умов життя населення; прагнення різних соціальних верств змінити на краще своє матеріальне становище і спосіб життя; формування території й кордонів держави, в результаті чого в її складі примусово опинились національні меншини, які не пов'язували свою долю з Польщею; великі відмінності у баченні шляхів розвитку країни між представниками різних політичних угруповань і таборів; труднощі господарського плану, зумовлені загальними диспропорціями попереднього розвитку. Вказані чинники не вичерпували історичної ситуації, але істотно позначалися на формуванні індивідуальної, соціальної і суспільної свідомості населення. Остання визначала дії як окремих осіб, так і колективів.

Населення Польщі за міжвоєнне двадцятиріччя зросло з 27,2 млн. у 1925 р. до 35,1 млн. у 1939 р. Його приріст був швидшим, ніж у середньому в Європі. Національний склад суттєво не змінився. Відчутно прискорився процес урбанізації: якщо у 1921 р. в містах проживало 24,6% населення, то в 1939 р. - 31 %. Найбільшим містом була Варшава, де у 1939 р. мешкало 1,3 млн. осіб. Зміни соціальної структури населення відбувалися повільно. У 1921 р. в сільському господарстві було зайнято 64 % людності, у 1938 р. - 59 %. У 1919-1939 pp. з Польщі емігрувало близько 2 млн. осіб, а імігрувало 1млн. Наприкінці періоду в США мешкало близько 4 млн. поляків, Німеччині - 1,5 млн., СРСР - 1 млн., Франції - понад 500 тис, Бразилії - 250 тис, Канаді, Чехословаччині і Литві - по 150 тис Трагічна доля спіткала поляків у СРСР, де вони в 30-х роках були піддані репресіям і депортаціям за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, опорі

соціалістичним перетворенням тощо. Репресіями й депортаціями там було охоплено близько 400 тис. поляків.

Особливістю модернізації соціально-економічної структури Польщі була повільність змін при збереженні багатьох укладів і традицій. При всій відмінності селянства й міського населення по регонах у 1931 р. загальна структура сільських мешканців була такою: 69% селян, 12% сільськогосподарських робітників, 19% неселяни (ремісники, торгівці, вчителі тощо). Село назагал перебувало під значним впливом костелу. Однак внаслідок проникнення сюди нових віянь, просвітницької діяльності ставлення до костелу та релігії зазнало певних змін. Самі представники костелу на підставі анкетних опитувань стверджували, що відношення селянства до віри "є проблематичним", а до духовенства - "виразно неохоче". Не належав до високого й авторитет сільського вчительства. Більшу роль відігравали громадські збори й ватажки різноманітних громадських організацій, кооперативів.

Значно складнішими були міські спільноти. Міста сильно відрізнялися за розмірами, господарською структурою, розташуванням. У малих містечках переважали особисті зв'язки, середніх і великих - безособові. У 1931 р. було 638 міст, з яких 308 мали до 5 тис. населення, 177 - до 10 тис, 140 - до 100 тис, 11 - понад 100 тис. Тенденції до зростання демонстрували насамперед середні та великі міста. Майже половина населення міст утримувалася з праці у промисловості й ремісництві, п'ята частина -торгівлі. Поважний прошарок становили службовці адміністрації, вчителі, особи вільних професій (правники, лікарі, літератори, митці тощо). Особливістю великих і середніх міст була присутність національних меншин: на Поліссі євреї становили більшість населення міст (наприклад, у Пінську), у Варшаві вони складали 30 %, на Волині - 50 %, містах Люблінщини - до 40 %. У Східній Галичині до 30 % міського населення становили українці; німці після завершення еміграції були незначною часткою населення міст. |

У міжвоєнний період поступово стиралися й зникали регіональні зв'язки, які були відчутними на початку існування держави ("кролев'яни", "галіціяни"). їм на зміну

491

Історія Польщі

приходили нові регіональні пов'язання, чому служило поширення впливу засобів масової інформаціїпреси, радіо, кіно. Серед них виділялись центри культурного життя - Варшава, Краків, Львів. Вільно. Залишався значущим етнографічний регіоналізм. Найсильнішою регіональною групою були сілезці ("шльонзаки"), яких об'єднували господарські традиції, політична і мовна своєрідність, неприязне ставлення до прибульців ("Шльонск для шльонзаків") і німців. Тісні зв'язки об'єднували кашубів на півночі і гуралів на півдні Польщі, які намагалися зберегти особливості мови, традицій і звичаїв. Менш помітними були регіональні особливості інших історично-етнографічних спільнот, які зберігалися переважно на селі. Певні зміни зайшли у первісній соціальній спільноті - родині. На селі ще панував звичай "безпланового" розвитку родини. Тільки у містах і серед інтелігенції поширювався звичай "планування" родини, який викликав гостру протидію костелу. У родинній ієрархії залишалася домінуючою роль чоловіка. Однак у робітничих та інтелігентських родинах підвищилася роль жінки, що було пов'язане із зростанням її участі у формуванні родинного бюджету, а також емансипаційними віяннями Заходу. Загалом більш помітним було зростання самостійності жінки в роботі, товариському житті.

Зміни у соціальній структурі населення не мали радикального характеру. До кінця міжвоєнного періоду робітнича верства досягла ЗО % усього населення. В її складі виокремлювалися групи робітників великих промислових підприємств, середніх і дрібних, ремісничих майстерень і сільського господарства. Становище цих груп відрізнялося за кваліфікацією, умовами праці, заробітною платою. Робітництво мало тісні зв'язки з селянством і міщанством, які поповнювали його лави.

Селяни були найчисленнішою верствою населення міжвоєнної Польщі. Найбільші групи серед них становили малоземельні і середньоземельні селяни із земельними наділами 1-4 га. Малоземельні селяни на кінець періоду склали половину верстви. Заможні селяни (понад 4 га) складали менше 10%. Селянська верства об'єднувалася в кількох десятках сільських спільнот, у кожній з яких формувалися відмінні соціальні стосунки, часто залежні від регіону. На Познанщині і Помор'ї селяни господарювали в самостійних, переважно середніх господарствах; малі господарства були джерелом додаткового прибутку і утримання для сільськогосподарських робітників. Між "селянським станом" і "сільським пролетаріатом" існував чіткий поділ. У Галичині і колишньому королівстві дрібні господарства часто становили єдине джерело виживання. На Поліссі низький рівень агрокультури зумовлював майже натуральний характер селянського господарства. Окрему категорію становила загродова шляхта, особливо численна на Мазовші й Підляшші, а також частково на Волині й Східній Галичині. Вона мало відрізнялася від селян за економічним становищем, але зберігала окремі традиції й звичаї, з допомогою яких намагалася відокремитись від селян (шлюби укладалися переважно у власному середовищі). її кількість у 30-ті роки наближалась до 800 тис. осіб.

Міщанська (дрібновласницька) верства (у польській термінології "дрібноміщан-ство") включала в себе різноманітні групи населення, пов'язані з ремісництвом, торгівлею, дрібною власністю тощо. Чисельність цієї верстви у II Речіпосполитій зросла з 3 до 4 млн. осіб. У ній виокремлювалися принаймні дві відмінні групи: меншість "успішних" власників (магазинів, майстерень, ресторанів тощо) і більшість "напівпро-летарських" міщан (шевці, кравці, халупники, торгівці тощо), соціальне становище яких